Цілувальник із Czernowitz

Поет, прозаїк, публіцист, драматург, в минулому дисидент, а нині –
громадянин світу. Здавалося, йому вдалося втекти від політики та причаїтися в
культурологічній ніші «Понад бар’єрами» «Радіо Свобода», вкрившись чудернацькою
клаптевою ковдрою, нашвидкуруч пошитою з античного шмаття, іберійського дрантя
й англосаксонського лахміття. Та де там. Кожен приїзд на батьківщину вивертає
цивілізаційну ковдру, й Померанцеву доводиться хоч на якийсь час і хоч трошки подорослішати,
щоб із нами спробувати розкрити феномен, що має назву «Україна». 

У. Т. Яку роль відіграє художня еліта в розвиненому суспільстві? У нас це
традиційно – володарі думок. Як на вашу думку, коли є потреба в моральних
авторитетах, це ознака недорозвиненості спільноти? 

– Мене цікавить це питання як філолога. Якось я мав перекласти англійською
вираз «володарі думок». Йшлося про Солженіцина. Тож з’ясувалося, що в
англійській мові такого виразу й такого явища взагалі НЕМАЄ. Це мене спантеличило… Після
того як Солженіцина вислали з СРСР, він невдовзі приїхав в Англію і, звісно,
взявся повчати, пророчити, давати вказівки, оскільки він був вихідцем з країни,
з культури, де так прийнято робити, де письменник має виконувати роль
високодуховної людини. Британці зомліли. Вони не розуміли такого тону, такої
пози. Тоді ще був живий видатний політик Енок Пауелл, енциклопедист, античник,
інтелектуал із репутацією політичного реакціонера – це саме те, що мені до
вподоби в політиці. Він не витримав і привселюдно обурився поведінкою
Солженіцина, людини авторитарного складу, котра все життя мріяла відстоювати
духовні права в країні, проте в Об’єднаному Королівстві такої вакансії просто
не було. Тож Пауелл вигукнув: хто ця людина, навіщо вона сюди прийшла, повчати
нас? То була звичайна заздрість.

Духовний вождь – це також не англійська словосполука. Її використовують в
англійській, коли йдеться виключно про інші культури, зокрема, про Іран чи
Росію. В Росії – це національний лідер. Демократія, як політичний інститут, не
передбачає такої вакансії. Демократія – це плюралізм, різні погляди, де кожен
може вільно вибирати свій. Хоч я й російський письменник, мені ближче саме таке
– демократичне – ставлення до ролі письменника в суспільстві, до ролі
особистості в історії. Зауважте, у Франції, зокрема, письменники полюбляють
висловлювати свої думки про політику. Однак там немає жодного «володаря думок».
Натомість є ціла низка поглядів, особливий французький політичний
ексгібіціонізм. Таке можна пробачити, оскільки це – маскарад, гра. А коли
справді з’являється духовний вождь, тоді виникає небезпека. Це насамперед свідчення
хворобливості суспільства, недозрілості демократії та готовності людей прислуховуватися.
Нестримне прагнення мати повожатого. Й тоді сліпий веде глухих… 

Реалії людського гумусу 

У. Т. У нас спалахнула
драматична й травматична полеміка: чи винна українська інтелігенція в тому, що
відбувається в Україні. Знищено Український інститут національної пам’яті,
заплановано створення спільних із Росією підручників з історії, відбувається
планомірний наступ на громадянські права. Хто ж у такому разі винний? 

– Я щойно відмежувався від ролі
письменника-провісника, письменника-мораліста. Письменник насамперед має добре
писати. В історії Англії, як мені відомо, літератори ніколи не відігравали
значної ролі в політиці. Дізраелі, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, не
був письменником, натомість – політиком. Англійці – практична нація, й навіть
філософи знають своє скромне місце. Воно є, тож давайте не будемо його
недооцінювати, хоч воно дуже й дуже скромне.

