Останнім часом у пресі трапляються нігілістичні судження, мовляв, у боротьбі за самостійність України 1917–1921 років брала участь порівняно невелика кількість жителів. Автори намагаються штучно применшити роль і значення цих змагань. Але їхні спроби – від елементарної необізнаності. Бо ж, у принципі, в усіх країнах незалежність здобували порівняно нечисленні загони фанатиків, до яких лише згодом приставали маси. Щоб учинити державний переворот (чи проголосити державність), достатньо мати кілька тисяч добре озброєних та організованих людей, а також контроль над столицею.
Українсько-більшовицька війна
У збройному протистоянні між Центральною Радою та більшовицькою Радою народних комісарів, яке почалось у листопаді 1917 року, брало участь загалом кілька десятків тисяч людей. Наслідком його стала воєнна агресія радянської Росії, що спричинилася до проголошення 22 січня 1918 року IV Універсалу Центральної Ради про незалежність Української Народної Республіки. За втілення цього документа в життя прибічники ЦР заплатили своєю кров’ю сповна.
Спочатку керівники Раднаркому намагалися задушити Центральну Раду з допомогою збільшовичених військ старої російської армії. Із фронту на Київ вирушило кілька корпусів. Але українізовані частини, які перебували у прифронтовій смузі, не дали їм просунутися до міста. Тоді більшовики вдалися до іншої тактики: почали агітувати солдатів за мир, обіцяти від імені уряду Лєніна, що їм буде роздано землю, а буржуазію та поміщиків ліквідовано. Центральна Рада такими обіцянками не розкидалась, і її війська почали стрімко танути. Відтак наприкінці 1917 року довелося запровадити добровільний принцип служби, і в розпорядженні ЦР по всій Україні лишилося заледве 20 тис. вояків. Щоправда, з них також мало хто був готовий проливати кров за незалежність.
Раднарком теж мав незначні сили, тож Лєніну довелося залучити до боротьби з Центральною Радою загони балтійських матросів (які, за спогадами очевидців, світилися, мов ялинки, від награбованих у петроградських «буржуїв» коштовностей), злочинців, випущених із кількох в’язниць (зокрема, в Мінську), та інших покидьків. Звичайно, до цих «військ» було долучено чимало червоногвардійських загонів із різних регіонів Росії. На чолі більшовицьких сил стали старий комуніст, керівник штурму Зимового палацу Володимир Антонов (Овсієнко) та соціал-революціонер підполковник Міхаіл Муравьйов.
У ніч із 21 на 22 грудня 1917 року більшовицькі загони з Петрограда та Москви прибули до Харкова, де з’єдналися з місцевими червоногвардійськими групами, сформованими переважно з робітників евакуйованих у 1914–1915 роках ризьких заводів. Війська Антонова відразу почали діяти: після коротких, але майже безкровних сутичок вони роззброїли українські залоги в Харкові та Чугуєві. На опір спромоглися хіба що військові, які охороняли важливий залізничний вузол – станцію Синельникове. Тут пролилася перша кров: двоє старшин та один фельдфебель, які потрапили до рук червоногвардійців, були страчені.
У Центральній Раді не було одностайності щодо збройної агресії на сході. З одного боку, Україна, згідно із ІІІ Універсалом, залишалася складовою спільної з Росією федеративної держави. Із другого – більшовики давали зрозуміти, мовляв, пробиваються не на захід, а на південь, щоб боротися з донським козацьким урядом. І лише агресія військ Антонова проти української залоги в Катеринославі остаточно розвіяла сумніви.
8 січня 1918 року в цьому губернському центрі почалося збройне повстання прибічників більшовиків – місцевої червоної гвардії та українського полку імені Пилипа Орлика, що перейшов на її бік. Місцеві червоні були добре озброєні за особистою вказівкою Лєніна. Військове протистояння тривало два дні, причому комендант міста підполковник Дмитро Абриньба прагнув мирним шляхом залагодити конфлікт. Але на ранок 10 січня до міста прибув московський більшовицький загін: понад 1300 багнетів. Бій спалахнув із новою силою. З огляду на велику перевагу в силах червоних та деморалізацію серед власних військових українська залога зрештою капітулювала. Її командир підполковник Абриньба до останньої кулі відстрілювався у приміщенні міського телеграфу, а потім підірвав себе гранатою. З радянського боку загинув 21 боєць. Із українського кількість полеглих достеменно невідома.
