Такі пари дуже від того страждають, вдаються до будь-чиєї допомоги, платять шалені гроші, але… Знаю жінок, які дивом виносили свою дитину. У них постійно була загроза, вони мусили уникати навантажень, перебували під наглядом лікаря і місяцями лежати в стаціонарі, але таки виносили. Чув, як важко буває народжувати. Не всім. Комусь легко. Знаю, скільки праці, недоспаних ночей, нервів і здоров’я потрібно, щоб виростити дитину. Це тільки на словах усе просто. Насправді дивовижно важко. День за днем, тиждень, місяць, рік, роки…
Коли воно ще безпомічне і навіть не тримає голівки, треба зважати на кожен рух. Коли спинається на ноги й робить перший крок, падає і ти підтримуєш його, тішишся кожній вдалій спробі. Потім воно бігає шпортаючись, потім уже впевнено вилазить на диван, а далі тільки спостерігаєш, як дитя бавиться і навіть з’їжджає з гірки.
Коли воно раптово починає хворіти, температура під 40 і нічого не допомагає… Залишається тільки молитись – і ти молишся так, як ніколи, цілу ніч… Чого варті в такі ночі мамині та й батькові сльози? Вони безцінні.
Перша усмішка, перше белькотіння, перші слова «тато» чи «мама». Хіба буває в житті більший кайф, ніж коли воно обіймає тебе, обвиває своїми маленькими м’якенькими рученятами довкола шиї і тулиться ніжними щічками, зливаючись із тобою. Хіба буває щось ніжніше від його поцілунку, від його усмішки, від його доторку. Скільки всього в цьому маленькому всесвіті біля тебе, який росте, розвивається, набирається сил.
Кайфуєш від кожної секунди, проведеної разом. Готовий бавитися з ним вічно, хоч який втомлений, готовий забити на всі обов’язки, роботу й обіцянки комусь, бо не можеш відмовити ані собі в задоволені побути з цим дивом бодай ще трошки, ані йому залишитися хоча б на хвилинку і не йти нікуди…
Потім усе, звичайно, інакше, бо на все свій час. Але я, власне, про інше. Одного дня твоє диво, твій всесвіт, твоє життя привозять тобі в труні… «Загинув, захищаючи Батьківщину…» І весь твій світ, та що там твій, увесь світ довкола перестає існувати. Він валиться, як піщаний замок… Бо це ти вчив його любити Батьківщину, ти розказував йому, що він найкращий, що його земля найкрасивіша, що його народ най-най-най… І він тобі повірив… І коли настав час піднятися на захист тієї землі, того народу, тієї найкращої у світі Батьківщини, він пішов не задумуючись. І це ти виряджав його захищати.
Йому співатимуть вічну пам’ять, на його похорони зійдеться ціле місто, будуть тисячі квітів, вінків і жалобних промов. Тобі співчуватимуть, обійматимуть, скажуть: тримайся, твоє дитя – герой, він загинув за Батьківщину, але тобі то все до сраки… Ти лягатимеш на труну й обійматимеш його зимне тіло, цілуватимеш захололі щоки, вуста і ті кучерики, ті русяві кучерики, які так мило вилися, мов у янголяти, до яких ти торкатимешся востаннє… Бо за мить його накриють кришкою труни, заб’ють цвяхами й опустять у глибоку яму, з якої ще ніхто і ніколи не повернувся на цей світ. Тепер усе. Крапка.
Але це не найгірше.
Ти його більше ніколи не побачиш. Ти усвідомлюєш це. Ніколи, за жодних обставин. Не обнімеш і не поцілуєш. Навіть не посвариш і не дорікнеш ні в чому. Він не приведе у твою хату невістку, ти не танцюватимеш на його весіллі, не питимеш за його здоров’я, не зав’язуватимеш хустку на голову його дружині. Він не зателефонує тобі й не скаже, що скоро станеш бабцею чи дідом, ти ніколи не триматимеш гордо свого внука чи внучку. Він не приїде у твою хату з внуками, ти ніколи не купуватимеш їм цукерок, м’яких іграшок, не зможеш їх навчити молитися «Отче наш». Не водитимеш у садочок, не варитимеш їм повидло з яблук і не знатимеш, які мультики вони люблять… І це також не найгірше.
Бо найгірше те, що ти знаєш: ті, хто відпровадив твоє сонечко захищати Батьківщину, в той самий час, коли в його серце впивалася ворожа куля, торгувалися з іншими покидьками, може, й із того боку, з його ворогами за свою шкуру. За теплі крісла чи, може, не за крісла, а за те, хто який кусень цієї найкращої землі грабуватиме, хто яким містом чи областю правитиме, яке міністерство очолить. Ти знаєш, що вони не купили йому бронежилет, тому куля й увійшла в серце легко. Не купили, бо вкрали ті гроші, які збирали всім миром бідні й багаті, голодні та ситі. І придбали на них своїм дітям нові «айпади», і відіслали їх навчатися до Англії, а на те, що залишилося від твого і ще чийогось сина, купили собі новий костюм від Brioni… І це найгірше.
Бо насправді в тій труні мали би бути всі вони, а не твій малий. Це їхні матері й батьки повинні плакати за ними, їхні діти повинні кидатися на домовину, рвучи на собі волосся. Це вони мали б не спати ночами і приймати співчуття, бо найбільше, навіть більше від тебе і твого сина, люблять Батьківщину й готові заради неї на все. Принаймні так пишуть газети.
Але не думай про це. Не варто думати. Його подвиг, звісно, залишиться у віках, хоч ім’я навряд чи хтось запам’ятає. Вибач, але то все пусте. Бо ніхто і ніколи насправді не відчує твого болю, бо кому до тебе є діло. А ті покидьки тим паче так ніколи нічого й не зрозуміють. Далі ділитимуть гроші, балотуватимуться в президенти і пускатимуть із нас кров. Доки хтось не пустить її з них.
Але то вже зовсім інша історія…