“Цеховики” у білих халатах

«Я б сказав, що це не корупція, а тіньовий бізнес”, — розмірковує над тим, що відбувається у державному секторі охорони здоров’я, президент медичної фірми «Борис» Михайло Радуцький. Він вважає, що його колеги працюють за принципом тіньових комерсантів 1980-х років, коли держава забороняла бізнес. «Лікарі сьогодні — це «цеховики», — вважає він.

 

З ним погоджуються і політики. «Я ніколи не буду підтримувати тезу про хабарництво лікарів, — заявила авторові цих рядків народний депутат V скликання Любов Стасів. — Тільки тому, що їхні заробітні плати найнижчі в Україні, а робота найважливіша. Потрібно звернути увагу на достойне життя кожного лікаря. Десь окремі випадки хабарництва, можливо мають місце, а в основному, безперечно, люди дякують своїм лікарям за те, що вони їх рятують».

 

До останньої тези депутатки від БЮТу можна ставитися по-різному. Втім, офіційна платня висококваліфікованого спеціаліста в державній лікувальної установі зазвичай не перевищує 2000 грн. Майже стільки ж заробляє офіс-менеджер у невеличкій київській комерційній фірмі. «У нашій клініці лікар, якщо на його послуги великий попит, може заробляти на місяць навіть 20 тис. грн», — розповідає президент фірми «Борис». З його слів 30 % суми, яку пацієнт сплачує фірмі за послуги, після вирахування всіх податків, отримує фахівець, який безпосередньо лікував клієнта.

 

Натомість у державних і комунальних лікарнях обсяг фінансування, і, відповідно, розмір заробітних плат персоналу, залежить від кількості ліжко-місць у закладі. Тобто, якщо шпиталь розрахований на 500 хворих, із державного або комунального бюджету він отримає значно більше, ніж той, де ліжко-місць, наприклад, 90. Хоча насправді у лікарні на 500 ліжок може бути зайнято лише кількадесят. Фахівці вважають, що, якби фінансування порожніх ліжок спрямовувалося на закупівлю нового обладнання і платню, то пацієнти отримали б якісніше лікування, а персонал — більшу винагороду. Та фінансування лікарень, у яких багато порожніх ліжок, просто врізають. Тому їхнє керівництво воліє приховувати реальний стан речей.

 

«Якщо ви знаєте, що ось ця лікарня погана — у неї обладнання немає, лікарі непрофесійні — ви до неї і на гарматний постріл не підійдете, — вважає М. Радуцький. — А в іншу лікарню, у якій все добре — залюбки. І, щоб потрапити до неї, ви, не вагаючись, дістанете із кишені гроші, аби отримати якісну допомогу».

 

«Нещодавно я особисто зіштовхнувся з такою проблемою, — зізнався голова правління ГО «Комітет протидії корупції та організованій злочинності» Андрій Осіпов. — Не заплатиш 800 грн — у хорошу лікарню можеш і не потрапити, а якщо потрапиш, то лежатимеш у коридорі, незважаючи на те, що там є вільні палати».

Водночас потрібно визнати, що приватна медицина — це не синонім медицини якісної. Генеральна прокуратура України, вибірково перевіривши приватних лікарняних закладів столиці, в кожному знайшла серйозні порушення. Найтиповіші — надання медичної допомоги лікарями без відповідної професійної і кваліфікаційної підготовки у непридатних приміщеннях.

 

 

 

«Тіньовики», встановлюючи свої розцінки, орієнтуються на ціни комерційних закладів. Розмір виставленого «рахунку» вони мотивують тим, що у приватній клініці хворому довелося б платити ще більше. Натомість, зі слів експертів, якби медики, які працюють у державних закладах і беруть винагороду від пацієнтів нелегально, вийшли з «тіні» і сплачували за приміщення, апаратуру, комунальні послуги і податки, то, можливо, вартість їхніх послуг була б значно вищою. Зараз їхні витрати на професійну діяльність покриває держава.

 

За підрахунками спостерігачів вузькоспеціалізований фахівець у популярному серед хворих державному закладі, може заробляти більше, ніж у приватній структурі. Наприклад, хірург, котрий проводить на місяць 20 операцій середньої складності, якщо вирахувати з добровільно-примусових «подяк» пацієнтів частку начальства, понад своєї мізерної платні може отримувати від 2 до 5 тис. дол. Не дивно, що за «хлібні» місця у державних лікарнях потрібно платити чималі «відкати». «Працевлаштування молодих спеціалістів — це велика проблема, — визнає Любов Стасів. — Щоб влаштуватися на хорошу роботу, часто потрібно давати хабара». «Без хабара влаштуватися хірургом чи гінекологом практично не реально, — розповіла авторові одна працівниця “швидкої”. — Місця вузьких спеціалістів — травматологів, невропатологів, онкологів, хірургів — коштують шалених грошей».

 

Видаткова частина державного бюджету на 2007 рік передбачає витрати на заклади Міністерства охорони здоров’я у розмірі понад 3,78 млрд грн, із яких 821,6 млн — заробітна плата працівників системи МОЗ. Але які розміри «тіньового» медичного капіталу? Як з’ясував автор цих рядків, таке питання не досліджували ані державні органи, зокрема правоохоронні, ані громадські організації. У ГО «Комітет протидії корупції та організованій злочинності» мені порадили, аби мати хоч приблизне уявлення про масштаби «ринку», потрібно помножити кількість хірургічних операцій, проведених в Україні, на їхню середню комерційну вартість.

 

Згідно із інформацією, наданою прес-службою Міністерства охорони здоров’я, у минулому році лише в стаціонарах МОЗу було проведено 2 488 989 хірургічних втручань. Якщо цю цифру помножити на 1000 дол. — середню вартість операції середнього ступеню складності у приватних клініках, ми отримаємо майже 2,5 млрд дол. Ця сума в сотні разів вища за фонд заробітної плати МОЗу, і в десятки разів більша за увесь бюджет галузі.