Утім, випадок Георгія дещо викривив наше сприйняття поточної ситуації в Україні. Гонгадзе вбили 20 років тому, але постать Гонгадзе кидає тінь на кожного, хто називає себе журналістом — так, ніби він так само ризикує життям і здоров’ям просто внаслідок належності до цеху, хоча сам може лише вести модну колонку у глянцевому виданні. Насправді будьмо відвертими: не така в нас і ризикована професія — писати правду.
Ось минулого понеділка ми приєдналися до відзначення Міжнародного дня боротьби з безкарністю за злочини проти журналістів, із чим я всіх вітаю, а Національна спілка журналістів оприлюднила відповідний моніторинг: цьогоріч зафіксовано 56 випадків фізичної агресії проти працівників клавіатури й мікрофона (торік було 75). Лондонський фонд Justice for Journalists зробив висновок (до речі, у співпраці з НСЖУ), що «Україна належить до країн, у яких широко поширені фізичні атаки на працівників ЗМІ».
Читайте також: Закон вовків
Розгляд конкретних кейсів дещо заспокоює: найчастіше фізичний контакт трапляється, коли репортер лізе з диктофоном до посадовця, коли той не налаштований на комунікацію, або оголює камеру на приватній вечірці, учасники якої приїхали трохи розслабитися. Дещо рідше — на демонстраціях протесту, де нова інкарнація беркутівця виявляє неспроможність прочитати слово press на жилеті або беджі. Я ніяк не захищаю владне хамло, але закликаю до адекватності: торік на Філіппінах загинув 41 наш колега (жоден злочин не розкрито), у Мексиці — 30, у Сомалі — 25, у Сирії та Іраку — по 22, далі Індія, Пакистан, Бразилія, Афганістан, Бангладеш, Росія, Південний Судан… Нас тут і поруч не стояло, на щастя.
Щоправда, залишаються, як кажуть у певних колах, «висяки»: загибель Шеремета і, хай би як до нього ставитися, Бузини. Але кожен фахівець вам скаже, що їхні вбивства, швидше за все, не є відплатою за безпосередню журналістську діяльність, тут читається робота спецслужб, тут політика, а тому не факт, що ми колись розгадаємо цей морок…
Але крім інтересів або норову окремих представників держави, правоохоронних органів, судів, мафії, олігархів тощо є ще власне інтереси держави як такої, на них також варто зважати тим, хто зробив слово своїм фахом. І тут ситуація зі свободою теж досить оптимістична, навіть аж надто оптимістична. Навряд чи багато знайдеться в історії прикладів, коли країна під час війни допускає не лише окремі публікації окремих суб’єктів в інтересах противника, а й роботу окремих видань і телеканалів, які спеціалізуються на ворожій пропаганді й непогано почуваються. Авжеж, тут є тонка червона лінія: обмеження свободи слова — річ завжди двосічна, одного разу піти цим шляхом означає відкрити лазівку для якогось потенційного Лукашенки, який згодом, бува, захоче перетворити Україну на нову Білорусь. Проте поточний стан теж важко назвати ідеальним: тут не лише безпосередня загроза незалежності (а відтак і свободі), а й демонстрація неспроможності відповідних компетентних органів або стимулювання безвідповідальності. Єдиний дорослий підхід — правильне законодавство, яке унеможливлює санкції за висловлювання особистої, хай скільки завгодно дражливої позиції, бо то святе, але стовідсотково гарантує кару за професійну працю за гроші на користь агресора.
Читайте також: Не ворушіть нижнім бюстом
Як на мене, у нашій країні наявна значно більша загроза ціні слова — це його знецінення. Волай собі скільки завгодно, твої аргументи, факти, позиція або загубляться в потоці інших гучних виступів, або просто нікому не будуть цікавими. У СРСР за слово йшли в табори й на смерть, у РФ сідають за перепост у соцмережі, а в нас ти можеш писати й казати все, що завгодно, нікому до цього немає діла. Та кому ти потрібен?! Це деморалізує, це провокує зневіру й відчай. Де володарі думок, які 30, і 20, і ще 10 років мобілізували громадськість і диктували порядок денний? Де фейлетони й аналітичні статті Коробової, Мартиненка, Мостової, Рахманіна, де гучні розслідування Лещенка й Найєма? Хтось віддався депресії, хтось рушив у політику, сподіваючись компенсувати безсилля прямою дією, хтось обрав хлібну стежку піарника або політтехнолога. Девальвація слова, занепад публічного виступу — ось справжня загроза свободі. З’ясувати, чи це наслідок засмічення інформаційного середовища, результат діяльності продажних ЗМІ та їхніх агентів, а, можливо, інституційної безкарності олігархічної держави, — завдання журналістської спільноти. А інакше взагалі який сенс?
————
Колонку опубліковано в рамках інформаційної кампанії #цінаслова, яку реалізовують Премія імені Георгія Гонгадзе та Львівський Медіафорум