Наполеон зневажливо ставився до англійців,
мовляв, це нація гендлярів. Він хотів образити англійців, однак вони це
прийняли. З’ясувалося, що нація гендлярів – найтямуща та найдемократичніша
нація в Європі. Нині, коли ми ведемо мову про Захід, то маємо на увазі
англосаксів. Саме вони витворили, відшліфували, відполірували демократичну
модель. Аж ніяк не французи й навіть не німці. Тому цій моделі не легко було
прижитися в Західній Європі, й у світі, навіть нині, вона утверджується із
певними складнощами. Проте англосаксонська модель перемогла: на цьому етапі, у
ХХІ столітті, завдяки Англії, Америці й англосаксонському світу в цілому. Ми
колись зневажливо ставилися до брєжнєвських лозунгів, вважали, що це пусті
балачки – «створити нову людину». З’ясувалося, що ні. Нову радянську людину
створили. Й до того ж відібрали в неї культурну й історичну пам’ять. Ці люди
серед нас, й ми серед них. Їх більшість. 

У. Т: А молодь? 

– Можу поділитися досвідом. Я 15 років живу в Празі. І можу сказати, що
празька й чеська молодь вільніша, відповідальніша, цікавіша, дотепніша, ніж
чехи мого віку. Маю зауважити, що моє покоління в Чехії скалічене. Це дуже
важкий людський матеріал – гумус. Країни Східної Європи пережили колосальні
соціальні катаклізми. Соціальні – тобто винищення й самознищення суспільства,
його структури. Й насамперед еліти. Перепрошую, але мушу повторити дуже просту
думку: соціалізм, класичний соціалізм, – це філософія та практика соціальної
ненависті. Ворогом номер один для лівих радикалів була буржуазія. Однак
первинний зміст слова «буржуа» – це просто мешканець міста. І як треба було
запаскудити мозок людям, щоб перетворити слово «буржуа» на жупел, об’єкт
ненависті. Ми говоримо зараз про азбуку, оскільки, можливо, нас читатимуть
молоді люди. Про комунізм, класичний соціалізм часто говорять як про
несправджену мрію, про щось гуманне, проте надто романтичне. Ні, класичний
соціалізм – це філософія та практика люті. 

У.Т: Навіть на рівні теорії? 

– Саме так. Візьміть Маніфест Комуністичної партії. Там прямо сказано, що з
ними – з буржуазією – треба покінчити. Йдеться про фізичне знищення: вбити,
ліквідувати. Це справді людиноненависницька ідеологія, це штучний поділ людей
на міфічні класи, це нівелювання особистості, відсутність індивідуалізму,
зневага до власності тощо. На жаль, ми змушені говорити про азбучні істини лише
тому, що людський гумус, з яким маємо справу, і є нашою соціальною реальністю. 

У. Т: Наскільки це фатально?
Беручи до уваги кризові явища, інфляцію, просто те, що життя дуже складне для
звичайних людей. Й, на жаль, розраховувати, що ідея незалежності України буде
комусь дорожча за хліба насущного, не
випадає. 

– Оскільки фаталізм, фатум – слова,
безпосередньо пов’язані з давньогрецьким розумінням життя й смерті, натомість
ми живемо в динамічному світі епохи глобалізації, то не думаю, що ці античні поняття
актуальні. Я б переформулював ваше запитання: мова йде про транзит чи
статус-кво? Як на мене, статус-кво в сучасному світі просто неможливий,
оскільки відкриті державні кордони, є інтернет, а отже, відкриті й інформаційні
кордони. Певна річ, можна вигадати таку країну, як Північна Корея, проте в
Європі, як бачите, навіть Албанія не втрималася.

Мої сподівання пов’язані з динамічними процесами,
інформаційною відкритістю, знанням мов, фізичною мобільністю людей. Тому
статус-кво неможливий. Це не дитяча гра «не руш», коли одна дитина забуває
сказати іншій «руш». Україна перебуває в контексті ХХІ сторіччя, коли навіть
диктатури змушені імітувати інститути демократії. Навіть у Північній Кореї є
формальний парламент. До речі, в радянській Конституції була фраза «аж до
відокремлення». Фраза перемогла. Тому ні на кому й ні на чому я не ставлю
хрест.