Читайте також: Як Центральна Рада втратила шанс створити українське військо
15 січня ареною кривавих вуличних боїв поміж військами Центральної Ради та прихильниками більшовиків стала Одеса. Незважаючи на те що на боці останніх виступили війська, які прибули з Румунського фронту, українські частини перемагали. Але у збройний конфлікт втрутився ревком Чорноморського флоту. В його керівному складі головну роль відігравали щойно прибулі з Балтійського флоту матроси-більшовики. Розгорнувши шалену агітацію, вони переконали частину команд кораблів, що стояли в одеському порту, перейти на їхній бік, а інших схилили до нейтралітету. Відтак кораблі обстріляли позиції українських військ. Вогонь був не дуже влучний, тож поцілили в житлові квартали та госпіталь. Загинули кілька лікарів, санітарів, одна сестра милосердя й чимало цивільних осіб, зокрема жінок та дітей. Аби припинити цю бійню, командування Одеської гайдамацької бригади прийняло рішення покинути місто й відійти в бік станції Бірзула (нині Котовськ. – Ред.). На ранок 18 січня 1918 року Одеса опинилась у руках прихильників більшовизму.
Загалом в одеських вуличних боях загинуло, за різними оцінками, від 119 до 145 осіб, було поранено від 309 до 411. Окрім того, переможці пізніше стратили (скинули в море із прив’язаним до ніг камінням) 12 офіцерів, частина з яких були гайдамаками.
22 січня після короткого бою склала зброю оточена більшовицькими військами залога Миколаєва – 130 осіб. Перед тим вояки УНР убили трьох і поранили тринадцятьох більшовицьких активістів. Утрати серед українських військ, а також доля полонених невідомі.
28 січня загони анархістів – «чорна гвардія» Марусі Никифорової – зненацька захопили Єлисаветград (Кіровоград). Нечисленні представники української влади змушені були швидко сховатися. Від рук анархістсько-більшовицьких бандитів загинув лише місцевий військовий начальник, полковник Володимирів, який категорично відмовився видавати зброю червоній та чорній гвардям.
Військова агресія Раднаркому проти Центральної Ради спонукала її видати 22 січня 1918 року ІV Універсал – про незалежність Української Народної Республіки.
Київські вуличні бої
У Києві 10 днів також точилася кривава вулична війна: українські та більшовицькі війська поділили місто на сектори оборони й нещадно вбивали одні одних. Повстання почалося 28 січня на Печерську: червона гвардія заводу «Арсенал» зачинила браму й оголосила про підтримку червоного уряду. На бік арсенальців перейшла частина солдатів військ Центральної Ради. Першими жертвами стали кілька вояків полку імені Богдана Хмельницького, дислокованого в казармах поруч. Ці бійці вартували біля «Арсеналу» і зненацька були захоплені повсталими. Їх убили надзвичайно брутально. На допомогу полоненим кинулись інші бійці полку імені Богдана Хмельницького. Почався штурм заводу, який із перемінним успіхом тривав кілька днів.
Услід за «Арсеналом» підняли повстання загони червоної гвардії на Шулявці, Деміївці, Подолі, в головних залізничних майстернях. Подільські червоногвардійці Андріївським узвозом швидко дісталися центру міста, вулиці Володимирської, де захопили найвищу на той час будівлю – готель «Прага». Встановивши на даху кулемети, вони почали обстрілювати приміщення Центральної Ради. Супроти подільців вирушили січові стрільці й загін працівників військового міністерства ЦР. На розі нинішніх вулиць Богдана Хмельницького та Пушкінської почався запеклий бій. Червоногвардійці засипали кулями вулицю й не давали українцям перейти в наступ. Якоїсь миті наперед вибіг старшина з жовто-блакитним прапорцем на багнеті. Він досягнув перехрестя і впав поцілений кількома кулями. Піднісши з останніх сил догори гвинтівку з прапорцем, герой так і застиг мертвим. Цей подвиг безіменного воїна спонукав інших до відчайдушної атаки. Стрімко перебігши вулицю, кількадесят українських старшин та добровольців із багнетами атакували червоногвардійців і буквально «винесли» їх із Пушкінської.
