Певна частина громадських активістів зажадала абсолютної відкритості, прозорості й транспарентності в роботі спеціальних служб: розвідки, контррозвідки тощо. На жаль, тут яскраво продемонстрована (і це не вперше!) прірва між амбіціями й обізнаністю. Для того щоб диктувати спецслужбам, як їм працювати, треба бодай трохи розумітися на специфіці їхньої роботи.
В історії людства вони завжди були носіями особливої секретності, що є запорукою успіху, коли йдеться про їхні специфічні завдання. Не даремно представників цієї професії називали «лицарями плаща й кинджала». Так було, так є і так буде. Вони мають діяти, використовуючи особливі, спеціальні методи, що не афішуються. Спецслужби не є правоохоронними органами на відміну від прокуратури, МВС, поліції (хоча, коли поліція впроваджує свою агентуру в надра злочинного світу, вона також діє методами спецслужб). Розвідка — це не правоохоронний орган, контррозвідка також. Вони є саме спеціальними службами, що в найдемократичніших державах в інтересах національної безпеки незрідка змушені діяти на межі закону. Бо, якщо вони працюватимуть лише в межах «правового поля», зазнають неминучого провалу. Тоді все буде бездоганно законно й абсолютно неефективно. Такі спецслужби саме як спецслужби нікому не потрібні. Адже крім гучних, правильних, демократичних заяв є ще жорстока реальність.
Читайте також: Від меншовартості до месіанізму
Коли правозахисники та представники мас-медіа вимагають від спецслужб тотальної публічності, вони демонструють нерозуміння того, що стандарти ВВС — це стандарти журналістики, а зовсім не спецслужб. Останні покликані виконувати дуже делікатні місії, може, і не бездоганно законні, але життєво необхідні для самого існування націй і держав.
Спецслужби втілюють режим секретності. А що він означає? Саме закритість, непублічність і непрозорість. В Україні правозахист і преса вимагають надання для всенародного сеансу огляду декларацій всіх працівників і агентури СБУ (ну тоді ФСБ РФ, Служба зовнішньої розвідки РФ і Головне управління розвідки Генштабу Росії залишаться без роботи). Можна скільки завгодно говорити про громадський і парламентський контроль над спецслужбами, але певне «ядро секретності» завжди зберігатиметься, бо, знищивши його, ви знищите й спецслужбу як таку. Тому в усіх державах світу є певна межа, червона лінія щодо відкритості.
Ба більше, розвідки часто-густо змушені виходити за окреслене коло звичайних адміністративно-правових процедур. Можемо згадати, як після масових убивств ізраїльських спортсменів на Олімпіаді в Західній Німеччині в 70-х роках ХХ століття за особистим наказом Ґолди Меїр Моссад почав фізично ліквідовувати палестинських терористів, причетних до «олімпійської» бійні. Усе робилося непублічно, на територіях різних держав і на певний час знизило активність терористів. Хоча навряд чи це можна вважати зразком юридичної чистоти.
Читайте також: Хіба тільки «дзеркало»?
Можна згадати й чудову операцію ізраїльського спецназу «Ентеббе», коли звільнили ізраїльських громадян, захоплених палестинськими терористами в аеропорту Кампали, столиці Уганди. Тоді ізраїльтяни порушили територіальний суверенітет Уганди й повітряний простір ще кількох африканських держав. А якби не порушили, то близько 100 мирних жителів Ізраїлю були б убиті.
Операції ЦРУ США на Кубі (підготовка багатьох замахів на Фіделя Кастро та інше), у Нікарагуа (справа «Контрас», яка спровокувала скандал у Конгресі тощо) показують, що в діяльності спецслужб навіть цілком демократичних держав формальна законність далеко не головне. Особливо ця істина голосно заявляє про себе, коли йдеться про виживання загроженої країни під час війни.
Є багато свідчень про дії іноземних спецслужб, які мали б дещо заспокоїти українських прихильників тотального самовикриття й «роздягання» розвідки та контррозвідки України.
Читайте також: А якщо без «фанфар»?
Згадаймо Германна Арндта, високопосадовця Моссаду, котрий у 1961-му керував викраденням Адольфа Айхманна з Аргентини, а потім 10 років був головним слідчим ізраїльської розвідки. Цей професіонал розповів, що «заборона на рукописні слововиливи встановлена статутом Моссаду. Ніхто з його працівників не має права оприлюднювати навіть ті події, які не є таємницею».
Зовсім убивчим для наших журналістів і правозахисників, що апелюють до західних соціальних звичаїв, стане такий факт: британська МІ-6, одна з найстаріших розвідок світу, була офіційно визнана прем’єр-міністром Джоном Мейджором лише в 1994-му (хоча існувала з ХV століття!). До 1994 року вона не згадувалася в жодному офіційному документі уряду, а всі прем’єри на будь-які запити британського парламенту відповідали приблизно таке: «Я не уповноважений коментувати розвідувальну діяльність уряду її (його) Величності…»