Не буде великим перебільшенням стверджувати, що українське суспільство сьогодні живе очікуванням контрнаступу — розгрому російський військ і звільнення наших теренів включно із тими, котрі потрапили в окупацію ще 2014 року. Але спроби різноманітних експертів спрогнозувати, коли саме настане заповітний момент «перелому», важко сприймати серйозно. Ситуація на фронті важка і говорити про якісь «дедлайни» наразі неможливо. Поки увага загалу прикута до подій безпосередньо на лінії зіткнення, Тиждень вирішив розібратись, що в соціально-економічному плані являють собою території, які наразі перебувають в окупації.
Перший же погляд на карту бойових дій та захоплених російськими військами після 23 лютого територій демонструє два виразні масиви «ново окупованих» територій. На Сході країни йдеться про умовну Східну Слобожанщину, межі якої проходять головно вздовж річки Сіверський Донець від Бєлгородської до Ростовської областей РФ. Основну цього масиву становлять території підконтрольної Україні до 24 лютого Луганської області та східної частини Харківської. Однак сюди ж відноситься також територія Лиманської громади Краматорського району Донецької області. На півдні – окупованим залишається умовне Приазов’я: Херсонська, більша частина Запорізької та захоплена після 23 лютого південна частина раніше підконтрольної Україні Донецької області із Маріуполем.
Східна Слобожанщина
29 травня голова Харківської ВЦА Олег Синєгубов заявив, що наразі залишаються окупованими близько 31% території регіону (тобто близько 9,8 тис км2), 5% раніше захоплених військами РФ територій, за його словами, протягом останнього часу було звільнено. За винятком кількох прикордонних сіл зі складу Дергачівської та Липецької ОТГ Харківського району, які розташовані на кордоні з РФ на північ від обласного центра, йдеться головно про компактний територіальний масив – лівобережжя Сіверського Дінця. З деякими відхиленнями як на українську (біля Слобожанського та розташованої там Зміївської ТЕС), так і на російську (на південь від Ізюма) користь.
Окупованими військами РФ залишаються повністю Куп’янський район, де раніше мешкали 130 тис жителів, а також більша частина Ізюмського (за винятком Барвінківської, Донецької та частини Балаклійської ОТГ), де до початку інтервенції проживало близько 110 тис мешканців. Більша частина укрупненого Чугуївського району Харківщини наразі звільнена ЗСУ: поза їх контролем залишають Вовчанська, Чкаловська, а також частини Старосалтівської і Печенізької громад, на яких раніше проживало близько 50 тис мешканців.
Читайте також: Як війна вплинула на зовнішню торгівлю України
Відтак, попри те, що окупованим на Харківщині залишається майже третина території, у цій частині до початку російського вторгнення проживали менше 300 тис (11% із 2,6 млн усіх жителів області). А після того, як значна їх частина залишила відповідні території через активні бойові дії (особливо коли йдеться про Ізюм та околиці, але також й інші населені пункти), навряд чи наразі там залишається значно більше 200 тис мешканців.
Далі на схід на захоплених росіянами після 23 лютого територіях Луганської області проживало близько 380 тис мешканців на площі у майже 18 тис км2. З них 277 тис – у Щастинському, Старобільському та Сватівському районах, які досить швидко були захоплені російськими військами на початку вторгнення. Однак із майже 100 тис довоєнних мешканців Рубіжного, Кремінної, Попасної та інших громад нині захоплених росіянами у результаті тривалих та активних бойових дій Сєвєродонецького району, дуже багато евакуювалися. Ще важче оцінити скільки зі 100 тис довоєнних мешканців залишилося у самому районному центрі, де бої продовжують вестися на вулицях міста й зараз. Ще 40 тис мешканців та 1,2 тис км2 на початку року мала Лиманська ОТГ – єдина розташована на лівому березі Сіверського Дінця в Донецькій області.
Таким чином сукупно окуповані нині території «Східної Слобожанщини» мають близько 29 тис км2, де на початку поточного року проживало понад 700 тис мешканців без урахування Сєвєродонецька та понад 800 тис з ним. Після евакуації частини мешканців у різних напрямках та руйнації низки населених пунктів в зонах активних бойових дій, наразі навряд чи там залишається значно більше 600 тис. осіб.
Водночас, попри наявність там важливих транспортних вузлів на кшталт Куп’янська чи Ізюма, або ТЕС у Щасті, в економічному відношенні навіть до війни йшлося переважно про агросировинні райони із дуже серйозними демографічними проблемами.
Читайте також: Національна економіка після війни: відновлення чи розвиток?
