«Це звичайнісінька сіра і холодна стіна, завжди ніби огорнена потворною безсніжною зимою. Надто депресивна, навіть не варта революційної поезії», – приблизно так, пам’ятаю, я поділилася враженнями з другом-поетом, коли побачила Берлінський мур, проходячи через Чекпойнт Чарлі. Мур, що втілював поділ на Схід і Захід, був безпрецедентним, не мав у світі аналогів. Це друга половина 1980-х, і в мене досі зберігається доказ тих часів: сторінка в моєму найпершому закордонному паспорті зі штампом НДР! Я багато чула від батьків про те, як моя країна Індія поділилася на дві незалежні держави: Індію і Пакистан. Дитиною була свідком процесу здобуття незалежності Бангладеш. Однак нічого подібного до німецьких реалій ніде не було. Мені видавалася абсурдною ідея поділу міста, народу, нації, держави за допомогою справжнього бетонного муру. Ще й тому, що в ті часи Радянським Союзом прокотилися хвилі гласності та перебудови, Польща розпочала переговори з опозицією на чолі із «Солідарністю» (у результаті яких пізніше відбулися вибори і сформувався коаліційний уряд), а завдяки розвитку політичного діалогу в межах Конференції з Безпеки та Співпраці у Європі (що передувала появі ОБСЄ) більшість східноєвропейських суспільств визнали неприпустимим контроль над вільним вираженням поглядів і вільним пересуванням громадян.
Однак як людина, що спостерігала за реаліями Радянського Союзу та аналізувала їх, я намагалася дивитися глибше. Система, яка втілювала тоталітаризм і насильство, завжди нагадувала мені відомий альбом Pink Floyd «The Wall» («Стіна») – мури, що розділяють свідомість, людей, суспільства і покоління. Для радянських людей подорож до будь-якої країни була неймовірно казковою подією, нагородою долі: і до соціалістичних держав, і тим паче до НДР. Годі й казати про особливі привілеї номенклатури відвідувати капіталістичні держави: під час цих подорожей радянські вершки суспільства виявляли більш капіталістичні нахили, ніж справжні капіталісти. Власне, правляча верхівка тоталітарних держав найбільше заздрила й тихо ненавиділа успішність і свободу вибору демократичного світу. Тому й не хотіла, щоб люди бачили ці успішні реалії. Берлінський мур позбавив громадян доступу до того вільного простору. Я спостерігала, як іноземні студенти привозили дешеві дрібниці, яких не було в СРСР. Завдяки їхнім транзакціям на чорному ринку мешканцям країни з порожніми крамницями безперервно постачалися дефіцитні продукти і речі. Радянська система накинула на шиї людей цей у міру послаблений зашморг, що регулювався і давав змогу принижувати народ за допомогою елементарних товарів. Людям дозволяли пастися, але не давали стрибати надто високо. Поки тримався непорушний мур, усі були впевнені, що нічого не зміниться. Однак як довго могло це тривати?
Якось восени 1989 року дорогою до Праги мені випало провести один вечір у Берліні. Друзі запросили мене на каву. Атмосфера якось була іншою – здавалося, ніби спостерігаєш за закипанням чайника. Щось назрівало… Увечері, напередодні від’їзду, я побачила натовпи людей: чоловіків і жінок, молодих і старих, що співали, раділи й дивувалися. Дехто обережно, дехто стривожено, затамувавши подих, із напруженим виразом обличчя… Попереду йшли найсміливіші й найвідчайдушніші. Народ зносив Берлінський мур – і поліція не зупиняла людей. Вони перетнули кордон. Я не йняла віри власним очам. Усі плакали, і я теж не могла стриматися. Гадаю, того вечора мур був не сірим – він був яскравим, рожевим, розписаним квітами і мріями, як у того Pink Floyd.
Як швидко минає час: от уже 2009-го я випадково опинилася в Берліні під час відзначання 20-ї річниці знесення муру. Для мене це було звичайне свято – нічого особливого. Добре, думала тоді, що Європа вже ніколи не матиме таких мурів і не знатиме жахіть, через які пройшли люди. Тоді мені випала нагода обговорити з німецькими колегами проблеми Східної Німеччини після об’єднання. Усвідомила, як багато ще треба зробити, щоб подолати приховані бар’єри й нові мури, які ми мимохіть не помічаємо і яких маємо позбутися. 1998-го, коли відзначалася 50-та річниця прийняття Загальної декларації прав людини (тоді стратеги Ялтинської європейської стратегії (YES) ще не проводили щорічних зустрічей), представники ООН та делегати 47 країн зібралися в Лівадійському палаці. Після того як пролунав об’єднавчий гімн Європейського Союзу, вони говорили про Нову Ялту та необхідність подолання скляної завіси, що замінила залізну. Нові бар’єри стало модно називати «скляними».
Читайте також: Два світи
Тим часом я досі вживаю термін «сірі мури» серед нас. Навіть в епоху вільного доступу до інтернету вони існують й роблять свою справу. Цікаво, що в суспільстві після тих, кому вдається їх подолати, вони залишаються непорушними, для решти людей ситуація не змінюється. Звідси й засилля монополій, олігополій, кумівства і корупції, що ставлять мури перед ініціативністю, можливістю та справедливістю. Ще один сірий мур – незрозуміла мовчазність та нерішучість, а часом і ганебна байдужість великої частини світу щодо України, народ якої віддає життя, відстоюючи право на Батьківщину та безпеку для всієї Європи. Ще найстрашніший сірий мур позбавив росіян об’єктивної інформації про Україну.
25 років тому, подорожуючи залізницею на Захід, на кордоні доводилося кілька годин очікувати заміни коліс для переходу на європейські колії. На жаль, досі все так само. Що далі на захід, то кращою, людянішою стає атмосфера, життя – комфортнішим і яскравішим. Так і сьогодні. Надто довго ми чекаємо, щоб попрощатися з останніми цеглинами муру жорстокого світу.