Новий акт п’єси під назвою «Справа Гонгадзе» викликав такий собі інформаційний шок. Гречка, зростання цін на послуги ЖКГ, подорожчання харчових продуктів – усе це одразу стало нецікавим. Як і така очікувана поїздка Юлії Тимошенко до бельгійської столиці та її полум’яні промови з приводу встановлення в Україні диктатури. Усе якось поблякло, і країна обговорює одну дуже цікаву альтернативу: посадять і кого, а може, й не посадять.
Треба віддати належне сценаристам та організаторам цього шоу: інформаційну бомбу великої потужності вони підірвали в потрібний час і на певний період планованих результатів домоглися. Але це не головний чинник, і міститься він на дуже віддаленій орбіті від центральної мети, заради якої все це дійство й почалося.
Початок багатоходівки
Народ украй незадоволений, соціальне напруження зростає, грошей у бюджеті катастрофічно бракує тощо. Усе це так, але інформаційним білим шумом увагу людей від насущних проблем не відвернути. Хоч скільки розповідай їм про боротьбу з корупцією, про зростання ВВП, ніхто в це не вірить після відвідування найближчого магазину. Такими справами населення можна зайняти на три дні. Але розслідування та притягнення розраховані на значно довший термін. Схоже, це ретельно продумана й добре зрежисована багатоходівка.
Для її реалізації в потрібних кількостях залучено фінансові, організаційні, інформаційні та інші ресурси. Це легко побачити хоча б за тим, як по нотах розіграна увертюра: окрім Кучми подейкують також про притягнення Литвина та інших можливих фігурантів. Юлія Тимошенко заговорила про нібито тиск через Кучму на його зятя Пінчука тощо.
Такий інформаційний туман підтримуватиметься й далі. Але все це не більше ніж камуфляж, що не несе жодного навантаження. Протестні акції, що збіглися в часі, чудово лягають у сценарій зі створення певної напруженості в суспільстві. Тема, розмах реалізації та цинічний підхід до задіяних осіб – можна здогадуватися, хто стоїть за кулісами цієї постановки. Усе це надто схоже на почерк тих, хто в 2000–2001 роках режисерував касетний скандал. І різко звузив свободу маневру тодішньої української влади, поклавши край усім сподіванням на прогрес у відносинах із Заходом.
Версії продовження
Натомість публіці підкидають хибні об’єкти, на які майстерно переводиться дискусія. Утім, варто уважніше придивитися до цих об’єктів – і їхня штучність стає очевидною. Зупинімося, приміром, на версії про Пінчука. Відібрати в зятя колишнього президента його медіа- і трубну імперії можна й досить легко. Прикладів і в нас, і в сусідній Росії безліч. Можливо, хтось дуже цього хотів би, та руки закороткі. Проблем із реалізацією і цілком прогнозованих наслідків так багато, що краще не заводитися.
По-перше, Пінчук – діяч міжнародний. Він вхожий у західні вельми впливові фінансові та політичні кола. Україна не Росія. Про те, що може собі дозволити Москва, у Києві навіть думати небезпечно. Наслідки такого кроку для нашої країни, передусім у фінансовій галузі, можуть бути важкими. Причому дадуться взнаки вони не одразу, але від цього будуть не менш катастрофічними. Які інвестиції після такого брутального наїзду? Тим більше що безпосередньо Пінчук до справи Гонгадзе жодного стосунку не має. Юридичні наслідки процесу для Кучми – а те, що він буде, не є очевидним – вельми сумнівні. Як політична фігура колишній президент жодної цінності не становить. Його дискредитація нічого політично реального не дає. До речі, тут легко перегнути палицю, і з якогось моменту скривдженого владою почнуть жаліти. Постріл загрожує виявитися холостим.
По-друге, якщо суд над Кучмою буде відкритим, а іншого просто не дано, то притиснутий до стіни колишній президент може почати говорити таке, що мало не видасться. І тоді, ймовірно, режисери всього цього шоу отримають карикатурну версію Лейпцизького процесу. Як відомо, на ньому звинувачений у підпалі німецького рейхстагу в 1933-му майбутній голова Комінтерну Георгій Димитров морально перетворився з обвинуваченого на обвинувача. До речі, Сталін урахував помилки німецьких Parteigenosse і постарався уникнути подібного на процесах 1937–1938 років. Але очевидно, що нинішня влада не має можливостей кращого друга радянських фізкультурників, та й країна зовсім інша. Тому версія щодо Пінчука дуже хитка. Тим більше що Віктор Михайлович не належить до числа людей зі слабкими нервами і має достатньо можливостей за себе постояти.
