«Виходячи з того, що я безпосередньо знаю про росіян, наша перемога не буде фіналом. Наша перемога буде можливістю видихнути і підготуватись до наступної війни», – сказав головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний під час інтерв’ю виданню TIME, яке було опубліковане 26 вересня. Ці слова збентежили багатьох. Невже колосальна ціна, яку зараз сплачує Україна за те, щоб вистояти – це лише черговий платіж, а кінцева сума не відома й досі? Невже після перемоги нам доведеться займатись не відбудовою, а підготовкою до наступної війни, котра знов забиратиме найкращих, спустошуватиме міста і села? Це питання про те, яким буде наше завтра. І відповідь на нього світ шукає вже сьогодні.
…30 вересня Владімір Путін оголосив про анексію українських територій і сколихнув повітря черговою лекцією на теми історії та геополітики. Судячи з млявої реакції світових медіа, розбирати конспірологічну маячню російського диктатора вже ніхто не хоче. Зате все активніше у світі обговорюють, що буде з Росією після Путіна. Того ж дня на шпальтах The Washington Post вийшла програмна стаття Алєксєя Навального із промовистим «Ось як має виглядати постпутінська Росія». Чому на Заході так прагнуть чути голос російської опозиції – тема для окремої розмови. Поки зафіксуємо факт: не маючи реального впливу на перебіг подій, ця тусівка (причому скоріше медійна, аніж політична) бере активну участь у дискусії про те, яким саме буде майбутнє, зокрема наше.
Читайте також: Ідея об’єднаної Європи: проти воєн, проти Росії
Яку ж візію дня прийдешнього пропонує Заходу Навальний? Він починає з твердження, що «Росія (Путін) не повинні виграти цю війну. Україна має залишитись незалежною демократичною державою, здатною захистити себе». Порівняно із його нещодавними закликами не давати Українцям «Джавеліни» (а давати російській опозиції гроші на рекламу на Youtube), це вже явний прогрес. Але Навальний все одно лукавить, адже між фразами «не програти війну» і «зазнати поразки» є очевидна змістовна відмінність. Так, Україна повинна лишитись незалежною державою, але в яких кордонах? З Кримом (який, на думку Навального, «не бутерброд») чи без? З Луганськом і Донецьком чи тільки з Херсоном? Але це наразі не головне.
Навальний цілком резонно зауважує, що навіть після свого «невиграшу» Росія може залишитись агресивною диктатурою, котра плекатиме реваншистські настрої. Тому він наголошує, що стратегічна мета має полягати в тому, щоб відвернути такий сценарій. І далі у його міркуваннях виринає фундаментальна проблема – якщо вона не буде усвідомлена (не Навальним, а світом), це може нам дуже дорого обійтись. «Стратегія має бути спрямована на те, щоб Росія та її влада природно, без примусу, не хотіли починати війни і не знаходили в них привабливості», – пише Навальний. Запам’ятайте цей пасаж, ми скоро до нього повернемось.
Навальний пише, що путінський режим являє собою «нескінченно самовідтворюваний російський авторитаризм імперського ґатунку. Зовнішня агресія у будь-якій формі, від дипломатичної риторики до війни, – його органічна форма існування, а Україна – улюблена мішень. Цей самовідтворюваний імперський авторитаризм – справжнє прокляття Росії і причина усіх її лих. Ми не можемо його позбутись, попри історичні шанси, що регулярно випадають». Тут не посперечаєшся.
Читайте також: Путінський культ мертвих. Коротко про суть «русского мира»
На його думку, зійти з цієї колії все ж таки можливо – шляхом переходу від державної моделі з сильними президентськими повноваженнями до парламентської республіки. «Росії потрібна парламентська республіка, і лише вона зупинить нескінченний цикл самовідтворюваного імперського авторитаризму», – твердить Навальний. Мовляв, завдяки парламентаризму відбудеться радикальне скорочення обсягу влади в руках однієї людини, уряд формуватиме парламентська більшість, судова система стане незалежною, а повноваження місцевої влади «значно збільшаться».
За такими міркуваннями криється або наївність, або цинічний розрахунок догодити Заходу, згодувавши йому заспокійливу пігулку у вигляді легкого шляху розв’язання російської проблеми. Мовляв, рішення ондечки –парламентська демократія! Причому західним елітам навіть не доведеться в це втручатись – достатньо, як пише Навальний, «максимально ясно зазначити своє стратегічне бачення Росії як парламентської демократії», а далі росіяни зроблять все самі. Для певних інтелектуальних та політичних кіл у США та ЄС все це звучить, як музика. Але цей причепливий мотивчик дуже небезпечний – його треба навчитись вирізняти і правильно на нього реагувати усіма доступними засобами.
Але що ж тут, власне, не так?
