«Цілувались як на Великдень» – головне свято весни у спогадах інтелігенції

Меценат і видавець Євген Чикаленко згадує про момент, коли українська справа отримала права у Російській імперії у 1905 році: «в цей день в годин 11 ранку увійшло до мене разом зо скілька душ: Грінченко, Єфремов,  Левицький та ін. з вигуком: “Христос Воскрес!” і почали цілуватися, як на Великдень». Так великодня традиція справдилася у жовтні. Чим же було це свято для нашої еліти минулих століть?

---

Рубіж у справах

Великдень у житті українських діячів часто виступав не лише релігійним святом, а й символічним рубежем у справах, творчості й громадській діяльності. Ще Тарас Шевченко у 1860 році писав до Якова Кухаренка, що вдалося створити альманах замість приготувань до свята: «посилаю тобі к Великодню замість писанки “Хату”. І не журнал, а тільки альманах, попередник нашого будущого журнала “Основа”».

З іншого боку, тут проглядається і  момент дарування символічної «писанки» для народу – у вигляді видання, що мало започаткувати новий етап українського друкованого слова, тобто його відродження. Подібно писав і відомий педагог Петро Лебединцев у 1884 році: «Відбитки з першої статті будуть виготовлені на страсному (тижні) і надіслані до Великодня» (перекл. з рос. І.С.). Так тоді, як часто і сьогодні, підкреслювалося, що саме до Великодня прагнуть завершити важливі інтелектуальні ініціативи.

Святковий час нерідко ставав періодом напруженого очікування й тривоги: що, як до Великодня надійде важлива звістка. Поет і перекладач Кесар Білиловський у 1897 році писав до Дмитра Яворницького: «Перед самісіньким Святом (се забув: Христос воскрес!) приносить мені листоноша повістку явиться 16 квітня в Медичний] Департамент – “Щоб то воно значило? Чи, бува, не на чуму попруть?” На силу дождався сьогодняшнього дня». Великдень тут стає межею між страхом і надією: діяч очікував на нове призначення, проте не знав, чого саме очікувати.

Інший приклад – весняне свято як можливість установлення нових соціальних і політичних зв’язків. Так, Іван Липа, який багато чув раніше про Миколу Міхновського, у 1899 році: «Я, мабуть, на Великдень буду в Харькові і познайомлюся з Міхновським».

Для діячів українського руху Великдень став часом організаційних рішень і консолідації, коли релігійний календар визначав ритм громадського життя. У спогадах про діяльність Всеукраїнської безпартійної організації, яка діяла в кінці ХІХ століття згадується, що її «З’їзди одбувались щороку разів 2-3: на Різдво, на Великдень і в кінці літа,  – останні уважались за річні…», що свідчить про символічну прив’язку ключових рішень до найбільших свят. Тож Великдень ставав точкою початку співпраці політиків минулого та моментом утвердження певних підсумків діяльності.

Але значний драматизм проглядається і в моменті пожертви святкуванням заради важливої справи. Так, Олена Пчілка у 1911 році сумно вітала Дмитра Яворницького: «Віншую Вас з Великим Днем, бажаю весело святкувати! А я тут зосталась сама, як палець… Не поїхала нікуди, щоб не було знову перерви у виході з “Рідним краєм”…». Цей момент – недолучення до родинного святкування – підкреслює, наскільки важливою справою було видання газети для діячки, яку сьогодні називають «матірʼю українського націоналізму».

Час творчих лінощів

Великдень в українських інтелектуалів постає і як своєрідна межа між працею і відпочинком, наміром і його відкладенням. У приватному листуванні відчутна навіть іронічна інтерпретація «святкових лінощів», що не заперечує внутрішнього напруження творчості. Леся Українка у 1907 році писала додому: «все збіраюся написати довгого листа і все ніяк не зберуся, почасти через всякі дрібні околочности, а більше через лінощі (треба ж було хоч сим відсвяткувати Великдень). Правда, була занята й поважним ділом: переписала і послала у Вологду своє “На руїнах”. Лінощі, як єдиний елемент святкування, коли є безліч завдань – чимала розкіш».