З Литвином трохи інакше. Повідець, на якому його тримають, і без цього короткий. Але проблема в тому, що в його партії, особливо в регіональних організаціях, наростає невдоволення становищем чогось, що просто плутається під ногами в регіоналів. Не даремно Володимир Михайлович скаржився на це у своєму виступі перед активістами ПР. Не те щоб у Партії регіонів були цим дуже стурбовані, але й особливого резону збільшувати кількість опозиціонерів немає. Тож потрібним людям дохідливо показують, що жартувати з вогнем не варто. До того ж Литвин як досвідчений політик чудово усвідомлює, що ним, висловлюючись мовою шахістів, можуть просто пожертвувати як пішаком за ініціативу, щоб продемонструвати, що перед законом усі рівні.
Переворот?
Думати, що влада справді хоче торжества справедливості та покарання винних не тільки в трагедії Георгія Гонгадзе, а й багатьох інших, було б украй наївно. Напевно, таких в Україні немає або їх меншість. Те, що відбувається, має всі риси coup d’Etat – державного перевороту. Без взяття Зимового або Бастилії та балтійських матросів, театральні ефекти дещо інші. І режисер, схоже, має великий досвід їх застосування в Україні.
Цього разу, здається, «точка проникнення» для цього режисера – вкрай загострена боротьба всередині оточення президента. Про те, що розподілом ролей у владі після перемоги Віктора Януковича, м’яко кажучи, не всі залишилися задоволені, писали досить багато. Спроби глави держави дистанціюватися від груп упливу на однаковий радіус успіхом не увінчалися. Вибір так чи інакше довелося зробити. Тим більше під відчутним впливом з-за меж країни, де також вважають, що отримали від зміни влади в Україні набагато менше, ніж сподівалися. Як результат – відновлення розслідування резонансних справ. Але, певна річ, метою перевороту є збільшення впливу на президента. Якщо гарант це розуміє і вступив у складні відносини з групами впливу, нас очікують ще захопливіші сюжети. Ціль – проміжна – президент, і не обов’язково нинішній. А відтак мета – керування Україною і спрямування її в потрібному руслі. Позбавлення нації суверенітету через підкорення еліти – складна операція, яка потребує часу. А вибори наближаються, і підготовка до них уже почалася.
Начебто все продумано й реалізується красиво. При цьому вже видно, що передбачено кілька варіантів розвитку подій. Утім, завжди потрібно пам’ятати вислів Гельмута фон Мольтке: «Жоден план не витримує зустрічі з противником». Поки що вдалося вмовити президента, не без розпалювання в ньому почуття помсти за 2004 рік, піти на вельми драматичні кроки. У цьому випадку суб’єктивні й кон’юнктурні обставини і мотиви не мають особливого значення. Набагато важливіше, що масштабна гризня у найвищих ешелонах нашої влади загрожує вилитися в справжню війну, яку, за висловом давньоримського історика та державного діяча Ґая Саллюстія Кріспа, легко почати, але вкрай важко закінчити.
Адже немає гарантії, що снаряди полетять тільки у визначені цілі. У суспільстві жодній владі фатально не довіряють, а держава в такому становищі не може залишатися. Чи розуміли і прораховували призвідники й організатори боротьби в такій формі, що створюють передусім для них дуже небезпечний прецедент? Якщо вони справді хочуть очищення влади, то йдуть проти самих себе, а якщо намагаються використати судову петлю проти своїх супротивників, то повинні мати на увазі відомі історичні приклади, чим це може закінчитися. Процес, аналогічний Кучмагейту, за інших обставин може бути ініційований проти сценаристів і закулісних диригентів нинішніх подій. За це боролися ті, хто організував згадане переслідування, що має всі ознаки полювання на відьом? Навряд чи.
Чистка рядів у формі перевороту під суддівським і прокурорським камуфляжем цілком може бути успішною. Дійові особи можуть помінятися. Тільки домашні розрахункиз цінами на базарі можуть і не збігтися. Як сказав Наполеон, «війна складається з непередбачуванихдій».