А от тепер повернімось до наведеного вище пасажу: «…щоб Росія та її влада природно, без примусу, не хотіли починати війни і не знаходили в них привабливості». Будь-який наратив про майбутнє, до якого вплетена ця ідея, є самовбивчим – і для нас, і можливо, для решти світу. Ми достатньо довго прожили в реальності, обриси якої визначалися тим, чого Росія «хоче» і що вона «знаходить привабливим». Самодержавна деспотія, більшовизм, путінізм – бажання росіян щоразу виявляються химерними, і в ході їхньої реалізації щоразу ллється українська кров. Та й не лише українська, якщо вже на те пішло. Тому питання треба ставити не про «бажання», які домінуватимуть у гіпотетичній постпутінській Росії, а про можливості, які у цієї постпутінської Росії будуть. Лише такий спосіб думання може вказати нам шлях у майбутнє, в якому ми не будемо залежати від того, що захочуть утнути росіяни. Допоки Росія матиме ядерну зброю, багатомільйонні військові резерви, чималий запас економічної стійкості на випадок санкцій, а також володітиме ресурсами, які можна вимінювати на північнокорейські ракети та іранські БПЛА, спокою не буде ані для України, ані для решти світу. Це перше.
Читайте також: Ілля Пономарьов: «Російська Федерація припинить своє існування як держава»
Друге. Те, що формат майбутньої постпутінської Росії – це «справа російського народу» (а саме на цьому наполягає Навальний, та й не лише він) – також небезпечний мислевірус. Так, в теорії, народи самі повинні облаштовувати своє життя. Але російський народ вже вкотре продемонстрував просто таки «запаморочливі» результати: світ знову обговорює загрозу ядерної катастрофи, а у Європі триває найбільша війна з часів Другої світової. Навальний правий, коли вказує на те, що агресивний авторитаризм у Росії самовідтворюється. І правий, що після розпаду СРСР Захід злегковажив цим фактом і отримав загальновідомі наслідки. Сьогодні росіяни вирішують «жити по-новому», а завтра знов починають катрупити і себе, і сусідні народи. Тому дозволити їм зайти на чергове коло не можна – в цьому національні інтереси України і притомної частини людства співпадають повністю. Занадто дорого нам всім коштує віра в те, що цього разу у росіян нарешті все вийде. Саме тому постпутінська Росія має формуватися за активної участі і Заходу, і України. Так само, як після Другої світової війни формувалася постгітлерівська Німеччина.
Третє. Концентрація влади в руках однієї особи – це справді небезпечно, особливо в такій країні, як Росія, котра має явну схильність до авторитаризму, а її демократичні традиції – феномен радше літературний, ніж історичний. Але чи можлива реальна децентралізація влади у Російській Федерації? Тут треба звернути увагу на три обставини. По-перше, за оцінками тамтешніх економістів, у 1998 році доля держави у економіці Росії становила 25%, але за десятиліття цей показник збільшився удвічі, хоча можна зустріти й ще більш песимістичні оцінки. По-друге, у розпорядженні уряду є нафтогазова рента, від перерозподілу котрої сильно залежить добробут населення цілих регіонів. І третє – це якраз про російські регіони, розвиток котрих вкрай нерівномірний. Станом на початок 2022 року з 85 суб’єктів РФ лише 23 не були дотаційними, натомість решта більшою чи меншою мірою потребувала бюджетних вливань. Таким чином, уряд у Москві матиме потужний важіль впливу на регіональні еліти – і допоки він існуватиме, усі балачки про децентралізацію влади залишатимуться балачками. А це значить, що говорити треба не про перерозподіл влади між центром і регіонами, а про створення цілком нової політичної архітектури простору між Ростовом і Хабаровськом. Замість плекати примарні сподівання на те, що Москва поділиться владою з суб’єктами федерації, варто задуматись над фрагментацією Росії – для того, щоб встановлювати стосунки з новими утвореннями напряму, без посередництва Москви, з якої імперські прагнення не вивітряться ніколи.
Читайте також: Чи треба українцям говорити про розпад Росії?
Навіть з урахуванням трьох описаних вище моментів, теорія про рятівний парламентаризм, який зробить Росію безпечною для світу загалом і України зокрема, виявляється вкрай хисткою і непереконливою. Проблема, звісно, не в тому, що Навальний помиляється чи намагається когось обдурити. Проблема в тому, що у таких пісень є свої поціновувачі – зокрема у державах, які наразі є нашими союзниками і потенційно можуть вплинути на формування майбутнього.
Та й зрештою, хіба мова лише про Навального? Приміром, шановний єльський історик Тімоті Снайдер також вважає, що говорити про розпад Російської Федерації взагалі не треба, що все це дуже складна тема і її краще облишити навіть українцям. Список тих, хто волів би обійтися половинчастими рішеннями, дуже довгий. Але наразі йдеться не про схоластичні вправи, а про те, які рішення будуть прийматись. І від цих рішень залежатиме, яким саме буде наше українське завтра. Якщо долю Росії знов полишать на відкуп росіянам, задовольнившись поверховими і малозначущими змінами, то Валерій Залужний виявиться пророком – наступна російсько-українська війна буде лише питанням часу. І це навряд чи відповідає нашим національним інтересам. Тому очевидно, що Україні і українцям треба більш активно втручатись у дискусію про майбутнє Росії, бо зрештою, це дискусія і про нашу будучину.