Дещо раніше, у 1895 році, Іван Липа схоже писав про паузу у пошуках місця праці на свята: «Великдень я пробуду тут у своєму місті, а по тому не знаю, де буду…». А Олександр Русов, знаючи, що пауза в роботі неминуча, перед Великоднем 1909 року писав у щоденнику: «Легко було написати, що знову візьмуся за свій щоденник! Тепер тільки, перебираючи листи та папери, знову наштовхнувся на цю книжечку; але ж скоро 2 година ночі; а завтра треба (хоч і страсний четвер) бігти на пошту гроші висилати, бігти до Науменка – нести Юрині документи, що перед виїздом сюди з Петербургу прислала Ноночка, бігти до Лесі Требінської, щоб там квартиру для Ноночки–Юри влаштувати! Де тут часу знайдеш писати свої замітки! А свято Великоднє мине, знов лекції, лекції, лекції!…» (перекл. з рос. І.С.).

Водночас Великдень був часом повернення до символів і простору України, причому навіть для чужинців. Симпатик української справи, хоч і московит Іван Белоусов, відомий тим, що перекладав та популяризував твори Шевченка, писав у 1906 році до Дмитра Яворницького, що свято весни по особливому виглядає у Києві: «Я, як і Ви, чекаю приходу весняного тепла – і вже мрію хоч на кілька днів на Великдень поїхати до Києва, помилуватися старим Дніпром, подихати повітрям України; для цього, звичайно, треба поїхати на Шевченкову могилу. Не знаю, чи так буде, – дуже багато умов треба виконати. По-перше, якщо складеться компанія; по-друге, якщо все буде спокійно; по-третє, якщо дозволять кошти; сильно вони у мене «підтопталися» через страйки і загальний (політичний) неспокій» (перекл. з рос. І.С.).

Для педагогів Великдень – хоч і свято, але й унікальний шанс долучити учнів та їхні сімʼї до української традиції. Марія Грінченко,  описуючи як вони з чоловіком учителювали в селі Олексіївка (сучасна територія Луганщини), згадувала: «Скажу одразу і про те, як відбувався Великдень. Попечителька (Хритина Алчевська) прислала для школярів дерев’яні червоні яєчка з цукерками всередині. Щоб їх роздати, ми закликали школярів прийти на Великдень христосуватися. Сподіваючися так багато гостей, я напекла багато пасок, пиріжків і іншої їжі наготувала досить. Управителя попрохала зробити на майдані біля школи гойдалку з великою дошкою, так, щоб могло гойдатися відразу четверо. Раненько почали приходити школярі. Приходили і теперішні, і попередні. Прийшло їх, запевне, не менш як сто. Червоні яєчка дерев’яні прислано було тільки теперішнім, але гостили пасками та іншим усіх однаково, і всі, поснідавши, ішли гойдатися на гойдалку. Єгор, сторож, помагав нам гостити гостей, і всі ми таки добре потомилися, поки вконтентували всіх. А що нахристосувалися, так аж до несхочу! Увечері поприходили найближчі знайомі селяни, а другого дня з церкви почали заходити батьки. Звичайно, не всі батьки приходили, але все ж приходило чимало, і було з чого втомитися коло гостей. Але нам це нітрохи не було неприємно, а навпаки, було гарно й приємно, бо ніхто ж тих людей до нас не гнав і не затягав, приходили вони самохіть, виявляючи тим свою прихильність. Та й розмови бували цікаві. І так бувало в нас завсігди Великодніми святами…».

Не проходило свято і без учительських настанов. Так, Борис Грінченко під час святкування спробував переконати юнака, що варто краще подумати про своє майбутнє: «Колись Великодніми святами були ми у своїх кумів Ємченків і був там парубок, що збирався йти в ченці…». Грінченко, щоб переконати його, що чернече життя не «спасає» людину, експромтом розказав про якогось-то чоловіка, що начебто ходив у монастир і в пустиню спастися, і що з того вийшло. А прийшовши додому, записав свій експромт, і вийшло оповідання «Павло-хлібороб»».

Єднання з родиною

Звісно, основний мотив Великодня – родинне святкування. Рідна донька Івана Франка Анна Франко-Ключко з великим захватом згадує родинні святкування: «Пам’ятні й незабутні поїздки на Різдвяні та Великодні Свята. На селі, серед селянства й священиків, свята святковані за старими звичаями, ненарушеними міським новаторством, – мали для нас непереможний чар. Або на Великдень. Ми виводили під церквою гагілки, хлопці стріляли з моздірів, мальовничі одяги, запах весни, повно гамору, сміху, радости! – де ви ділися чарівні дні, повні молодости, дитячих втіх і веселости?!!».

