Дзвінке й незвичне для українського вуха словосполучення «Джиро д’Італія» перекладається просто: «Італійські перегони». Наступного року велобагатоденка, що за три тижні проїжджає наймальовничішими куточками Апен нінського півострова, святкуватиме свій 100-й ювілей. Ініціатором гонки свого часу виступила місцева Gazzetta dello Sport, оскільки це видання друкують на рожевому папері, то й лідера загального заліку відтоді після кожного етапу нагороджують майкою цього ніжного кольору.
Без Поповича та Гончара
Приміряли на себе рожеве й наші співвітчизники. П’ять років тому третє місце в генеральній класифікації «Джиро» посів галичанин Ярослав Попович. А через рік Попо, як називають українця колеги, впродовж трьох етапів вів перед у загальному заліку, але в результаті фінішував п’ятим. Тоді друге місце завоював інший наш земляк – Сергій Гончар із Рівного: цей успіх і досі є найкращим досягненням українців на гранд-турах. У нинішніх велоперегонах найбільш імениті українці не з’являться. Гончарові влітку виповниться 38 років, і з цього сезону він виступає за континентальну команду, яка не бере участі в змаганнях такого високого рівня. А Попович перейшов до бельгійської команди Silence Lotto і жертвує Італією заради підготовки до «Тур де Франс». Оскільки відпрацювати обидві серйозні супербагатоденки за 3 місяці вкрай важко, доводиться вибирати. Решта вітчизняних спортсменів, котрі поїдуть від Палермо до Мілана, швидше за все, будуть просто статистами. Сумно. Адже ще кілька років тому «Джиро», завдяки успіхам Сергія та Ярослава, вважали практично «нашою» гонкою. У 2008 році зі 198 учасників 54 – італійці. А фаворитами тут заздалегідь вважаються минулорічний звитяжець Даніло ді Лука, а також Джильберто Сімоні та Паоло Сальводеллі.
Як під’їсти, крутячи педалі
Автор цих рядків пропонує зазирнути за лаштунки «Джиро» й з’ясувати, як і чим живуть спортсмени під час трьох божевільних тижнів, поки тривають перегони. Одна з головних складових успіху в тривалому веломарафоні – здоровий сон і правильне харчування. Сну приділяють мінімум дев’ять годин на добу. Зазвичай ідуть до ліжка близько півночі й прокидаються о 8:30–9:00. Початок гонки залежить від довжини етапу. Іноді вона стартує о 10:00, але частіше – опівдні: «Джиро», як і більшість привабливих для світової аудиторії змагань, багато в чому залежить від телебачення, й усі заїзди планують так, щоб близько п’ятої вечора глядачі побачили фініш.
У кожної команди розроблено власний раціон. Наприклад, торік на «Джиро» в американській Discovery Channel практикували два сніданки. Спочатку хлопцям подавали до столу молочну кашу, бутерброди й фрукти. Вдруге вони підкріплювали сили вже за півгодини – спагеті, сир моцарела, який на смак нагадує бринзу, та італійська ковбаса прошуто. Російськомовні представники Discovery говорили: «Йдемо на макарони». Після гонки в готелі на спортсменів чекав легкий обід – тільки фрукти та овочі. Й лише під час вечері, вже після масажу, велосипедисти ні в чому собі не відмовляли. Утім, перехопити щось їстівне й під час змагання – річ свята. Недаремно на формі гонщиків пришито три кишені: у них кладуть невеликі булочки з варенням або фрукти. Підживитися на швидкості – справжнє мистецтво: тут банальне по їдання булочок відбувається за чіткими правилами. Першу з’їдають за 30-кілометровою позначкою. Інші йдуть у хід після кожних 10–15 км. А за 30 км до фінішу брати з супроводжувальної машини провізію заборонено (виняток роблять лише на найскладніших етапах).
Зазвичай на екваторі дистанції блаштовують спеціальний пункт харчування. А то й два – на довгих етапах. У кожної команди там знаходяться сумки з їжею. І клубні масажисти передають їх гонщикам, коли ті дістануться цього місця. Вміст сумочок стандартний: фляжка з водою, холодна Cola, підсолений енергетичний напій (відновлює сольовий баланс в організмі), а також калорійні батончики й пиріжки з рисом, яблуками або ананасами. Деякі спортсмени вживають так звані гелі – пакетики з желеподібною речовиною з украй високою концентрацією цукру. Порожню тару гонщики просто викидають на узбіччя: сміття згодом підбирає спеціальна служба. Чи вболівальники, котрі полюють на трофеї.
Темні конячки – зброєносці лідерів
Невіддільною частиною будь-якої команди є грегарі (іноді їх ще іменують зброєносцями або лейтенантами) – такі собі малопомітні для непрофесійного ока «сірі кардинали», які працюють на свого капітана. Серед них є своя негласна класифікація. Першокласні грегарі цінуються буквально на вагу золота. За неофіційною інформацією, торік персональний помічник Сальводеллі Едді Маззолені мав у команді «Астана» річний контракт на €700 тис.
Грегарі такого класу самі можуть перемагати у виснажливих багатоденках. Так, лейтенанти легендарного Ленса Армстронга були першими не лише під час окремих етапів, але й на гранд-турах. Багаті велогрупи, залучивши висококласного грегарі до команди, в такий спосіб зменшують кількість конкурентів для свого лідера.
Без підтримки грегарі навіть висококласний спортсмен не зможе добитись успіху. Вони «розвозять» лідера, постачають його за потреби водою (беруть із машини супроводу), захищають від вітру й загалом контролюють перегони, зокрема, тримають швидкість, за якої зручно почувається вся група. Зброєносці пильнують, щоб капітан не потрапив до завалу.
Принаймні один із грегарі за своїми антропологічними даними повинен бути подібним до лідера команди. Він завжди біля свого капітана – якщо в того проб’ється колесо, лейтенант негайно має віддати йому власний велосипед, аби капітан не витрачав дорогоцінні секунди на заміну колеса. Слабкіші грегарі
«розвозять» лідера на початку етапу, а сильніші супроводжують його в завершальнійчастині гонки. Якщо
хтось із лейтенантів раптом рвоне у відрив, його по рації (а вона є в кожного спортсмена) можуть відкликати назад – допомагати «тягнути» капітана. На фінішній прямій лідера обов’язково потрібно виводити в першу десятку. Бо самотужки він може до високого результату й не дотягнути.