Едвард Лукас старший віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA, Варшава й Вашингтон)

Цінність союзу

21 Січня 2021, 15:39

Не так швидко. Для початку: ідея про колишню «золоту добу» трансатлантичних відносин є міфом. Сварки — це норма (Суецька криза, війна у В’єтнамі, ядерна зброя, Ірак). Адміністрація Обами не була винятком. Його байдужий, транзакційний стиль розлютив союзників. Європейці жахалися його специфічної політики, зокрема «ухилу до Азії» й «перезавантаження» з Росією. Так само й зовнішня політика Трампа частіше ставала об’єктом карикатур, ніж викликала розуміння. Стратегія національної безпеки була тверезою даниною сучасній політиці сили й геополітичним змаганням (а також великим кроком уперед після туманних підходів адміністрації Обами). Попри запальний, персоналізований стиль і нахабну риторику президента Трампа, його команда, відповідальна за прийняття рішень, серйозно сприймала європейську безпеку: зараз у Європі більше американських сил, ніж за президентства Обами. Та й роблять вони більше.
Окрім того, адміністрація Байдена буде по вуха завантажена внутрішніми проблемами: передусім пандемією, економікою та політичною поляризацією. У зовнішній політиці нова адміністрація інстинктивно підтримує багатосторонні відносини, але наразі пріоритетом буде Китай, а на другому місці — зміна клімату. Занепокоєння Європи (що на практиці включає і Велику Британію) потраплять десь у кінець списку. Отож не варто повторювати помилок, що їх ми припустилися за адміністрації Обами 2008 року, коли європейські союзники очікували, що вона почне з залагоджування провини за суперечливі два терміни президентства Джорджа Буша-молодшого. Американська влада — не психотерапевт, що лікуватиме надокучливі неврози європейців.

 

Читайте також: Тактичні успіхи чи стратегічні провали

Необхідно визнати нелегку правду. По-перше, ми потребуємо Америки. Союзники США хочуть не витрачати грошей і йти на ризики, необхідні для самооборони в небезпечному світі. Це тягне за собою наслідки. По-друге, країни Європи — більші й заможніші, ніж Сполучені Штати. Якщо ми очікуємо допомоги американців із нашою безпекою, то мусимо запропонувати щось надійне натомість. По-третє, ми не можемо вічно покладатися на лідерів США. Ворожі ізоляціоністські настрої поширюються серед американців. Наступний Дональд Трамп може з’явитися за чотири роки і бути ефективнішим за першу версію. Що більше ми показуємо себе цінними союзниками, то більше шансів, що майбутні очільники США триматимуться з нами — і то більше в нас шансів на виживання самотужки, якщо вони нас покинуть.

Не варто повторювати помилок, що їх ми припустилися за адміністрації Обами, коли європейські союзники очікували, що вона почне з залагоджування провини за президентство Джорджа Буша-молодшого. Американська влада — не психотерапевт, що лікуватиме неврози європейців 

У цьому немає нічого нового, але нині це нагальніші питання. Із наближенням кінця доби Анґели Меркель Європа виглядає як ніколи позбавленою лідерства, а на порядку денному постають дедалі страшніші питання. Напередодні саміту міністрів закордонних справ НАТО, що відбудеться в березні в Латвії, ми маємо надіслати чіткі меседжі новому державному секретареві Тоні Блінкену.

Першочерговий пріоритет — краще управління європейським «заднім двором». У Білорусі продемократичні протестувальники, які вірять у наші цінності більше за нас, програють свою війну на виснаження проти банди режиму. Росія має стратегію й успішно її впроваджує. У відповідь ми пропонуємо фотосесії й пресрелізи.

Крім того, ми б могли докладати значно більше зусиль для протидії кремлівській агресії — ВВП Росії становить близько одної десятої ВВП ЄС. Далі слід запропонувати допомогу в проблемі Китаю. Ідея про те, що американські союзники в Європі можуть зайняти безпечну й вигідну третю позицію в серйозному конфлікті між Пекіном і Вашингтоном, є привабливою. Це не «стратегічна автономія» (як любить повторювати президент Франції Емманюель Макрон), а стратегічна безвідповідальність. Або ми хочемо, щоб світ обертався навколо забаганок Комуністичної партії Китаю, або ні. А якщо ні, це означає, що Захід — заможні демократії — мають триматися разом і заручатись якомога більшою підтримкою в решті світу.

 

Читайте також: Пат для диктатури

Список завдань включає: опір гегемонії Китаю у світі інформації (збору й експлуатації величезних обсягів персональних даних, що належать іноземним громадянам); конкуренцію на технологічному фронті (особливо у галузі штучного інтелекту й квантових обчислень); а найголовніше — протидію спробам Китаю втручатися і контролювати наші політичні системи, аналітичні центри, університети й медіа.

Для цього знадобиться відродження трансатлантичної (і транстихоокеанської) економічної дипломатії. Колишні зусилля ґрунтувалися на ворожому ставленні громадськості до вільної торгівлі. Натомість нам слід зосередитися на визначенні правил світової економіки в усіх сферах: від космосу до морського дна. Можливо, найважливішим завданням буде відновлення віри громадськості у владу і функціонування політичної системи. Як показали страшні події 6 січня у Вашингтоні, жодним діям Росії і Китаю, покликаним нас атакувати, не зрівнятися зі шкодою, яку ми заподіюємо собі самі.