Люди, які впродовж останніх десятиліть зосередили у своїх руках найбільші статки завдяки використанню у власних інтересах слабкості та усе більшої дисфункціональності української держави, тепер ризикують самі виявитися найбільшими жертвами її вразливості.
У цьому полягає парадокс відносин між державою та бізнесом, і ширше — державою, бізнесом та суспільством. Це лише на перший погляд бізнес зацікавлений у слабкій державі та мінімумі її впливу й може нехтувати питаннями власної легітимізації в суспільстві. А окремі великі гравці — черпати силу у використанні інститутів влади для створення привілейованих умов для себе чи перерозподілу власності. На певному етапі завжди виявляється, що слабка, розтягнута на клаптики держава не здатна ані захистити від сильніших зовнішніх гравців, ані гарантувати прийнятні для всіх правила гри. Не кажучи вже про саму можливість збереження активів.
«Нікого не чую, нічого не бачу»
Проте коли Тиждень нещодавно спробував шляхом серії інтерв’ю ініціювати діалог щодо необхідних змін у моделі взаємодії бізнесу та держави, її ролі в майбутньому виживанні та успішному розвитку нашої країни, з’ясувалося, що власники найбільших у країні активів до такого діалогу не готові. Чи то продовжують вважати себе занадто великими, аби спускатися до рівня обговорення проблем держави — чи то замість дискусій щодо моделі взаємодії й далі збираються нав’язувати власне її бачення через старі механізми. Хоча, здавалося б, час уже зрозуміти: за наявної траєкторії розвитку під питанням — не лише суб’єктність та й саме виживання України, але й збереження їхніх власних активів та навіть їхнє майбутнє. Можна спробувати вивести частину коштів чи придбати певні об’єкти дорогої нерухомості закордоном, однак це завжди будуть лише крихти. А самі вони ніде й ніколи не будуть тими, ким були в Україні — чи як найбільші гравці могли би стати за умови загального успіху та динамічного розвитку країни.
Читайте також: Хто замовляє музику у політиці
Привласнювальна модель побудови «бізнесу» та його перерозподілу на користь обраних вичерпала себе в економіці, загальний обсяг якої постійно стискається ось уже понад 12 років. Вихід із цієї стагнації можливий лише за умови переходу до стратегії збільшення загального «національного пирога», а не його постійних переділів. Це можна зробити шляхом захисту та розширення місткості внутрішнього ринку, підтримки експансії українських виробників назовні, формування умов для фінансової самодостатності держави та її здатності гарантувати безпеку та відстоювати національні інтереси у відносинах із партнерами та ворогами.
Понад те, без перезавантаження держави, її зміцнення та зміни політики, зокрема й економічної, нинішні власники українських активів самі ставатимуть донорами. Причому загрози для них очевидні принаймні з трьох боків.
Насамперед зберігається перманентна загроза російської агресії. Так, вона вже може здаватися подібною до відомої історії про вовка, яким так довго лякали, що коли він справді напав, то ніхто не повірив. Та все ж марно заперечувати її актуальність у будь-який час. І що слабшою буде українська держава та залученість великого бізнесу в її зміцнення, то більш імовірним ставатиме такий сценарій.
А як засвідчив досвід і Криму, і ОРДіЛО, — наслідком російської агресії завжди стає не лише окупація, а й великий переділ власності. По-перше, тому, що в російській цивілізаційній традиції поняття власності взагалі є більш ніж умовним навіть за стабільного існування. А коли йдеться про зони агресії, «націоналізації» чи просто віджими власності в інтересах потрібних людей відбуваються ще простіше з огляду на юридичну невизначеність і хаос.
І поширені серед українського великого бізнесу сподівання, що вдасться домовитися, виглядають нічим не виправданим проявом сумнозвісного «якось воно буде». Хоча у будь-яких справді привабливих сегментах економіки, де російський чи проросійський окупаційний режим не потребує збереження старих власників, завжди відбувається зміна бенефіціарів.