З одного боку, сукупно на окупованих нині територіях «Східної Слобожанщини» збиралися значні врожаї зерна (2,5 млн т і більше) та особливо соняшника (понад 1,2 млн т). З іншого боку, на нині окупованих територіях Харківщини у 2020 році при 11% населення області було реалізовано лише 6% від загального обсягу товарів та послуг та зайнято менше 8% усіх зайнятих регіону. На Лиманську громаду Донецької області приходилося заледве 0,5% від обсягу реалізації товарів та послуг підприємствами підконтрольної Україні частини Донецької області у 2020 році. Хоча там мешкали понад 2% її населення. Так само й на Луганщині у 2020 році саме на Сєвєродонецьк та Лисичанськ приходилося більше половини усіх зайнятих та реалізованих в області товарів і послуг, хоч в цих містах проживали заледве третина її населення.
Водночас за підсумками 2021 року народжуваність в укрупнених Ізюмському та Куп’янському районах Харківщини була у 4,5 разів меншою від смертності (1,7 проти 7,5 тис). Це співвідношення було значно гірше, аніж навіть у розташованих на північний захід від Харкова сільських районах Богодухівщини чи Краснограда. А на Луганщині ситуація була ще гірша, аніж на окупованих територіях Харківщини. Зокрема у 2021 році в Щастинському, Старобільському та Сватівському районах при 1,2 тис народжень смертність склала 5,5 тис.
Війна та окупація вочевидь ще більше погіршить ці показники через евакуацію переважно молодих людей. А зруйнована інфраструктура, знищення в ході бойових дій конурбації Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне та неможливість в умовах окупації повноцінних економічних зв’язків із Харковом та Дніпром прирікатиме ці українські території на спустошення та занепад.
Приазов’я
У Запорізькій області не окупованим залишається лише Запорізький район та окремі прилеглі до нього на півдні громади сусідніх районів, головним чином Пологівського. Окуповані, виходячи із даних відкритих джерел про лінію бойових дій, близько 20 тис км2 із 27 тис км2 усієї області. Проте до війни там проживало не більше 750 тис мешканців із 1 млн 640 тис у Запорізькій області загалом. Евакуація значної частини як до Запоріжжя, так і за межі області та країни також призвела до ще більшого зменшення його кількості. В укрупнених Маріупольському та Волноваському районах Донецької області на території в 7,1 тис км2 на початку лютого проживало 638 тис жителів, з них менше 50 тис в громадах (Великоновосілківська, Вугледарська та Комарська), які російським військам досі не вдалося захопити. Тож наразі новоокуповані території на півдні Донецької області можна оцінити в 5,2 тис км2, де ще донедавна мешкало (чи принаймні було зареєстровано) менше 600 тис жителів. Із них – 430 тис в Маріуполі та 21 тис у Волновасі. Обидва міста стали символами нищівних руйнувань під час російського штурму. Велика частина мешканців виїхали з них у різних напрямках. Однак скільки залишилося та/чи повернеться наразі вкрай важко прогнозувати.
У Херсонській області перед російським вторгненням проживав 1 млн мешканців. Проте майже половина (437 тис лише офіційно зареєстрованих) з них мешкала у Херсоні та інших громадах меншої – правобережної – частини області. Попри те, що її площа становить лише 23% (6,6 із 28,5 тис км2) усієї області. Натомість на Лівобережжі, яке займає площу майже в 22 тис км2, залишається навряд чи більше пів мільйона осіб. Частина евакуювалася, а чисельність зареєстрованих, особливо в сільських районах країни, часто була суттєво вищою за рахунок трудових мігрантів до мегаполісів країни та за її кордони і до початку російської інтервенції.
Читайте також: Український агросектор в часи війни: сьогодення і найближчі перспективи
Ми свідомо розглядаємо лівий та правий беріг Херсонщини окремо з тієї причини, що правобережжя наразі є об’єктом найактивніших зусиль ЗСУ щодо контрнаступу і з низки причин видається найбільш імовірним претендентом на звільнення від окупації. Для Росії критично важливо утримати сухопутний коридор до Криму, інфраструктуру Каховської ГЕС та канал для постачання води не лише в Крим, але й на нині захоплені ними степові райони Херсонської та Запорізької областей, які без дніпровської води так само переживатимуть катастрофу в агросекторі. Тому саме лівобережжя Херсонщини, а також південь Запорізької області росіяни змушені будуть намагатися максимально утримувати. Ці території для них навряд чи менш, а ймовірно значно більш важливі, аніж навіть символічний вихід на адміністративні межі Донецької чи Луганської областей для інкорпорації так званих «ДНР» та «ЛНР» до свого складу. Водночас на відміну від Донбасу, у лівобережних районів Херсонщини та Запорізької області є потужний природний бар’єр у вигляді Дніпра, який між Чорним морем та містом Запоріжжя з’єднаний лише Антонівським мостом під Херсоном та греблею Каховської ГЕС. Водночас утримувати захоплену у перші дні війни правобережну частину Херсонщини для російських військ незрівнянно важче. У разі загрози перекриття ЗСУ сполучення між берегами Дніпра по Антонівському мосту усі війська РФ із Херсона та прилеглих до нього районів змушені будуть залишити обласний центр завчасно.