Великдень у листуванні Лесі Українки постає передусім як час родинного зближення, коли навіть через відстані люди прагнули зберегти відчуття спільності. Питаючи у 1912 році свого небожа Михайла Кривинюка, чи збирається з сімʼє в гості, поетка зауважує, що вже кликала його заочно:  «я адресувала листа з запросинами до Лілі, а не до Вас зокрема, але ж я знала, що на Великдень Ви маєте бути у неї, то й думала, що листа мого і прочитаєте, і обміркуєте вкупі, а Ліля скоріше знайде час відповісти і за себе, і за Вас». Тобто зібрання родини сестри на свято: незаперечний факт і час сімейних нарад. Дещо раніше центром збору було інше родинне гніздо і Леся Українка питала сестру: «Як там воно мається малесеньке? А що Микось і Дора, не збіраються на Великдень в Колодяжне?».

Яскраво тема родинного єднання розкривається у спогадах Марії Лівицької – майбутньої дружини очільника УНР в екзилі. Її родинні Великодні проходили на Поділлі у піднесеному настрої. «Особливо приємно згадується Великдень. Великий піст був у нашому домі справді часом покути і очищення перед великим святом Воскресіння. В цей час ніхто не їв не тільки м’яса, але й молочних продуктів. Олія, замість масла чи шкварок, або макове молоко, замість коров’ячого, до каші, запах пісного борщу і смаженої риби – це та напівзабута великопісна романтика, що до неї, протягом страсного тижня, починали долучатись делікатні пахощі свіжоспечених мазурок, рум’яних баб, сирної паски . . . І над усім цим панувало золоте тепло воскових свіч донесених непогашеними додому зі “Страстів Господніх” у Чистий Четвер. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись».

Водночас навіть складні моменти, описані Марією Лівицькою, лише підкреслюють значення родини як центру переживань: «Але пам’ятаю один сумний Великдень у нашому домі. Не пригадую вже в котрому це було році. Я була тоді підлітком років тринадцяти-чотирнадцяти і приїхала додому з Києва на Великодні вакації. Приїхавши, я одразу помітила, що щось не в порядку. Батько був чимсь дуже заклопотаний, а мачуха все стогнала та скаржилась на втому. Нарешті у Велику П’ятницю сказала мені в таємниці, що у них фінансова криза, що ледве спромоглися дещо купити і сяк-так приготуватись».

Зовнішня святковість інколи закінчувалася плачем: «Отож і в нас була завжди повна хата. І того святкового дня уявився нарешті перший гість. Похристосувався з батьком, мачухою і наприкінці хотів і зо мною. Я дуже зніяковіла і врешті розсердилась за його настирливі домагання, вирвала руку і втекла. За звичаєм почали гостя частувати, запропонували горілки, але він відмовився, а натомість попросив вина. Я страшенно почервоніла і нишком вийшла до другої кімнати. На щастя, в цей критичний момент прийшов ще хтось, і справа з вином була затерта, а новий гість був більш вихований і вина не попросив».

Кульмінацією цього Великодня Марія Лівицька мала ще один конфуз: «В перерві, коли не було гостей, я почала бавити свою маленьку сестричку. Прив’язала до ниточки щось блискуче і досить тяжке і крутила ним у повітрі, як млинок, а сестричка весело сміялась. Раптом блискітка зірвалась і ударила сестричку по лобі. Зчинився плач, гамір і крик. Мачуха докоряла, що я це зробила навмисне. Налетів батько і, не розібравши справи та не охоловши ще по невдачі з вином, накричав на мене ще й за те, що пан X. посмів домагатися, щоб я з ним похристосувалась. Замість радіти, довелось мені гірко плакати». Така ситуація зовсім не є свідченням про ставлення в родині одне до одного, але підкреслює великі сподівання українців до «ідеального святкування».

Національне свято

Як для підневільного народу, для українців Великдень завжди сприймався і як політичне свято з яким асоціювалося оновлення, свобода, радість відродження. І це простежується не лише у прямих закликах до ототожнення Воскресіння Христа з Україною, а й інших моментах. Так, дипломат УНР Микола Галаган, згадуючи про своє козацьке походження зазначав, що: «прекрасний козачий одяг із світлої шовкової парчі моя баба ще раніше пожертвувала на церкву і з нього пошили парадні ризи, в яких правили на Великдень». Чи не закодувала родинна памʼять тут теж якоїсь перспективи?