Тим паче що російська економіка впродовж останніх десятиліть теж стагнує не менше за українську. Перспектив виходу з такої ситуації не простежується навіть в офіційних російських прогнозах, а от апетити наближених до тамтешнього режиму осіб нікуди не поділися. Врешті й мотивів для Кремля зберігати старих власників українських активів небагато. Адже їхня лояльність завжди буде меншою, аніж тих, хто отримає власність внаслідок інтервенції чи окупації і лише з неї та лише за умови її збереження черпатиме право на володіння цією власністю.
Читайте також: Без державного підходу
Після російської агресії з 2014 року інформаційним простором періодично більш чи менш активно шириться інформація про справжній «масовий вихід» російського бізнесу з України. Спочатку через розмиті «утиски», потім — ті чи інші вже запроваджені чи проєктовані санкції або їх теоретичну загрозу. Втім, насправді цей корисний масовий вихід так і не відбувся. Натомість масштаб присутності російського капіталу в Україні лише затушовувався, вдосконалювалися механізми маскування в розрахунку на «кращі часи». Але загалом російські гравці зубами трималися за український ринок та активи. Включно з найбільшими державними енергетичними гігантами, безпосередньо пов’язаними з Кремлем. Для цього вони могли шукати прокладки і схеми із залученням Швейцарії, Кіпру, різноманітних острівних офшорів, білоруських, азербайджанських та навіть грузинських посередників. Однак кінцеві зацікавлені сторони залишалися незмінними.
Врешті за даними минулорічного дослідження YouControl в Україні налічувалося 12 563 російських громадян чи компаній, які мали більшу або меншу частку в українських фірмах. Зокрема у 7022-х із них ця частка перевищувала 50%. І Кремль давно надіслав чіткий і недвозначний сигнал про зацікавленість у збереженні російського бізнесу в Україні, сподіваючись відновити контроль над країною в недалекому майбутньому. Наприклад, ще у березні 2016 року президент Російського союзу промисловців і підприємців Алєксандр Шохін заявив, що, на думку Путіна, «все-таки ще трохи треба потерпіти».
Та навіть ті власники українських активів, які спроможуться зберегти бодай менш привабливу їх частину, у межах російської моделі матимуть зовсім інші позиції, аніж ті, що вмають в сучасній Україні. Не кажучи вже про ті, що їх вони могли б отримати за умови цивілізованої моделі гарантій приватної власності та справедливих правил гри, які, своєю чергою, могли би виникнути в країні за умови перезавантаження відносин між державою та бізнесом.
Але не варто вважати, що ризики з російського боку — єдина загроза для великого бізнесу втратити все. Не менш актуальними залишаються сценарії переділу чи й просто привласнення активів новими й голодними посадовцями. Тими, які приходитимуть до влади в країні в умовах збереження тенденції до усе більшої дисфункціональності держави та хаосу в суспільно-політичній сфері, що тільки наростатиме. Навіть якщо «експропріації експропріаторів» нагадуватимуть мародерство, матимуть спірну легітимність чи виявляться лише перехідним етапом у переході їхніх активів до потужних іноземних власників, для нинішніх їхніх господарів це нічого не змінюватиме.
Нарешті, залишається реальною і більш еволюційна, але так само безрадісна для сучасного українського великого бізнесу перспектива — поглинання його активів чи витіснення з привабливих секторів вітчизняної економіки західним, китайським чи навіть тим-таки російським капіталом. Причому це не конче відбуватиметься на умовах, привабливих для старих власників поглинань. Сценарій витіснення чи доведення до банкрутства гравцями, які мають очевидні переваги в доступі до фінансового ресурсу та зовсім інші масштаби діяльності, не менш, а, певно, значно більш імовірний.
Читайте також: Експорт – імпорт – карантин
Звісно, можна заперечити, що економічна конкуренція завжди передбачає подібні ризики. Однак принципова різниця полягає в тому, чи відбувається вона між гравцями, які перебувають у приблизно однакових, а не від початку нерівних умовах. І без сильної національної держави, що гарантувала б дотримання рівних умов та захист інтересів власного бізнесу, результати такої «конкурентної» боротьби нескладно спрогнозувати ще до її старту. Поодинці, без сильної національної держави «домовлятися» навіть із найбільшими, але окремими місцевими гравцями ніхто не буде. Про решту годі й казати.
