6 березня вийде свіжий номер провідного британського часопису про літературу London Review of Books. Зі змістом журналу можна ознайомитись онлайн уже сьогодні й, зокрема, побачити те, що на обкладинку винесли заголовок однієї з редакційних рецензій з найогиднішою назвою, яка мені траплялась останнім часом, — «Поцілунок Достоєвского».
Сама стаття, на щастя, обходиться без обіцяних фізіологічних подробиць, і в ній ідеться про найновіший, уже восьмий переклад англійською «Братів Карамазових», який зробив Майкл Кац. На початку рецензент Деніель Соар дотепно порівнює, як європейці й американці захоплювалися Достоєвским (Фройд, Айнштайн, Вулф, Фолкнер, Джойс, Вітґенштайн, Гайдеґґер і Ніцше), а земляки прозаїка ставилися до нього не так приязно:
«Чехов назвав “Братів Карамазових” “хорошими, але претензійними”. Толстой казав, що в романі “діалоги неможливі й абсолютно неприродні… мене здивувала його неохайність, штучність… така незграбна… відверто нехудожня”. Набоков використав його як приклад поганого стилю: “Достоєвскій — не великий письменник, а досить посередній — зі спалахами чудового гумору, але, на жаль, з пустками літературних банальностей між ними”».
Виняток у цьому протиставленні — хіба що англієць Девід Герберт Лоуренс, який писав про стиль Достоєвского так: «Це все мастурбація… напівпропечена… від такого втомлюєшся». Соар слушно зауважує, що таку полярну розбіжність у поглядах можна пояснити передусім тим, що росіяни й представники інших націй просто читали різні романи. Відповідно оригінал і переклади. У цьому, як на мене, і полягає перша причина сліпої та, як з’ясовується, небезпечної любові до російської літератури у світі.
У різних мовах існують різні перекладацькі традиції, але, дещо спрощуючи, варто зазначити, що перекладач, роблячи свою справу, часто мимоволі до певної міри покращує оригінал, зважаючи передусім на те, що всі недоліки й стилістичні огріхи в його перекладі, хай як дбайливо перенесені з оригіналу, насамперед спричинять звинувачення в невправності перекладача від пересічного читача, адже не завжди є можливість порівняти з оригіналом. Інакше кажучи, якщо автор може писати рідною мовою як завгодно, називаючи це авторським стилем, то перекладачу доводиться згладжувати кути й шорсткості у своєму перекладі, щоб йому ніхто не дорікнув у непрофесіоналізмі. Або ж перекладачеві треба докладно довести, що всі ці недоліки й стилістичні огріхи — це властивості оригіналу, як то кажуть, не баг, а фіча. Зважаючи на все це, простіше дещо покращити оригінал, аніж довго й часто марно пояснювати особливості ідеостилю. Я особисто постав перед цим, коли, перекладаючи Кормака Маккарті (який уникає тире й лапок під час оформлення прямої мови), наразився на критику читачів, які скаржилися, що видавництво, вочевидь, зекономило на редакторах і коректорах, бо пряму мову так не передають. Але це незначний нюанс. Складніше, коли письменник справді пише не аж надто вправно, бо краще не вміє, але загальна традиція вважає його класиком, тож над перекладачами тяжіє відповідальність не зробити класика нечитабельним, попри те що в оригіналі він таки місцями нечитабельний. Отже, умовний неросійськомовний читач Толстоєвського читає покращену версію Толстоєвського, вважаючи її зразком художнього стилю.
Друга ж причина сліпої та, як з’ясовується, небезпечної любові до російської літератури у світі — надмірна довіра до критиків і професорів, усіх тих творців канону. Тих, хто, не читаючи оригіналу, зарахував перекладені тексти до шедеврів національної культури й увів їх до шкільних та університетських курсів. Утім, ширша проблема — криза експертної думки, нестача критичного мислення й надмірна довіра авторитетам, особливо в питаннях мистецтва. Звісно, простіше довіряти вибору умовного спеціаліста, не надто розбираючись у його спеціалізації, аніж покладатися на власний смак. Та й не завжди є можливість перевірити об’єктивність певного експерта, хоча не бракує історій про те, що російську культуру здавна підтримували незліченними коштами меценати та держава, яка стояла за ними. І без цих багатомільйонних костурів точно мало б хто у світі говорив про талант Достоєвского, адже навіть його колеги мали сумніви щодо майстерності автора. Посутнім успіхом цих державних заходів можна вважати також неофіційне перетворення більшості кафедр славістики по всьому світу на кафедри русистики.
Актор Орландо Блум намагається читати «Братів Карамазових»
У чому ж заявлена небезпека такої любові до російської культури? Передусім у тому, що пересічний споживач такої культури вважає, що естетичні явища ніяк не пов’язані з політичними. Пушкін, Толстой і Достоєвскій — це одне, а рашизм та імперські претензії РФ — інше. Звісно, уже давно довели, що все є політикою, а насамперед культура, якій найпростіше приховати конкретну ідеологію в шати красивих ідей. І конференція про умовного Толстоєвського десь, скажімо, у США — привід поговорити про те, що таку «вєлікую» культуру (читай — країну) не можна скасовувати, бо ж у неї є такі великі автори. Тож коли Росія мільярдами підтримує російські культурні ініціативи в різних куточках світу — це «димова завіса… за якою завжди летять російські ракети та їдуть їхні танки». Одним із завдань українського уряду мало б стати розвінчання цього міфу «вєлікой руской культури», який тримається на сумнівній традиції та стосах валюти, аніж на справній мистецькій цінності. Почати можна бодай з роз’яснень імперської ідеології, яка закладена в російській культурі ще з ХІХ століття, з виправданням геноцидів, кривавої експансії, ксенофобії тощо. Утім, як бачимо, колишнім імперіям, як тій же Британії, це буде надзвичайно важко розгледіти. Тому варто якомога частіше їм нагадувати про фразу нашого класика, яку я дещо перероблю для цього випадку: цілуйтесь, чорнобриві, та не з москалями…