Для нас, сучасників, Київ — столиця України. Цей незаперечний факт ми сприймаємо цілком природно останні 33 роки. Сумніватися в цьому сьогодні — заперечувати існування нашої країни. Натомість у нашій історії центрів, які були столицями, є чимало, та й вектори впливу або ж напрям владної, економічної, релігійної комунікації населення різних частин країни були неоднаковими. Подивимося на це в контексті нашої історії за останні десять-одинадцять століть.
Читайте також: ЦЕНТР І ПЕРИФЕРІЯ В НАШІЙ ІСТОРІЇ. КИЇВ І КИЇВЩИНА. Частина перша
Події 1648 року стали для Києва вододілом. За якихось кілька років місто з воєводського центру стало одним з важливих, але не головним у тій політичній конструкції, що поволі виринала після повстання під проводом Богдана Хмельницького. Не столиця, бо столичним містом вважали розташований на півдні Київського воєводства Чигирин, але місто, де перебуває митрополит. Згодом до цього додався статус головного міста Київського полку, а від 1654 року ще й місця розташування московського гарнізону. Формалізація status quo настала 1667 року, коли було укладене Андрусівське перемир’я і Київ на два роки офіційно переходив під московську юрисдикцію як західний форпост Москви на правому березі Дніпра. Але все, що потрапляє в московські руки, часто-густо лишається там надовго, навіть попри письмові угоди. Так сталося і з Києвом, його належність Московській державі була легітимізована мирною угодою 1686 року. Цього року Київська митрополія стала частиною Московського патріархату. Дивний збіг обставин. Тут вектори влади, а з нею й церкви на наступні три століття перемістилися в цілком протилежному напрямі. Ні тобі Варшави з її двором і регулярними сеймами, ні тобі Стамбула з його надто складними ритуалами влади, особливо якщо це стосується справ православної церкви. Саме ж Київське воєводство після понад півстолітнього періоду війн і вакууму влади в другій половини XVII століття лишилося в складі Речі Посполитої, а головним містом воєводства насправді став Житомир, адже саме тут відбувався сеймик Київського воєводства ще від 1580-х років.
Упродовж XVIII століття Київ поступово перелаштовував себе на нові політичні реалії, де політично він залежав тільки від влади в Москві, а згодом у Санкт-Петербурзі, чого не скажеш про Київщину, яка в складі Речі Посполитої аж до 1793 року жила в цілком усталених від 1569 року координатах з політичним центром у Варшаві.
Певною відрадою для Києва була його початкова інтелектуальна вищість стосовно Москви, а відтак Санкт-Петербурга. Наявність Київського колегіуму, що від 1701 року став Академією, давала змогу найкращим, таким як Феофан Прокопович, увійти у найвищі кола влади й вкласти свою частку у творення імперії, а решті — одержати величезний ринок праці, де бракувало освічених кадрів.
Саме місто й регіон зустрілися знову вже після другого поділу Речі Посполитої. Ця зустріч засвідчила, що центр і його навколишня територія — колись один організм, надто сильно розійшлися за якихось півтора століття. А це все ж таки сім-вісім поколінь. Треба було чимало часу, щоб вони знову стали одним цілим.
Утворена вдруге 1797 року Київська губернія певною мірою не відображала історичних реалій минулого, але повернула Києву більшу частину його історичної території. Згодом місто стало центром генерал-губернаторства, можливо, не надто престижного, але принаймні це зробило Київ своєрідним регіональним центром того, що в Російській імперії отримало назву Південно-Західний край 1832 року. Поява за два роки Київського університету Святого Володимира додала містові значення, адже попри незаперечну давність Київської митрополії, це не надто багато важило в умовах синодального православ’я Російської імперії. І звісно, Київ потягнув за собою для регіону всі вектори влади й управління до Санкт-Петербурга, які він мав набагато раніше, ніж територія губернії. Це прості, на перший погляд, речі: приєднана територія отримує новий статус, повертає новий-старий центр, але дістає собі й нову систему координат. Для Київщини Варшава перестає бути політичним центром, а на заміну приходить Санкт-Петербург, який аж до 1918 року буде основним напрямом усіх векторів взаємодії між периферією і центром.