Я співчуваю Чехії. Це країна, на долю якої випали
глибокі катаклізми. Спочатку нацисти, потім комуністи, згодом 1968 рік і
від’їзд тисяч і тисяч чехів і словаків, які визначали інтелектуальні й
економічні стандарти. І зрештою нація була зруйнована соціально. Вони жертви.
Проте, як часто трапляється в житті, остерігайтеся жертв. Адже це люди, в
основі психології яких, не життя, а виживання. Такі люди вбачають в державі
ворога. Для них природно прийняти кримінальну психологію, протиставляти себе
державі, потроху красти, ображати один одного, доносити. Це кримінальна
психологія, притаманна багатьом, хто живе в постсоціалістичних країнах, зокрема
й Україні. Ці люди обирають собі подібних. На мою думку, це національна ганьба
Чехії: близько 14% населення голосують з власної волі за комуністів.
Ненормальна цифра, як для вільної країни, що претендує на належність до
західного світу. 

Мовні ампутанти 

У. Т: Нині, як ніколи, реальним
є надання російській мові статусу другої державної. Як на ваш думку, за таких
умов українська мова виживе? 

– Англійський геній поезії Томас Стернз Еліот колись написав есе про поезію
та мови, які зникають. Він писав, що якщо б завтра почув, що вмирає, зникає
норвезька мова, а з нею і його поезія, то для нього, як для поета, це була б
велика втрата, надзвичайний душевний біль. Мій душевний біль – становище
української мови. Без мови нації не буде. Я маю на увазі не кров, а націю як
політичний термін. Місце нації посяде колоніальне населення, яке постійно
стогне й шукає винного. Кристали національної
ідеї, національної самосвідомості – це насамперед мова. Тому що мова артикулює
націю, артикулює пам’ять нації. Суперечки щодо мовних питань не безпідставні.
Інстинктивно недруги української мови мають рацію: якщо ти посунеш мову, то
посунеш і націю, а якщо посунеш націю, не буде й держави.

Україна – дуже молода держава. Мова вижила,
переважно, завдяки літературі. Я вірю, що в кожної національної поезії є свій
нерв. В німецькій поезії – це боротьба поета за свободу мови в межах жорстких
граматичних правил. А нерв української поезії в тому, що саме завдяки їй вижила
українська мова. Саме тому українська поезія хвилює, бентежить, торкає за живе.
Мова не йде про оригінальну метафору, інтелектуальну парадоксальність, як в
англійській. Ні, в Україні інше: ми писатимемо цією мовою, віршуватимемо, оскільки
в іншому разі наша мова просто зникне. Ось такий нерв.

Політична еліта мені як письменнику напрочуд
цікава з погляду мови. Думаю, що Зощенко сидів би в Раді й потирав би руки,
записуючи кожне слово соціальних та мовних ампутантів. Це дуже цікаве лінгвістичне
явище для Зощенка, Лєскова, Стефаника – письменників, які полюбляли форму оповіді.
Мої українські друзі говорять про русифікацію України. Мені здається, тут вони
видають бажане за реальне. Як на мене, все набагато гірше. Мова йде не так про
русифікацію, як про відновлення радянської та кримінальної психології та стилю.
А ці явища національності не мають. Мільйони українців не знають ані
російської, ні української. Половина населення України взагалі не має
повноцінної рідної мови, вона не може повноцінно виразити  себе хоч якоюсь мовою. Це не «просте, як
мукання» (Маяковскій. – Тиждень),
це вбоге, як мукання. Й убогість голосує за тих, хто мукає, а не говорить.
Нинішня проблема України – це проблема мукання. 

У. Т: Чернівці
– місто неперевершеного міксу культур – нині на підйомі, як невеликі міста
Західної Європи. Яким ви бачите це місто? 