На розі інших двох вулиць – Володимирської та Прорізної – здійснили подвиг хлопчаки-гімназисти. У підвалі червоні встановили кулемет, який не давав українцям просунутися по Володимирській вулиці. Двоє малих, ховаючись за будинками, підкралися до вікна, з якого строчив кулемет. В одного з них був закинутий за спину учнівський ранець, набитий гранатами, інший діставав їх та жбурляв у вікно. Кулеметне гніздо ліквідоване, і загони старшин та добровольців кинулися до «Праги». Готель також було взято штурмом за допомогою гранат і броньовика, який прибув на підкріплення українських військ. Розбитих подільських червоногвардійців переслідували січові стрільці.
Повстанський осередок на Шулявці також було придушено дуже швидко. Що ж до деміївських червоногвардійців, то вони, дізнавшись про долю інших загонів, відступили до свого району. Щоправда, перед тим стратили кількох гімназистів, студентів та офіцерів – випадкових перехожих, які їм трапилися в районі сучасного Олімпійського стадіону.
На допомогу повсталому «Арсеналу» йшли більшовицькі війська зі сходу, півночі та заходу. Їх намагалися зупинити нечисленні українські загони. Протягом кінця січня – початку лютого 1918 року точилися запеклі бої під станціями Бахмач, Ромодан, Гребінка, Крути на Лівобережжі та в районі Жмеринки, Бердичева й Вінниці на Правобережжі. Один із цих боїв – нині широковідомий – під Крутами. З українського боку в ньому загинуло щонайменше 12–15 осіб, ще 29 захоплені в полон та страчені більшовиками.
Від 30 січня в Києві крім «Арсеналу» з’явився ще один осередок боїв – Головні залізничні майстерні поруч із залізничним вокзалом. Повсталі прагнули захопити панцирний потяг, а коли їм це не вдалося, забарикадувались у майстернях.
Лише 3 лютого українські війська захопили «Арсенал», а наступного дня – майстерні. При цьому Симон Петлюра, який особисто керував штурмом заводу, категорично заборонив страчувати полонених червоногвардійців. Його наказ було виконано: жоден із полонених не постраждав.
Чиатйте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського
4 лютого українські захисники столиці мали перепочинок. Загиблі в боях були поховані на кількох цвинтарях Києва. Передусім українців ховали на Новому військовому кладовищі навпроти Ботанічного саду, яке в 1930-х роках брутально знищила радянська влада.
А вже 5 лютого до Києва з Лівобережної України підтягнулися більшовицькі війська Володимира Антонова та Міхаіла Муравьйова – близько 7 тис. вояків. Українська сторона за таких умов могла протиставити лише 2 тис. захисників незалежності. Бої спалахнули з новою силою. Більшовики ввійшли до Києва з півночі – по кризі Дніпра – та з півдня – через залізничний міст (панцирний потяг). Ареною кривавих боїв стали спочатку нинішня площа Слави на Печерську, а потім Маріїнський парк.
Поранених у боях намагалися швидко відвозити до госпіталю, у чому самовіддано допомагали працівники та медики станції міської швидкої допомоги (вона існувала вже тоді, але пересувалася на спеціальних парокінних повозках). Забитих обережно клали на лавки в парках і чимось прикривали, навіть газетами. Найбільша кількість тіл загиблих містилася за будинком Купецьких зборів (тепер Консерваторія) в районі нинішньої арки Дружби народів.
