Усі ми діти короткої, але щасливої епохи, упродовж якої запанувало уявлення, що війна — результат трагічного збігу обставин, які порушили нормальний хід історії. Проте історія людства доводить, що винятковими є періоди тривалого миру, а не часи збройних конфліктів. Західний ліберальний оптимізм стосовно майбутнього, який запанував після краху СРСР, наклався на наше відчуття моменту. 1991 року ми нарешті здобули незалежність мирним шляхом, і цей мир тривав достатньо довго, щоб ми стали сприймати його як належне. Лише тепер розуміємо, що то була просто часова фора. У березні 2014 року розпочалася наша відкладена війна за незалежність.
Думка про те, що всі війни рано чи пізно закінчуються, дає надію на повернення до стану нормальності. Але хто сказав, що це правда? У певному сенсі все в цьому світі тимчасове. Але Корейська війна формально триває вже 73 роки. Стільки ж часу над Тайванем нависає китайська загроза. Війна в Сирії триває 12-й рік. Ізраїль воює вже 75 років, і приблизно стільки ж перебувають у стані конфлікту Індія і Пакистан. Тому війна теж може бути варіантом нормальності — не бажаної, а фактичної.
«Інсайди» про те, що Путін ось-ось помре, а упокорені народи псевдофедерації влаштують парад суверенітетів, уже давно нагадують торішні прогнози, що ракет у Росії залишилося на «два-три масовані удари». Не хочемо нікого засмучувати, але нині немає жодних фактів, що свідчили б про швидкий крах Росії або про її внутрішню здатність приборкати власні агресивні інтенції. А це значить, що нам треба звикати жити в стані постійного збройного конфлікту, інтенсивність якого може (і буде) коливатися в широкому діапазоні. У цьому сенсі доречно казати не лише про реінтеграцію ветеранів, а й про інтеграцію цивільних осіб у нову мілітаризовану дійсність.
Поточні опитування свідчать, що 53 % українців згодні продовжувати війну, якщо це потрібно для перемоги, а 30 % хочуть, щоб війна закінчилася «найближчим часом за будь-яку ціну». Щоправда, як виявили соціологи, на реальні поступки агресору готові йти лише 8 % наших співгромадян, але зараз про інше. Вимірювати суспільні настрої треба, проте завершити війну силою колективної думки неможливо. Навіть якщо 99 % українців зажадають мирних переговорів, а лідери держави будуть змушені їх розпочати, війна не припиниться. Московити візьмуть паузу, а потім розпочнуть черговий раунд — не менш кривавий за попередній. Так, незалежність стала коштувати несподівано дорого, але ми не можемо просто перестати сплачувати цей кредит, адже історія — ефективний колектор.
Ні, «європейським Ізраїлем» чи «європейською Південною Кореєю» Україна навряд чи стане. Ситуація кожної країни, над якою тяжіє зовнішня загроза, унікальна, а отже, унікальний і спосіб її адаптації до історичних умов. Свій спосіб адаптації ми напрацьовуємо вже десятий рік поспіль. За цей час багато сталося, хоча ми досі не усвідомили масштабів і глибини цих змін. Чи на краще ці зміни? Тут, напевно, варто було б з нагоди свята написати щось пафосне на кшталт: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Утім, біографія автора цього афоризму свідчить про протилежне: військову кар’єру Фрідріха Ніцше поховав єдиний нещасний випадок під час верхових виправ. Звичайно, дійсність можна підлаштувати під метафору, особливо коли йдеться про такі абстрактні поняття, як «сила». Але чи на часі вправлятись у демагогії?
Не менш контрпродуктивний шлях — оцінювати поточну дійсність, використовуючи довоєнну систему координат або відповідно до уявлень про «гідне європейське життя». Єдиний надійний критерій оцінки наших реалій — те, наскільки вони відповідають вимогам конкретного часу й місця.
Прийняти таку шкалу оцінки дійсності складніше, ніж може видатися на перший погляд. Звернімося до прикладу безпосередньо причетної до сьогоднішнього свята Верховної Ради. Одна із суперечок — ровесниць незалежності стосується дати, коли ж цю незалежність варто святкувати. Хтось наполягає, що це має бути 1 грудня — день референдуму про незалежність, іншим подобається 22 січня — коли 1918-го проголосили незалежність УНР. Є й інші пропозиції. Хай там як, офіційний відлік ведеться від 24 серпня, коли парламент підтримав Акт проголошення незалежності.
Верховна Рада 24 серпня 1991 року
Обставини того голосування нині достатньо добре досліджені. Не дивно, що декого обурює те, що приводом для святкування Дня Незалежності обрано подію, яка символізувала компроміс між комуністичною більшістю тогочасного парламенту та проукраїнською меншістю. Надто вже по-різному кожна група уявляла майбутнє України.
Але те голосування все ж заслуговує на отриманий статус. Депутати проукраїнської меншості, приставши на «ганебний компроміс», виявили декілька корисних якостей, які варто цінувати й тепер. Це про прагматизм, хитрість і вміння досягати бажаного, виходячи з наявних умов та обставин. Прихильники незалежності довго чекали, довго мовчали, але змогли витиснути максимум за найменшої нагоди, якою став провал перевороту в Москві. Так, задля досягнення цього знадобився ситуативний союз із місцевими комуністами. Але результату все ж досягнули.
