«Це відбувалось під час жахливого бомбардування Києва»: спогади про артилерійський обстріл більшовиками у лютому 1918 року

«Гарматний вогонь, який уражав спочатку лише околиці, розповсюдився потім на все місто. П’ять днів Київ стогнав під страхом смерті. Спорожнілі верхі поверхи будинків, наповнились підвали та льохи. У мряці та труді копошилися люди, немиті, змучені та зголоднілі», – так згадував юний київський журналіст В. Лазаревський про події у місті на початку лютого 1918 року (за новим стилем). І далі він продовжував:

«Тінь присутності духу зберігалась лише у тих будинках, де були більш-менш зручні приміщення, безпечні від снарядів. Там, як наприклад на сходах, що не сполучались із зовнішніми стінами, збиралось усе населення помешкань. Там їли, там спали, намагаючись не чути гуркоту стрільби, і підсвідомо чуйно прислуховуючись до кожного звуку, вгадували, “від нас” це стріляють, чи “до нас”, постріл це чи вибух… Розмовляти про те, що відбувається, не хотілося, та й що можна було сказати? Й ось люди, у пошуках забуття, хапались за книжки, а в кого бодай якось працювали думки – починали філософські дискусії; розставлялись столи для карткової гри, за якими люди сподівалися відволіктися азартом гри; подекуди з’являлись посмішки флірту.

«Эту власть мы несем с далекого Севера на остриях своих штыков» – цитата з першого наказу командувача російськими більшовицькими військами М. Муравйова після захоплення Києва.

Але.. час від часу хтось кричав від безмежної тривоги за себе або за своїх близьких. Чувся з-за рогу немічний дитячий плач…

Як і в перші дні, вулиці не були порожніми… Але тепер людей на вулиці тягнуло не через цікавість… Тепер можна було бачити, як родини швидко перебираються зі своїх розбитих снарядами домівок до рідних чи знайомих у надії знайти більш спокійний прихисток, як перелякано озираються на всі боки заплакані дитячі обличчя, наче намагаючись вгадати, з якого боку може загрожувати смерть…

Подекуди коло крамниць витягуються черги; люди притискаються до кам’яниць, шукаючи захисту… Поруч вибух… всі шепотять – одні прокльони, інші молитву…

Гуркочучи цебрами та кувшинами, біжать за водою поодинокі фігури… Швидше, швидше, смерть може наздогнати будь-якої хвилини…

Чотири людини несуть ноші. На них нерухомо лежить жінка у хустині та грубих стоптаних черевиках. З пальців її обвислої руки крапають на тротуар краплини крові. З напіввідчинених дверей під’їздів та підворіть визирають цікаві голови. “Снарядом зашибло. У черзі”, – пояснюють носії».

П’ятиденний обстріл Києва, про який ідеться, відбувався під час вуличних боїв у місті 29 (16) січня – 8 лютого (26 січня) 1918 року. Боротьба точилась поміж українськими військами Центральної Ради та місцевими прихильниками більшовиків і радянськими арміями, надісланими Леніним з Росії. За різними оцінками, внаслідок вуличних боїв, обстрілів та у подальшому – масових страт більшовиками прихильників Центральної Ради та офіцерів загинуло від 3 до 6 тисяч людей. Серед інших, на вулицях міста був убитий полковник французької військової місії Журдан. Його поховали у Києві 5-6 лютого 1918 року, але, на жаль, – місце могили невідоме.

Один з московских журналів також подав фоторепортаж зі зруйнованими київськими будинками та тілами загиблих. Лише фото останніх назвав «жертвами бомбардування», хоч серед тіл було і чимало загиблих від рук більшовиків.

Газетні повідомлення та спогади очевидців про ті події – значно більш промовисті, ніж будь-які наукові дослідження на цю тему. Отож, краще звернутись до них. Найбільш інформативною була газета «Нова Рада», редакція якої розташовувалась на вулиці Інститутській, 22.

Починаючи з 22 січня 1918 року (4 лютого за новим стилем), репортери газети коротко фіксували становище Києва під час обстрілів більшовицькою артилерією з-за Дніпра, організованих за наказом радянських командувачів М. Муравйова та В. Антонова:

«Несподівано о 2 ½ годині над арсеналом розірвалась бомба. Друга – над яром. Стріляли од Дарниці. Далі бомби влучали по Інститутській вулиці – одна над будинком губернатора; на Садовій в будинок Зайцева; проти Державного Банку, побивши вікна в ньому та одбивши пілястр протилежного будинку №34; далі – в деревляний дім коло інституту.

