Центральноєвропейські тигри

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Словаччина, якою у 1990-х правив уряд популіста Владіміра Мечіара, розвивалася повільніше, однак згодом надолужила відставання й навіть обігнала свою потужнішу сусідку, першою вступивши до єврозони. Сьогодні Чехія та Словаччина – єдині країни з колишніх членів Ради економічної взаємодопомоги, які Міжнародний валютний фонд класифікує як передові економіки.

Два десятиріччя тому, однак, ситуація була іншою. В листопаді 1989 року Чехословаччина явно відставала від своїх сусідів. У Польщі ще з вересня правив уряд представника «Солідарності» Тадеуша Мазовецького. Угорська компартія в жовтні провела свій останній конгрес та перетворилася на соціалістичну, а Угорська Народна Республіка стала просто Угорською Республікою. Вже не спроможний утримати втікачів на захід, уряд НДР 9 листопада відкрив кордон із ФРН – Берлінський мур упав.

Чехи та словаки, які спостерігали за цими подіями по телевізору, вже не могли залишатися байдужими. 16 листопада в Братиславі словацькі студенти пройшли мирною ходою містом, вимагаючи демократизації. Наступного дня Соціалістичний союз молоді (чехословацький «комсомол») організував у Празі демонстрацію, присвячену Міжнародному дню студента, яка закінчилася побиттям демонстрантів. 18 листопада столичні студенти і театри розпочали страйк, що невдовзі поширився на всю країну.

Число учасників регулярних антиурядових демонстрацій у Празі сягало 800 тисяч, а в Братиславі – 100 тисяч. Останньою краплею для режиму став двогодинний усезагальний страйк 27 листопада, в якому взяли участь 75% населення. Комуністична влада капітулювала. Президентом країни парламент ­обрав ди­сидента Вацлава Гавела. Оксамитова революція перемогла, але попереду на Чехословаччину чекав важкий період трансформації, на який накладалися постійні суперечки між суб’єктами федерації. Врешті-решт 1 січня 1993 року Чехія та Словаччина мирно розлучилися, й далі кожна республіка пішла своїм шляхом.

На 1990 рік Чехословаччина мала чи не найбільш одержавлену економіку в регіоні: 97% усіх виробничих засобів у країні належали уряду. В Польщі та Угорщині, де приватні компанії існували навіть за часів соціалізму, цей показник становив близько 80%. Але завдяки приватизації вже в березні 1995 року 80% чеської економіки контролювали приватні особи та корпорації. Польська й угорська економіки, попри значну стартову перевагу, були на той час приватними лише на 55%.

При цьому процес економічної трансформації в Чехії відбувся практично без втрат у вигляді високої інфляції чи безробіття, з якими зіткнулись інші постсоціалістичні країни. Як заявив улітку 1994 року прем’єр-міністр країни Вацлав Клаус (а саме він був архітектором чеських реформ), «ми є першою країною Східного блоку, яка пройшла серйозну операцію та потрапила до реабілітаційної палати». Настільки швидкий успіх Чехії принесли вдало проведена приватизація, поєднана з  розумною монетарною політикою.

Сорок років комунізму мали дуже великий вплив на чеську економіку, який досі дається взнаки, зокрема в недостатньому (порівняно із західно­євро­пей­ськи­ми країнами) рівні професійної етики чи неефективному розподілі капіталу між секторами виробництва. Редактор відділу бізнесу та економіки Чеського радіо Роман Хлупатий, однак, вважає, що трансформація від плану до ринку завершилася наприкінці 1990-х – початку 2000-х років, коли банківський сектор країни був остаточно консолідований та приватизований. «До того ми перебували в стані так званого банківського соціалізму, коли державні чи контрольовані державою банки субсидували решту господарства, а отже, попри значну приватизацію, держава мала великий вплив на економіку», – пояснює він. Це втручання створило плідний ґрунт для масштабної корупції.

Першого листопада 1991 року чехословацьке Міністерство приватизації опублікувало перелік із понад тисячі компаній, які підлягали роздержавленню. Серед покупців державної власності могли бути як громадяни країни, так й іноземні компанії. Практично кожен мав нагоду запропонувати міністерству власний проект приватизації, який міг передбачати різні шляхи передачі державної власності в приватні руки – прямий продаж, тендер, аукціон, реституцію, ваучерні аукціони або ж їх комбінацію. При цьому до ваучерної приватизації держава вдавалася переважно в тому разі, якщо за державну власність не можна було отримати живих грошей. Процес роздержавлення в Чехії відбувався жвавіше, ніж у Словаччині, й на середину 1993 року практично завершився.