– Це напрочуд цікаве місто. Мені здається, що літературний фестиваль
Meridian Czernowitz – один із найумотивованіших в Україні, оскільки саме місто
в австрійській та німецькій свідомості – це місто-книга, місто, де вже 200
років, від дня заснування першої німецької гімназії, писали вірші німецькою,
місто, де була традиція артикулювати, вербалізовувати.

Коли йдеться про освіту, в уяві зринають енциклопедисти, стоси книжок,
храми науки. А між іншим, добра освіта – це насамперед здатність висловлювати
думки, почуття, враження. І Чернівці було містом, де прижилася австро-німецька
поетична традиція, підсвічена різношерстим населенням: євреями, українцями,
поляками… причому чернівецькі євреї обрали класичну німецьку мову, а не ідиш. У
Чернівцях був єдиний університет Східної Європи, де основною мовою викладання
була німецька. Завдяки цьому потужному німецькому тилові австрійські поети з
Чернівців стали класиками німецької літератури, але аж ніяк не ізраїльської чи
літератури ідиш…

Євреї від’їжджали з Чернівців завжди. Спочатку до Палестини, потім до
Ізраїлю: завжди були якісь квоти, якийсь невеликий струмочок міграції.
Наприкінці 1960-х він перетворився на бурхливий потік, тоді виїхали всі євреї,
а на зміну їм прийшли гуцули, які обійняли вакансії євреїв, й розмістилися в
їхніх квартирах. Гадаю, це була рівноцінна заміна, хоч місто важко пережило
свою драму: етнічну, культурну… Я тоді навчався в Чернівецькому університеті, серед
моїх друзів було багато гуцулів. Вони виросли в родинах, які ще жили в
державах, де поважали буржуазні цінності. То в Радянському Союзі три – чотири
покоління були заражені інфекцією соціалізму. Тому в Чернівцях нині свідомо
відновлюють культурну пам’ять. Адже є що відновлювати. Ще є люди, які це
відчувають, у яких є антенки, вусики…

Я не можу такого сказати, наприклад, про Запоріжжя. Зрозуміло, що це
радянське місто з 1918 року. А Чернівці – це радянське місто з 1945 року, один
рік радянської влади з 1940 по 1941-й – це надто короткий термін. Чернівці у
виграші, бо пам’ять ще не повністю стерто. Знаєте, в медицині є таке поняття,
як стерилізація. Так ось, Східній Україні зробили стерилізацію, й не відомо, чи
спроможна вона ще народжувати. Сподіваюсь, спроможна. Надія на молодь. бо в неї
є інстинкт життя. Це генетична ознака. Молоді люди честолюбні, у них є амбіції…

У австрійського письменника Петера Хандке є прекрасна повість «Нема бажання
– нема щастя». Все дуже просто: нема бажання – не буде щастя, не буде й
амбіцій, звершень, вчинків, не буде нічого, крім болотистої місцевості. 

Екзистенційна волога Сонця 

У. Т: Ваша
нова книжка про вино. Крамольне запитання: що нижче градус, то вища культура?
Греки вино розбавляли, й саме вони створили філософію, жанри літератури, театр
й багато чого іншого, що наповнює наше життя й нині. 

– За всієї моєї любові до вина, маю дещо зауважити. Історики вважають, що
найбільші на сьогодні досягнення зроблені протестантськими націями, після них
йдуть католики, а вже потім інші конфесії. Однак ви маєте рацію щодо того, що
Середземномор’я – наша батьківщина, батьківщина всіх європейців, хіба, крім
скандинавів. Й у жилах культури, яку називають європейською, звісно, тече вино,
а отже, Сонце. Тому що смак вина – це смак Сонця. Тож до вина треба ставитися
серйозно, як до найщедрішої, найсутніснішої екзистенційної вологи у світі. Вино
ввібрало в себе Сонце, а Сонце – це життя. Не дарма іспанський історик культури
Хосе Ортега-і-Гассет казав, що вино – це космічна проблема. У винній культурі
задіяне сонце не з маленької літери, а з великої – Сонце, вся Сонячна система. Винна культура
– це не лише виробництво вина, а й розуміння його ролі, місця в контексті
цивілізації. З погляду християнства, вино – кров Христа, символ життя. Мені
близьке дохристиянське сприйняття, грецьке: вино – це Сонце. Проте якщо
розглянути це питання під трохи іншим кутом, то можна зробити висновок, що в
країнах із винною культурою немає проблеми алкоголізму. Виноград шляхетніший за
картоплю. Не хочу применшувати достоїнств картоплі, однак виноград
благородніший. 