У час підімперської залежності Великдень міг бути також полем ідеологічної боротьби та суспільних напружень. Левко Лукасевич, учасник бою під Крутами, згадував, що це свято могло використовуватися і представниками реакційних сил: «Пригадую, як священик-чорносотеник з неофитів приходив до нас на Великдень святити паски, хоч наша родина не була релігійно практикуюча. Було це необхідним звичаєм й він приходив, хоч ми його ніколи не кликали. Під час читання молитов, посвячення пасок і цілого мешкання цей “слуга Божий”, на вид портретів Т. Шевченка та гетьмана І. Мазепи, які висіли в кабінеті батька, вкладав поміж молитви репліки: “А, доктор мазепінєц”».

Політичне протистояння, у якому священники московської церкви були оплотом царської влади вело до погромництва. І часто – саме на свята. Співробітниця МЗС у часи УНР Надія Суровцова згадувала драматичний епізод 1917 року: «Одного разу, саме на Великдень, до земства поступила телефонограма, що в одному селі на цей день готується погром. Такі вісті були не лише з одного села, ми негайно розбилися на свої трійки і подались хто як міг. Памʼятаю, по дорозі у нас зломилася машина. Тоді ми кинули водія і пішки помандрували далі – чекати було ніколи. Ми йшли, а серце тремтіло – ану ж ми спізнимося і прийдемо тоді, коли вже все стане непоправним! Погром я пам’ятала ще з дитинства. Нарешті прийшли. Задзвонили в дзвін. Зійшлися люди. Мене, як дівчину, вихнули першою. Я злізла на якусь діжку і глянула перед себе. Святочного дня це була величезна юрба кремезних дядьків. Похмурими, оливʼяними якимись очима вони дивилися на мене і мовчали. Стояла така тиша, що було чути жайворонка в небі. Я відчувала, що коли не розбити чимсь цю кригу, вони ось зараз, від цієї ж церкви обернуться на містечко, забряжчить шкло, почуються зойки жінок, дітей, і… Де ж знайти мені це слово, яким треба промовляти до них? Ні, не знайду! Надто ворожий блиск в усіх тих очах, надто міцно стиснені селянські руки нащадків коліїв на цій же уманській землі. Ні, не спроможуся, не зумію. Ще хвилина моєї мовчанки, і буде пізно – мого слова чекали. “Христос Воскрес! ” – несподівано вирвалося з моїх уст. “Воістину Воскрес! ” – загомоніла юрба. Крига зломилася. Теплі струмочки світла поточилися з людських очей. Я могла вже вільно говорити. Про революцію, царську Росію, про звільнення людей, про Україну, вільну, щасливу, про сімʼю народів на ній. Закінчилося аж несподівано: викликали на збори єврея і кричали “слава” цьому переляканому мешканцю їх містечка. Погрому не було». Великоднє привітання, як бачимо, ставало актом примирення і морального перетворення громади.

Звісно у час Визвольних змагань, починаючи з 1917 року Великдень став символом національного відродження та політичного визволення. Як і Чикаленко про Революцію 1905-1907 років, так і Сергій Єфремов писав про наступну революцію: «І от – сталося. Життя перемогло. Воно кипить ще, викидає часом шумовиння, але вже входить в береги потроху і замісць самих надій – несе вже вчинки, діло, певність в тім, що до старого під’яремного життя не може бути вороття Нехай же процвітають святочні убрання. Нехай гудуть велично дзвони. Нехай справжня, нескаламучена радість сяє на обличчях. Це наш Великдень – перший за цілі століття вільний Великдень!..».

І в міжвоєнний період та і далі Великдень залишався та залишається також символом національної надії та віри у державність. Зокрема Андрій Лівицький, як голова УНР в екзилі писав до редакції одного з видань: «Розвиток світових подій йде в напрямку, що в недалекім майбутнім неминуче допровадить нас до щасливої можливости святкувати Велике Свято на Власній Землі, в незалежній Державі Українській».

Сьогодні ми маємо таку щасливу можливість — навіть у воюючій, але вільній Україні. Ми можемо поєднувати ідею воскресіння з Перемогою, звільненням окупованих територій і думкою про зцілення країни та українців, покривджених війною. Згадаймо також, що світло вкотре побороло темряву — це закономірність, тож і нам судилося те саме, як би важко не було.