Західні експерти схвально оцінили швидкі темпи чеської приватизації, проте пан Хлупатий вважає таку надмірну поспішність однією з помилок процесу постсоціалістичної трансформації: «Держава проводила приватизацію, ґрунтуючись на тому, що закони ринку замінять верховенство права. Цей підхід уможливив чимало темних оборудок, а також загибель деяких традиційних компаній, які б не зникли, якби нового власника відбирали уважніше».

В умовах глобальної кризи стала відчутною залежність країни від експорту, особливо до сусідньої Німеччини. Однак найбільшою загрозою майбутньому Чехії Роман Хлупатий вважає відтік мізків. Більшість великих та середніх чеських компаній були куплені західними фірмами, які тепер виводять дослідницькі відділи за кордон. Разом із ними країну залишають і найрозумніші чехи. «Ця тенденція, а також постійний брак уваги до освіти й покращення інфраструктури є найбільшими загрозами майбутньому країни», – впевнений він. Це, втім, не заважає більшості чехів дивитися вперед із оптимізмом – економіка стабільна, а географічне розташування країни дуже перспективне.

Чехословаччина трохи відстала від сусідів із відстороненням комуністів від влади, але процес декомунізації в ній розгортався дуже швидко. 4 жовтня 1991 року країна найпершою в регіоні схвалила закон про незаконність комуністичного режиму (фактично про люстрацію), який досі залишається найсуворішим у Східній Європі. Від праці в державному апараті на 5 років мали бути відсторонені кадрові співробітники і таємні агенти спецслужб, а також співробітники партійного апарату комуністичної партії, які керували державною безпекою на політичному рівні, – загалом 140 тисяч осіб!

Відтоді кожен претендент на державну службу в оновленій Чехословаччині мав пройти перевірку на відсутність фактів співпраці з комуністичним режимом. Архівні дані перевіряла незалежна комісія при Міністерстві внутрішніх справ, склад якої формували президент, міністр внутрішніх справ і директор Федеральної інформаційної служби безпеки. Тих, хто перевірку не проходив, негайно звільняли. В інших країнах регіону, де були прийняті подібні закони, люстрація мала м’якшу форму, а в незалежній від 1993 року ­Словаччині взагалі заглухла.

ФОТО: PHL

Хоч як дивно, незважаючи на люстрацію, в Чехії збереглася Комуністична партія, яка має в суспільстві доволі потужні позиції. Саме ця політична сила була найпослідовнішим супротивником планів розмістити радар американської системи протиракетної оборони (ПРО) на чеській території. Втім, рішення адміністрації президента США Барака Обами відмовитися від розміщення елементів ПРО в Чехії та Польщі не викликало в Празі такого гіркого й усезагального розчарування, як у Варшаві.

«Атлантизм чеських політичних партій не такий узгоджений та безмежний, як, наприклад, у Польщі чи Румунії, – пояснює дослідниця з празького Інституту європейської політики Europeum Вера Рігачкова. – Чеські політики, за деякими винятками, переважно «інтуїтивні» атлантисти. Сильні атлантичні настрої мають праві та правоцентристські партії». Саме для них рішення Обами стало великим розчаруванням, адже вони до кінця підтримували ідею розмістити в Чехії радар ПРО й інвестували в це значний політичний капітал. Однак із політичної еліти тільки екс-президент Вацлав Гавел висловив занепокоєння зменшенням інтересу Сполучених Штатів до регіону як наслідок їх намагання покращити відносини з Росією.

Чехія намагається грати свою гру, не пристаючи остаточно ані до старих членів ЄС, ані до так званої Нової Європи. А завдяки президентові-євроскептику Вацлаву Клаусу, який останнім із європейських лідерів підписав уже ухвалений чеським парламентом Лісабонський договір, країна ледь не перетворилася на ізгоя. Проте цей епізод в історії Чехії вже позаду. Попереду – вихід із кризи (наступного року експерти очікують, що чеська економіка зросте на 3–4%) та підготовка до переходу на євро.[1642][1643][1644]