Видавалося, що революційні зміни весни 1917 року з утворенням Центральної Ради сприятимуть суттєвим змінам у статусі міста як самостійно центру, але з’ясувалося, що усвідомити себе в новому статусі було надзвичайно складно. Імперська спадщина виявилася для Києва надто важкою з огляду на демографічний склад міста, наявність чималої кількості війська та й, врешті-решт, слабкості українського національного руху. Можна було думати й говорити, це і було на порядку денному, про новий статус Києва, але вкрай складно було усе це впровадити в життя. Увесь 1917 рік і наступні кілька тижнів українська влада йшла до проголошення незалежності. І коли це нарешті сталося, змушена була покинути свою столицю під натиском більшовицьких підрозділів. Хоч невдовзі українська влада повернулася до Києва, навряд чи можна вважати, що вона контролювала ситуацію, як і те, що владні накази, які мали йти від Києва на решту українських земель, які уряд вважав своїми, були сильними й дієвими. Такі зміни не минають швидко. Влада Києва як столиці була надто слабкою.
Та й сам Київ не був самотній у своїх нових столичних прагненнях. Більшовики, скориставшись старою, але дієвою стратегією створення паралельних структур, дуже швидко організували конкурентний український проєкт зі столицею в Харкові. Крім того, Київ упродовж 1918–1920 років пережив чимало змін влади, українські сили намагалися утвердити його в статусі столиці більше уявної, ніж реальної України, а більшовики чи старі імперські сили намагалися повернути його у сферу впливу Москви чи Санкт-Петербурга. У цих змаганнях перемогли більшовики. Для Києва це означало втрату статусу столиці, адже столицею радянської України був Харків.
Київ знову повернув собі столичний статус аж 1934 року. Принаймні на ту пору квазідержавність радянської України вже міцно асоціювалася з більшовицькою владою на території, що простягалася від Збруча на заході й аж до Таганрога на сході, який 1924 року було передано до складу РСФСР. Певною мірою від цього часу для усіх частин УРСР Київ став головним містом — своєю українською столицею. Здається, що політика українізації бодай у цьому була недаремною. І хоч усі важливі рішення ухвалювали в далекій Москві, той факт, що спочатку є Київ, сприяв формуванню стійкого уявлення про столичний статус міста, а з ним і регіону. Після початку Другої світової війни й приєднання до УРСР нових територій аж по річки Сян і Західний Буг на заході, а 1940 року Північної Буковини Київ став центром Великої України. Що ж, уперше, мабуть, український політичний простір навіть за згаданих умов набув такого вигляду. Можна, звісно, було казати про етнічні землі, які заселили українці, що не увійшли до складу радянської України, але важко й заперечити факт, що цей результат і так перевищив найсміливіші очікування тих, хто мріяв про Соборну Україну.
Симон Петлюра вітається з машини, за ним сідає командир Осадного корпусу Євген Коновалець. У С. Петлюри на рукаві — синьо-жовта пов’язка, на шапці — кокарда на червоному тлі
Подальший перебіг війни, що розпочався 22 червня 1941 року, швидко змінив статус Києва. Німецьке бачення цієї частини Європи не передбачало винятків для будь-якого національного руху в Східній Європі. Окупований Київ втратив свій столичний статус до початку листопада 1943 року. Його відновлення зумовило продовження радянського формату існування УРСР, яка від 1945 року «збагатилася» новими територіями за Карпатами, де місцеві українці ніколи не жили під владою з Києва, і підняло міжнародний статус як столиці одного із членів — засновників Організації Об’єднаних Націй. Звісно, що все вирішували в Москві, але цей факт принаймні 1991 року дав змогу не перейматися незалежній Україні питаннями вступу до ООН.
