Збіжні висновки європейських спецслужб, а також відповідні заяви московських владних структур майже не залишають сумнівів у тому, що Росія готує напад і на країни НАТО. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск нещодавно слушно застеріг, що це може статися вже у 2027 році.
Водночас Кремль суттєво активізував свою приховану війну проти Німеччини. Однак значна частина німецької громадськості все ще не хоче визнавати весь масштаб загрози. Це намагання ігнорувати небезпеку підсилюють критики, які в посилених оборонних зусиллях федерального уряду вбачають неприйнятну і нічим не виправдану «мілітаризацію» німецького суспільства.
Втім, війни прагнуть не європейські демократії — навпаки: один з їхніх найбільших цивілізаційних здобутків полягає в тому, що вони створили на континенті порядок, який категорично виключає війну як засіб вирішення міждержавних конфліктів і зміни кордонів. Але тепер вони мають справу з агресивною державою в особі путінської Росії, яка черпає всю свою ідентичність з війни, загарбання і знищення. Таким чином, перед демократичною Європою постає дилема, яку великий антитоталітарний письменник Манес Шпербер у 1983 році, маючи на увазі загрозу радянського тоталітаризму, сформулював так: «Ми, старі європейці, які ненавидять війну, на жаль, мусимо самі стати небезпечними, щоб зберегти мир».
Щоб уберегти німецьке суспільство від зіткнення з цією гіркою правдою, готовність Росії до агресії применшують або попросту заперечують не тільки праві та ліві радикальні партії, наближені до Кремля, а й знані публіцисти та інтелектуали. Так, філософ Юрґен Габермас відкинув згадані висновки як «спекулятивне припущення».
Менш значущі, але зате постійно присутні в ЗМІ особи ще завзятіше займаються применшенням цієї загрози. Так, автор бестселерів Ріхард Давід Прехт, якого часто помилково іменують «філософом», критикує страх перед російським нападом як «масову істерію». Мовляв, абсурдно припускати, що Росія, отримавши по носі в Україні, тепер може готувати напад на НАТО.
Вся демагогічна лицемірність Прехта стає очевидною на тлі того, що після 24 лютого 2022 року він виступив запеклим противником поставок зброї Україні і навіть рекомендував їй капітулювати. Але тепер він використовує той факт, що Україна успішно захищається від агресора, щоб підштовхнути людей до думки, що Росії не слід боятися.
А от 27-річний автор Оле Німоен пішов ще далі, викликавши великий резонанс своєю нещодавно виданою книгою під назвою «Чому я ніколи не воюватиму за свою країну». Для нього зовсім не має значення, чи дійсно Росія може напасти на Німеччину та Європу. Адже він принципово відмовляється віддавати власне життя за захист своєї країни і заперечує право урядів зобов’язувати своїх громадян до цього. При цьому він не бачить різниці між наступальними і оборонними війнами, а також між демократіями та авторитарними або тоталітарними режимами.
Нещодавно в телевізійному ток-шоу Німоен підтвердив, що навіть якщо його країна буде окупована диктаторським режимом, він не візьметься за зброю. А зауваження, що в такому випадку він сам може стати жертвою свавільних переслідувань, він відкинув як надто «гіпотетичне». Так може говорити лише той, хто ніколи не страждав від злочинної окупації чи диктатури і навіть жодного разу не цікавився, яке приниження людської особистості з цим пов’язане. Німоен, очевидно, уявляє собі життя під російською окупацією таким, що в принципі продовжується «нормально» — лише з дещо меншою свободою. Те, що позиціонується як радикально пацифістська точка зору, насправді є виразом настільки ж відірваного від реальності, як і позбавленого емпатії егоїзму тих, хто живе у добробуті.
Про такі місця, як Буча, де беззбройних цивільних осіб без розбору масово вбивали, Німоен, здається, знає так само мало, як і про всі інші систематичні злочини проти людяності, які Росія вчиняє в Україні. Але насамперед він ігнорує власну німецьку історію. Адже вона вчить, що війна хоч і є сама по собі чимось глибоко жахливим, але є й речі, ще жахливіші за неї. Голокост і поневолення підкорених народів, яких вважали «меншовартісними», не були безпосередніми військовими діями. Навпаки, націонал-соціалісти вели війну як засіб для реалізації своїх жахливих планів знищення. Покласти цьому край вдалося лише тому, що союзники були готові вступити у війну проти них.
Тези, подібні до тих, що висловлює Німоен, разюче показують, наскільки мало плодів принесло переосмислення минулого, яким так пишається Німеччина. Але з іншого боку те, що такі ідеї, які ледь не зухвало заперечують реальність, поширюються саме серед молодого покоління, не може дивувати. Адже багато молодих людей, яких зараз стосується заплановане відновлення призову до армії, мають небезпідставне гірке відчуття, що старші покоління їх ошукали. Протягом десятиліть вони створювали враження, що Німеччина ніколи більше не зіткнеться з війною, і відповідно нехтували військовим стримуванням навіть тоді, коли путінська Росія вже давно почала нападати на європейські країни і загрожувати їм. Але тепер, коли ця ілюзія раптово розвіялася, в першу чергу саме молоде покоління, яке було соціалізоване в цій бульбашці, має надолужити прогаяне. Однак, щоб дати належну відповідь на драматичні виклики сьогодення, всьому німецькому суспільству ще доведеться пройти через болісну зміну менталітету.