Діяти, а не спостерігати
Український бізнес разом із державою загалом сьогодні перебуває в ситуації, що надовго визначить їхню долю та перспективи. Від того, чи вдасться прокинутися й об’єднати зусилля для зміцнення та розбудови національної держави, залежить, чи зможуть вони відігравати самостійну роль, а чи муситимуть на чужих умовах та у кращому разі на другорядних ролях підлаштуватися під зовнішніх гравців, або й зовсім втратити активи.
Тим паче що Україна останніх десятиліть і так була яскравою ілюстрацією дедалі більшої підпорядкованості національної економіки інтересам інших. На стагнуючому внутрішньому ринку щороку дедалі більше заробляли чужі гравці. Під потреби чужих економік форматувалася структура української зовнішньої торгівлі. Розмір загального пирога залишався майже незмінним, однак українцям від нього діставалося дедалі менше. І в цих умовах замість плекати власне виробництво у високоприбуткових секторах, що могли б забезпечити стрімке зростання, слабка і розбалансована українська держава та навіть приватні компанії увесь цей час шукали хибні компенсатори у вигляді нових позик та допомог на поточні витрати, реструктуризацій старих боргів та активів, які можна було би ще продати.
І змінити інерційну траєкторію, за якою рухається ослаблена зсередини українська держава, здатна лише організована сила, яка мала б достатні для такої зміни ресурси і спрямовувала б їх не на взаємопоборювання, а на досягнення спільних цілей. Інакше програють усі. А найгірше, що водночас програє і країна. Адже, позбавлена суверенітету та власної суб’єктності, вона ризикує остаточно перетворитися на територію для вибіркового використання її ресурсів іншими під власні потреби. При цьому важливо розуміти, що не лише бізнес, головним чином виробничий, сьогодні гостро потребує ефективної національної держави. Попри всі відомі недоліки, інтереси вітчизняного бізнесу все ж принципово відрізняються від інтересів іноземного у підходах до того, як розвиватиметься Україна та її економіка.
Іноземний капітал, незалежно від місця прописки, жодним чином не зацікавлений узгоджувати свою бізнес-стратегію з успіхом окремо взятої країни. Він працює у тій чи іншій країні лише доти, доки у його власників з’являються альтернативи вигіднішого застосування деінде. Та й від початку найбільш інноваційна та маржинальна складова тих чи інших транснаціональних корпорацій зазвичай залишається в країнах походження.
Читайте також: Лакмусовий папірець
Тому стратегія довгострокового національного успіху найкраще узгоджується з інтересами зростання і розвитку саме місцевого бізнесу, що пов’язував би своє майбутнє з цією країною та збільшенням сукупного «пирога». Адже так само, як і масштаби бізнесу, збільшити доходи переважної частини українців бодай удвічі-втричі жодним із варіантів перерозподілу наявного національного багатства неможливо через його мізерність. Суттєво підвищити достаток може виключно його активне збільшення за рахунок спрямування сил і ресурсів, що сьогодні марнуються для внутрішньої боротьби, на досягнення спільних цілей модернізації та нарощування економічного потенціалу країни загалом. Врешті, без консолідації зусиль українського національного бізнесу та держави неможлива і зовнішня економічна експансія, вкрай потрібна країні такого розміру, як наша.
З іншого боку, для іноземних компаній Україна завжди буде лише територією для заробітку, «однією із». І в разі втрати доцільності роботи на тих чи інших сегментах українського ринку чи необхідності ліквідувати частину бізнесу це завжди робитиметься за рахунок чужих економік. А за появи сприятливіших умов деінде виробництво та робочі місця оперативно переноситимуться ними в інші країни та регіони. Національному бізнесу це робити з низки причин складніше, навіть тоді, коли можливо. А в певних випадках — взагалі нереально. Саме тому залучення іноземного може бути лише обмеженим елементом у загальній системі, яка має базуватися на вітчизняних компаніях та потужному прошарку підприємців різного рівня, обов’язково включно з великими. Лише тоді іноземний капітал може доповнювати і робити внесок у загальний розвиток та процвітання країни, а не домінувати й підлаштовувати її прогрес під власні потреби.