У межах радянської системи координат власне українська столичність Києва не викликала жодних сумнівів, адже система підпорядкування будь-якої з областей передбачала звітність насамперед перед Києвом. Тут розв’язували й більшість питань усіх структур республіканського підпорядкування. Останнє слово і так було за кремлівськими пенсіонерами. Тривалість цього статусу після 1945 року випрацювала стійкі вектори сприйняття важливості Києва на загальноукраїнському рівні. Наявність уряду, парламенту, державних установ, Академії наук, культурних й освітніх закладів беззаперечно робила Київ столицею. Але це була столиця другого рівня. Перша розташовувалася на північному сході, куди через Хутір-Михайлівський вело найшвидше залізничне сполучення.
Не всі регіони щиро сприймали це, що добре видно вже за часів нашої незалежності. Достатньо пригадати Автономну Республіку Крим, Донецьк і Луганськ з їхніми наполегливими прагненнями, щоб «почули» їхній голос, і тим, що сталося після лютого 2014 року. Здебільшого всі вони хотіли від Києва грошей і максимального невтручання у власні справи. Багато хто з мешканців цих регіонів і надалі вважав справжньою столицею Москву. Як і ті установи в УРСР, що хизувалися статусом союзних і прямо залежали від московських міністерств. Яскравим прикладом може бути тодішній Дніпропетровський університет, який підпорядковувався Москві і в якому українські історики могли робити те, про що їхні колеги в Києві й не мріяли.
Мітинг біля Верховної Ради України, 1991. Джерело: Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного
Київ натомість від кінця 1980-х років став головним політичним центром українського життя. Напіввільні вибори до Верховної Ради УРСР 1989 року не тільки порушили київські, а й принесли до столиці різні регіональні дискусії. Саме тут відбувалися всі важливі події, починаючи від Революції на граніті й продовжуючи запальними дебатами у Верховній Раді та тягучими дискусіями весни — літа 1991 року про новий союзний договір. Усе завершилося 24 серпня з проголошенням незалежності. Київ став столицею вже незалежної України, видавалося, що той вектор зв’язку з Москвою швидко стане зайвим. Утім, імперії розпадаються повільно, а люди ще повільніше змінюють свій символічний порядок, адже звичка дивитися на північний схід існувала в Києві аж від середини XVII століття.
Натомість слабкість Києва як нової столиці була і передбачуваною, і зрозумілою. Важко, попри те що ти колишня столиця другої за розмірами союзної республіки, стати повноправною столицею незалежної держави.
Навіть проста, на перший погляд, річ — залізничне сполучення між Києвом і Москвою відбивала старі стереотипи й комплекси. Перші три пари потягів, позначені як 2/1, 4/3, 6/5, забезпечували комунікацію між двома столицями аж до 2014 року. Непарна нумерація була призначена потягам з Москви, хоча склад формувався в Києві. Ех oriente lux (Світло йде зі Сходу)? Але Москві надто далеко до Сонця.
І якщо транспортну залежність було видно лише тоді, коли ти користувався цими послугами, то з іншою, культурною залежністю доводиться боротися й сьогодні. Навіть попри те, що війна триває вже десять років, російська мова, російський культурний продукт не є рідкістю в Києві. Якщо старше покоління ще якось можна зрозуміти, то як пояснити, що російську мову використовують ті, кому немає ще й 30 років, а особливо їхні російськомовні діалоги з власними дітьми? Ці невидимі вектори культурної залежності, мабуть, найсильніші й найстійкіші. Я не знаю, скільки часу мине до їхнього подолання, але це дуже добрий маркер багатовікової залежності Києва від імперії.
Хоч би яким був Київ, повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року підтвердило: столиця є головною ціллю. Можна лише припускати, що сталося, якби бліцкриг на Київ був успішним. Київ вистояв. Він і надалі є столицею України. Мої сьогоднішні сподівання полягають і в тому, що Київ остаточно втратить будь-які вектори, що пов’язували його з Москвою та Росією. У майбутньому нас чекатимуть нові вектори вже іншого ґатунку. З ними й нові виклики, які не будуть легкими, але вони пов’язуватимуть нас із Брюсселем як столицею НАТО і Європейського Союзу, а також іншими демократичними центрами світу.