У. Т: Тепер про книжку… 

– Вона має назву «Винні крамниці», а видана російською в Україні, в
Чернівцях. На відміну від Росії Україна геокультурно належить до
Середземномор’я. Для мене Чернівці – це далеке Середземномор’я. Люди, які
виросли в Чернівцях, це люди середземноморського світосприйняття й відчуття
життя. Моя книжка видана за сприяння поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Ця
книжка – моє послання, моє звернення, моя апеляція до генетичної пам’яті
співвітчизників або принаймні колишніх співвітчизників. Так, я згоден з тим, що
алкогольна домінанта України – горілка, але домінанта може співіснувати з
іншими культурами, субкультурами.

Ми знаємо, що Італія – винна країна, Франція – також, тим не менш ці винні
країни, ці винні нації дуже полюбляють грапу, арманьяк, кальвадос… це і є
чуттєва демократія в дії. Так, поклик України – горілка, слабкість України –
пиво, проте, як мені здається, золотий сон, який бачить Україна, це сон про
вино. Вважатимемо мою книжку «Винні крамниці» таким сонником.

Є ще й особиста причина, чому я написав цю книжку та чому видав її в
Україні. Мій прадід Андрій Іванович Ковалів, родом із повітового містечка
Вовчанська, це містечко входило до складу Харківської губернії, де неабияку
роль відігравала винокурня – одне із головних підприємств. Прадід працював у
винній крамниці, служив цілувальником. Так називалися на той час торгівці в
шинках і винних крамницях. Монополія на продаж горілки мала держава, тому
торговець у шинках чи винних крамницях мав би цілувати хрест й клястися, що не
розбавлятиме горілки. Ця клятва діда у мене в крові, в генетичній пам’яті. Я
написав цю книжку, де жанри представлені в абсолютно чистому вигляді: я не
розбавив ні журналістики, ні есеїстки, ні віршів, ні прози. Це чиста книжка, не
розбавлена, і я пишаюся тим, що прадід нашепотів мені на вухо цю клятву. Що я
чую голос своєї родової пам’яті. 

У. Т: Тобто це ваша чесна
нерозбавлена книжка – підсумок вашого ставлення до винної культури?

– Якщо в роду є предки, які дали клятву й буди їй вірні, це дуже добре. Я
працюю з чистими жанрами та матеріями: з повітрям – я 30 років в ефірі, – з
ґрунтом – я багато писав про ґрунт як такий і про ґрунт як про мову. У мене
навіть є велике есе «Однією ногою в перегної» про те, що наш гґрунт, якщо ми,
звісно, не фермери и не селяни, це насамперед – мова й волога.

«Винні крамниці» – моя друга книжка про вологу. Перша – «Червоне сухе».
Різні культури так чи інакше виражають своє ставлення до вина. Є, наприклад,
релігії, які засуджують, таврують вино. А є релігії, які боготворять вино, це
древні греки. Діоніс – бог вина. Вино – божественна волога. Волога з
ремінісценціями, з напівтонами. Це не функціональна волога на кшталт горілки, в
якої, коли вона добра, навіть смаку немає. Горілка майже відразу приводить тебе
у стан сп’яніння, а вино – це, по-перше, розмова з ним, ти торкаєшся його
губами. Це розмова із самим собою, і ця розмова людей одне з одним, це
багатоголосся.

 У. Т: Може,
ось це «не розбавляти» варто перенести в життя: не розбавляти почуття, думки,
справи, в життя в цілому…

– Тоді ми всі станемо цілувальниками. В переносному сенсі. І це було б
прекрасно.