Головним завданням української залоги Києва було протриматись у місті до часу укладення мирного договору в Брест-Литовську між представниками Центральної Ради та Четверного союзу. Німці наполягали, що підпишуть угоду з урядом, який на той момент буде здатний підтвердити по телеграфу з Києва своє існування. Берестейський мир було підписано в ніч з 8 на 9 лютого 1918 року, і тієї самої миті українське військове командування віддало наказ про евакуацію міста. Передусім на броньовиках було вивезено золотий запас і державні клейноди. Потім по Брест-Литовському шосе в бік Житомира потяглись українські війська та добровольці, які пристали до них під час боїв.
Більшовики були такі виснажені та знекровлені цими боями, що не стали переслідувати українців. Свою лють вони обернули проти мешканців заможних кварталів міста. За наказом Муравьйова їхні загони вдиралися до будинків та вбивали всіх офіцерів, юнкерів і взагалі «буржуїв». Що цікаво, чимало жертв червоного терору під час вуличних боїв зберігали нейтралітет і вважали, що українсько-більшовицька боротьба – це не їхня справа. Також на місці вбивали всіх, хто мав при собі посвідчення, написані українською мовою.
Найважливіших заарештованих червоногвардійці відводили до Маріїнського палацу, де містився штаб більшовиків. Після допиту більшість із них страчували одразу навпроти палацу. Тут було викопано величезну яму, куди скидали всіх жертв червоного терору. Крім того, сюди ж скинули й тіла українських вояків, які залишалися в Маріїнському парку та на Печерську.
У тому ж таки Маріїнському парку біля Олександро-Невської церкви (нині на її місці пам’ятник генералові Ватутіну) було облаштовано братську могилу більшовиків, загиблих у боях із військами Центральної Ради. Загалом там було поховано 760 червоногвардійців і революційних солдатів.
Визволення країни
Тим часом війська Центральної Ради поступово стали зачищати від збільшовичених частин старої російської армії Полісся та Волинь. Вони зайняли Бердичів, Житомир, Сарни. Українські повстанські загони на Київщині також почали збройну боротьбу проти збільшовичених військ. Іноді ця боротьба виливалась у трагічні випадки. Наприклад, більшовикам вдалося захопити кількох поранених добровольців із загону вільного козацтва Білоцерківщини, які потім були живцем спалені. На Полтавщині більшовицькі ватажки вирізали цілі родини, які підтримували Центральну Раду. Пізніше в наступ перейшли нові союзники ЦР: німецькі та австро-угорські війська.
Уже 2 березня 1918 року українські та союзні війська практично без бою звільнили столицю: більшовицькі вояки, влаштувавши погром у Києві, роз’їхалися по домівках, переважно до Росії. У Києві всі війська Центральної Ради було переформовано в славетну Запорізьку дивізію, яка протягом березня – квітня цілком звільнила Лівобережну та Південну Україну від більшовицьких загарбників. У цих боях запорожці втратили близько 100 людей забитими, ще 400 пораненими.
У березні 1918 року стараннями української влади в Києві провели ексгумацію братської могили в Маріїнському парку, а також інші місця поховання жертв більшовицького терору. Загалом виявлено 2587 тіл. До цього числа належать і вояки Центральної Ради, які загинули в київських вуличних боях протягом 5–8 лютого. Більшість тіл була впізнана родичами та перепохована на інших цвинтарях. Неідентифікованими лишилися 500 тіл переважно офіцерів та українських вояків, які закопали в тій самій братській могилі навпроти Маріїнського палацу. До Другої світової кияни ще пам’ятали про цю братську могилу, яку радянська влада не наважувалася знищити. Але вже після війни в місті практично не залишалося людей, які знали б про неї, а відтак її залили бетоном, а згори «запакували» гранітними плитами. Фактично та могила існує і донині, але під червоним гранітом біля Маріїнського палацу.
Таким чином, почавши з кількох жертв на станції Синельникове, українсько-більшовицька війна вже за кілька тижнів переросла в надзвичайно жорстоку боротьбу, внаслідок якої загинуло кілька тисяч киян і захисників столиці. Але то був лише початок… Збройна боротьба Української Народної Республіки за свою незалежність тривала до кінця 1921 року, а партизанська війна подекуди до 1924-го. Її героїв і жертв можна рахувати десятками тисяч. Це і є справжня ціна крові, сповна заплачена за незалежність України.