Загалом площа окупованого росіянами «Приазов’я» (без правобережжя Херсонщини) становить понад 47 тис км2 із приблизно 1,5 млн жителів (до війни проживало 1,9 млн). Із окупованим наразі правобережжям Херсонщини йдеться про майже 54 тис км2 та близько 1,9 млн жителів (до війни – майже 2,4 млн). Територіально це найбільше загарбання Росії за останніх 75 років. Зокрема значно більше, аніж усі захоплені у 2014-2015 роках Крим, Севастополь та ОРДіЛО. Як за територію, так і за площею це більше, аніж Естонія (45 тис км2 та 1,3 млн мешканців).
В економічному сенсі вага Приазов’я в українській економіці до російського вторгнення була незрівнянно більшою, аніж «Східної Слобожанщини». За винятком Маріуполя та Волновахи, міста та містечка регіону за межами нинішньої лінії зіткнення не постраждали від бойових дій. Маріуполь був промисловим та економічним серцем тієї частини Донецької області, яка після 2015 року перебувала під контролем України. Наприклад за даними обласного управління статистики загалом на Маріуполь та нині захоплені росіянами території Маріупольського та Волноваського районів припадало близько 130 тис із 360 тис усіх зайнятих в регіоні. Водночас у 2020 році там було вироблено товарів та послуг на 235 млрд грн із 406 млрд грн в усій підконтрольній Україні з 2015 року частині Донецької області. А у 2019 році (відтоді такі дані не публікувалися) в місті було вироблено 53% усієї промислової продукції української Донеччини. Причому в обробній промисловості питома вага міста була ще вищою. Ще до 1% промислової продукції області вироблялося на інших нині захоплених росіянами територіях півдня Донеччини.
Читайте також: Як уникнути евтаназії української економіки
Проте ключову роль в економіці Маріуполя і усього нині окупованого півдня Донецької області відігравали відігравали два потужних металургійних комбінати – «Азовсталь» та «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча». Перший у так званій «ДНР» уже заявили, що знесуть. Чи вдасться і якою мірою відновити роботу інших промислових підприємств міста та прилеглих до нього територій Донеччини без їх повернення до складу України, наразі незрозуміло. Особливо в тій частині, яка реалізовувалася на експорт. У Запорізькій області понад 80% усієї обробної промисловості області залишилося на підконтрольній території. На окуповану частину приходилося всього 22% (на 75 із 341 млрд грн) усіх реалізованих у регіоні товарів та послуг. А також менше третини (близько 120 із 374 тис) зайнятих. Перлиною окупованих територій залишається Запорізька АЕС, яка раніше забезпечувала до половини української атомної генерації. На Херсонщині економічний потенціал також зосереджений на територіально меншому правобережжі. Зокрема у 2020 році 89 із 152 тис усіх зайнятих в області працювали саме там. На Правобережжя приходилося також понад 61% усіх реалізованих товарів та послуг в регіоні. Тоді як на Лівобережжі їх вироблялося лише на 39 млрд грн – майже удвічі менше, аніж навіть на нині окупованій частині Запорізької області.
Як і «Східна Слобожанщина», Приазов’я було важливим виробником на експорт зерна, особливо пшениці, а також соняшнику. Зокрема на нині окупованих територіях Запорізької, півдня Донецької та лівобережної частини Херсонської областей зерна минулого року було зібрано понад 6 млн т із 86 млн т в Україні загалом. Однак на відміну від Східної Слобожанщини цей край мав ще й розвинене садівництво, вирощування низки видів овочів, зокрема й на експорт, а також птахівництво. Розвинену переробку продовольчої, особливо плодоовочевої сировини. Після згортання впродовж останнього десятиліття торгівельних контактів України з Росією виробники фруктів та овочів із регіону переорієнтувалися на внутрішній ринок та експорт до ЄС. Хоча раніше значна частина такої продукції постачалася до Росії. Повторна переорієнтація навряд чи може бути швидкою і простою. І точно не зможе повноцінно компенсувати ємності внутрішнього українського ринку, який для цих теренів завжди був основним. Нарешті саме узбережжя нині окупованих територій Херсонської та Запорізької областей стало основним місцем внутрішнього морського відпочинку українців після анексії Криму Росією. Однак під російською окупацією цей напрям в регіоні перспектив не має.