Він чітко дав зрозуміти, що Сполучені Штати й надалі готові використовувати військові засоби для захисту своїх інтересів, але підкреслив, що це буде «нашим останнім засобом, а не першим». І навіть пішов ще далі — проголосив початок нової епохи, в якій «невблаганні війни» будуть замінені на «невблаганну дипломатію» (англ. relentless diplomacy).
Однак Байденове насвітлення того, як США досі використовували військові засоби, вводить в оману. А оголошення про бажання в майбутньому їх не використовувати, доки можливо, — стратегічна помилка. Адже дедалі агресивніші авторитарні держави, як-от Китай і Росія, зі свого боку далекі від обмеження дипломатією як засобом для вирішення конфліктів. Вони натомість демонструють зростання бажання реалізовувати свої претензії військовою силою. Так, режим у Пекіні відкрито погрожує вторгненням у Тайвань. Росія також не лише посилює свій курс агресії проти сусідніх держав, як-от України, а й відправляє підрозділи на інші континенти, востаннє в Малі. Те, що зараз президент США оголошує зведення до мінімуму військового аспекту американської глобальної політики, лише зміцнює ці країни в переконанні, що вони можуть як завгодно продовжувати свій насильницький курс.
Насправді американська політика вже понад десятиліття характеризується не надмірним застосуванням військової сили, а радше ослабленням військової активності, що має руйнівні наслідки. Після хаотичного виходу з Афганістану поширена на Заході думка про те, що військові інтервенції в райони гуманітарної кризи засадничо перевищують сили західних демократій, а тому в майбутньому їх не має бути, — базується відповідно, на викривленому сприйнятті.
Читайте також: Зручна тяглість
Хоча в Афганістані перемогти «Талібан» військовою силою не вдалося, проте обмеженої останнім часом західної військової присутності до найнеобхіднішої було б достатньо, щоб стримувати талібів і забезпечити простір для подальшого розвитку паростків демократичного громадянського суспільства. Саме відмова Заходу від цієї стратегічної позиції звільнила талібам з їхнім варварським свавіллям шлях до влади. До того ж це не перша катастрофа на Близькому Сході, викликана чи принаймні спровокована відступом або невтручанням США та їхніх західних союзників. Саме політична й військова абстиненція Заходу дала Росії та Ірану змогу вести на стороні режиму Башара Асада систематичну війну на знищення й вигнання сирійського цивільного населення. Цей жах триває й досі. Гуманітарна ситуація в провінції Ідліб, яку тримають в облозі війська Асада й Росії, катастрофічна. Це остання провінція, контроль над якою ще не відновив режим у Дамаску. Але ці жахливі наслідки невтручання Заходу зникли з поля зору світової громадськості.
Проміжна переможна хода «ІД» в Іраку також була результатом поспішного виходу. Після перших років американської окупації, позначених надмірним терористичним насильством, з 2007 року ситуація там виразно стабілізувалася. У 2008 році «Аль-Каїду» й інші джихадистські терористичні угруповання вигнали з країни. Лише з кінцем присутності американських військ наприкінці 2011 року ситуація знову вийшла з-під контролю. Щоб завдати «ІД» удару у відповідь, знадобилася нова масована військова інтервенція США в рамках коаліції з державами регіону.
Наскільки зрозуміло, Америка більше не готова самотужки захищати основні цивілізаційні цінності по всьому світу, поки їхні європейські союзники намагаються, наскільки можливо, уникати військових конфліктів, — проте досвід показує, що ціна відступу перед силами деструкції врешті вища, ніж ціна послідовної боротьби з ними.
Адміністрація Байдена та її апологети виправдовують політику виведення військ з Близького Сходу необхідністю зосередити свої сили на стримуванні Китаю в Південній Азії. Але хоч би яким важливим було стратегічне зміцнення вільних держав у цьому регіоні, не зрозуміло, як можна ефективно стримувати режим у Пекіні, якщо водночас віддавати на поталу його експансивному наступу інші регіони світу. Зараз на Близькому Сході суттєво зростає вплив КНР та Росії також і на традиційних союзників США, як-от Саудівська Аравія.
Читайте також: Ефект доміно
З одного боку, Байден заявляє про прагнення зміцнити єдність демократій у всьому світі та їхній опір новому авторитаризму. А з другого — загальними закликами до глобальної співпраці, передовсім у боротьбі з потеплінням клімату, викликає ілюзії про готовність авторитарних держав до співпраці. Оскільки на Заході це вважають головним питанням людства, яке перевершує всі світові політичні проблеми, воно може легко стати приводом для уникнення надто жорсткої конфронтації з антидемократичними державами. Вони, мовляв, потрібні для спільних глобальних дій у справі захисту клімату.
Але не варто думати, що режими, як у Москві й Пекіні, перекреслять свої геостратегічні амбіції через відповідальність за абстрактне загальне благо людства. Дипломатія у відносинах з її антиподами може бути успішною лише на тлі глобального військового стримування з боку Заходу. Цю гірку, але правдиву істину президент США не мав би вихолощувати.