Узагалі український парламент роками якнайкраще символізує те, що дійсність зазвичай не вміщається в просту систему координат «подобається / не подобається». Для початку можна перейти на рівень «корисно / не корисно». Українці роками вважають Верховну Раду чи не найбільш гнилою інституцією в державі. До повномасштабного вторгнення рівень недовіри до неї зашкалював: у грудні 2021-го парламенту довіряли лише 11 % українців. Такі настрої домінували роками. Наприклад, 2019-го, коли завершувало роботу попереднє скликання Верховної Ради, показник довіри складав 14 %. Навіть тоді, коли повномасштабне вторгнення відбулося, а рівень довіри громадян до держави підскочив до небачених висот, парламенту стали довіряти лише 35 %, як-от у січні 2023-го.
Причини явища зрозумілі. Рада роками була символом олігархічного впливу, корупції та демагогії задля відкладання рішень. Усього того, чим нам не подобається наша держава й будь-яка команда, що стоїть біля її керма. Крім того, парламент не може нікому подобатися загалом, адже це колегіальний орган. Серед народних депутатів завжди будуть не лише ті, кого виборець підтримує, а й ті, кого він зневажає.
Але чи є парламент корисним? Звісно, що так. Тому що не лише 1991-го, а й щонайменше тричі після того саме Верховна Рада ставала органом, який втримував Україну від падіння в переламні моменти її історії.
Голова Верховної Ради Володимир Литвин оголошує, що 27 листопада парламент визнав результати другого туру президентських виборів недійсними. 30 листопада 2004 року. Фото: Олександр Клименко
Спочатку 2004-го, під час Помаранчевої революції, саме парламентська більшість змогла ухвалити постанову про визнання недійсними результатів голосування, відповідно до яких нібито переміг Віктор Янукович. Саме це зробило можливим подальше скасування результату виборів у суді. А ще того ж року в парламенті ухвалили конституційну реформу, яка нівелювала перші спроби розділити державу за допомогою ПіСУАРу (сепаратистської «автономії», якої погрожувала домогтися Партія регіонів).
У лютому 2014-го, коли Віктор Янукович уже втік з України, саме парламент (у якому більшість складали «регіонали») зміг зібратися й проголосувати за відсторонення президента від посади.
Ну й нарешті згадаймо 2022-й. Уранці 24 лютого, коли в Києві періодично лунали звуки вибухів і майбутнє країни було непевним, 301 нардеп приїхав до будівлі парламенту й проголосував за введення в державі воєнного стану.
Брифінг народних депутатів України 24 лютого 2022 року
Здавалося б, нічого особливого в кожному зі згаданих епізодів немає. Це якщо не замислитися, а що стало б з країною без усіх цих рішень? Чи не стала б Україна розділеною на дві недружні частини, які взаємно блокують рішення одна одної ще 2004-го? Це саме той «боснійський сценарій», який Росія настирливо намагалася запустити в Україні.
Чи впевнені ви, що силовики стали б виконувати розпорядження лідерів Майдану 2014-го, якби не було рішення Ради про відсторонення Януковича? Саме парламент тоді став легітимним продовжувачем функцій держави й не дав внутрішньому конфлікту розвинутися більше, ніж сталося.
Ну й, нарешті, уявіть життя під час великої війни без запровадження воєнного стану. Наприклад, без можливості банально встановити комендантську годину чи закрити кордони законним шляхом. Це вже не згадуючи, що в перші дні вторгнення Кремль намагався поширити в нашому суспільстві тезу про параліч органів державної влади. Якби Рада не зібралася, це була б ознака того паралічу — тільки вже не вигадана, а реальна.
У кожному із цих випадків ідеться не про переконання однієї чи кількох груп людей. Ідеться про те, щоб переконати, організувати й зібрати в потрібному місці кілька сотень людей з різними — часом протилежними — поглядами, а також із власними залежностями, досвідом, інтересами тощо. І все ж щоразу в переломний момент історії це вдається. Щоразу Україна, уже висячи на волосині, перемагає. І свою участь у цьому беруть навіть деякі з тих, хто решту часу нас дратує.
Власне, історія про Верховну Раду — це історія про наше суспільство. Ми не марнуємо жоднісінької нагоди пересваритися, а найменша проблема стає приводом для пошуків винних поміж себе. Ззовні це видається некрасивим, а внутрішнього спостерігача відверто лякає. Але в критичні моменти сучасної історії нас рятувала здатність об’єднуватися й відкладати внутрішні чвари до кращих часів. Відмінність поточного моменту полягає в тому, що обставини вимагають від нас тривалого об’єднання і консолідації зусиль. Це, даруйте за банальність, не спринт, а марафон, причому на невизначену дистанцію. Це наш новий модус існування як суспільства, як нації. В реальності, до якої ми всі мусимо інтегруватися, має значення не процес, а лише кінцевий результат – збереження нашої державності і незалежності.