Розкинувши таким півкругом бомби, дарницька артилерія далі била по місту, як прийдеться. Їй почали відповідати з Батиєвої гори та з Печерська. Стрілянина найбільшої сили за всі ці дні тяглася до 9-ти години вечора.

Над вечір стрілянина почала набувати характеру артилерійської дуелі між Батиєвою горою та Дарницею, не чіпаючи инших районів.

23 січня Стрілянина почалась о 7 ½ годині ранку. Вибухи знаряддя, що посилалося з-за Дніпра, було знати над Печерськом. Українська артилерія з свого боку вела дуже регулярний обстріл на той бік Дніпра.

24 січня зранку ще було досить спокійно і тільки з полудня загреміла справжня канонада по всьому місту. Найбільш страшне місце, опріч Печерська й Липок, було на Старому Місті, в районі Володимирської та Підвальної улиць, де раз-по-разу падали й рвались тяжкі набої, сіючи смерть, руїну й спустошення і той невимовний жах, коли люде просто божеволіють, не знаючи, що почати й де рятувати своє життя. Цілий день і цілу ніч на 25, а також і весь день 25 до ранку 26 лютував справжній ураганний вогонь. По ночах зловісно червоніли небо й мертве місто численні пожежі, що займалися по всіх частинах Київа. Людність цілком тратила голову й позабіравшись у найнижчі поверхи, льохи, підвали тощо, прислухалася до вибухів, що рвались що-хвилина, скрізь настигаючи свої жертви. Ніяким пером не списати того, що творилося тоді в місті. Люде, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були такі напружені, що всяк бажав кінця – нехай який він буде, аби кінець…

Ясно, що під таким ураганним огнем місто вже не могло вдержатись довго, особливо, коли делегація од міської думи не добилася замирення. Справа йшла вже не про те, щоб оборонити Київ, а хоч обрятувати його од руїни, яка ставала вже не погрозою, а страшною дійсністю – особливо тоді, як на залізничній лінії з’явились панцирні поїзди й на місто з усіх боків летіли гарматні набої. Заради порятунку міста треба було облишити оборону і вночі 26 січня українське військо вийшло з Київа дорогою на Святошин. З військом покинуло столицю України і українське правительство та члени Центральної Ради.

26 січня весь Київ був уже в руках большевиків, захожого війська та червоної гвардії, і заступила нова совітська власть. Канонада вщухла, але раз-по-раз ще кілька день лунали гучні постріли, особливо біля колишнього царського палацу та в Маріїнському парку: то тріумфували переможці й творили суд і розправу над випадковими жертвами… і ті останні дні забрали чи не більше жертв, ніж попередні дні завзятого бою. Взагалі ж число всіх жертв, оту ціну крові, яку заплатив Київ за ці страшні дні 16-30 січня, не може бути подано навіть приблизно, і хіба вже згодом виявиться, скільки й за яких обставин полягло людей у тому нечуваному побойовищі, якого ареною стало мілійонове місто.

По улицях – скрізь сліди руїни й спустошення. На кожному ступені око стріває обвалені мури будинків, чорні згарища (між иншим бувший дім Грушевського на Паньківській ул.) величезні діри – там падали набої од тяжкої гармати, руйнуючи усе кругом. Є будинки, в яких видко десятки слідів. Є величезні райони, де не лишилось жодної цілої шибки. По парках та скверах іноді цілими покосами лежать велетні-дерева… Немов якесь величезне стихійне нещастя прокотилося над Київом, і сліди його лишаться на довгі-довгі часи, будячи жах навіть серед людей, що самі не переживали чорних днів у січні 1918 року».

Внаслідок бомбардування Києва російськими радянськими військами було знищено кілька великих будинків, передусім – будинок Михайла Грушевського. Причому, під час обстрілу та пожежі зазнала поранень і невдовзі померла його мати. Постраждало чимало пам’яток архітектури, зокрема – дзвіниця Микільського військового собору, яку у 1930-і роки більшовики розібрали разом із собором.

За часів радянської влади будь-які свідчення бомбардування Києва більшовицькими військами взимку 1918 року старанно знищувалися. Втім, чимало фотографій, передусім зроблених іноземцями, дійшло до наших днів. На них ми бачимо такі самі значні руйнування, яких зазнає Київ та інші міста України і нині — внаслідок повітряних ударів по мирних мешканцях з боку військ Російської Федерації.