Один з моїх перших спогадів дитинства такий: ми йдемо вздовж Русанівського каналу. Мені треба терміново побачити качок, але качки кудись поділися із Центрального парку Русанівського каналу. І це засмучує дужче, ніж той факт, що надворі 1990-ті, я народилася в сім’ї української інтелігенції, а отже, грошей негусто. З розваг у мене — музична школа, хореографічний колектив і кілька геть не облаштованих парків на межі дикої природи й напівзакинутих будівель.
Це Лівий берег. Хтось скаже, що не зовсім і Київ, та насправді жартувати про Лівий можна лише мешканцям Лівого — це працює з усіма упослідженими групами. На районі є музична й художня школи, танцювальні гуртки, однак немає ані супермаркетів, ані торгівельних центрів. Раз на рік приїжджає мандрівний луна-парк із красивими лебедями. Мені, худій і слабкій дитині, бракує сил натиснути на важіль і підняти лебедя вгору, тому я катаюся на них як на конячках із дитячої каруселі. Мене все влаштовує.
Березняки вперше згадано наприкінці ХІХ століття як невелике поселення поруч із місцевістю Вербка (так, судячи з любові до дендрології, там мешкали або друїди, або ельфи). Від Кухмістерської слобідки, яка поглинула місцевий хутір, тепер лишився ресторан «Кухмейстер» на Осокорках (це спроба народної етимології, тому вірити мені зась), а від самих автентичних Березняків — геть нічого, адже в часи Другої світової їх майже повністю зруйнували. Сучасна забудова стартувала наприкінці 1960-х, велику частину території довелося намивати. Сам цей факт заворожує: ми живемо на землі, яка постала нізвідки. Анти-Атлантида, що піднялася з глибин Дніпра.
Березняки — місце великої води, утім, не такої великої, як колись. У Середньовіччі озеро Тельбін — і так одна з найбільших таких водойм у Києві — було вдвічі більшим, ніж тепер. Та й до 1970-х воно широко розливалося, затоплюючи низовинні території. У моєму дитинстві це було місце зимового спорту: узимку водойма повністю замерзала й перетворювалася на величезне тьмяне дзеркало, яке розчищали для катання. Тепер посередині завжди лишаються прогалини, де плавають качки — вони більше не відлітають зимувати в теплі. Утім, і нині влітку на пляжах Тельбіну завжди повно людей: плавають, грають у волейбол, поруч за сіткою ховаються футбольні поля. У першому розділі роману «Місто» Валер’яна Підмогильного головний герой Степан Радченко бачить на березі містян у купальних костюмах: «Широкими сходами до Дніпра котилась барвиста хвиля юнаків, дівчат, жінок, чоловіків — біло-рожевий потік рухливих тіл, що передчували насолоду сонця й води». Степан роздратований, принижений видовиськом «безглуздої юрби», адже вони нічого не роблять, їхня єдина мета — мліти на сонці.
Щось схоже відбувалося щороку на березі Тельбіну — до речі, озеро, імовірно, було частиною давнього річища Дніпра. Тепер навколо водойми в’ється темно-цегляна доріжка для бігу — така порепана, пощерблена, ніби її будували ще за часів Давнього Риму. Доріжкою мчать бігуни, роздратовано обминаючи широкими дугами батьків з дитячими візками та молодь на самокатах. Просто біля води обов’язково хтось стоїть із вудкою: рибальство — це не спосіб добувати їжу, а місцевий спорт, тож рибу часто відпускають. Плітка, карась, лящ, окунь, кажуть, буває і щука. Улітку можна помітити на каменях лінивих черепах, і в місцевій групі активістів тривають дискусії про те, наскільки це інвазивний вид. Якщо набридає, завжди можна піти на берег Дніпра й сісти на пляжі, поспостерігати за заходом сонця й відблисками церков на правому березі — за переконанням багатьох моїх лівобережних знайомих, його побудували лише для того, щоб нам на Лівому «було красиво».
Наш район змінювався поступово, майже непомітно. І тут годиться пожартувати про корабель Тесея, та насправді мені на думку спадає інший корабель — великий дерев’яний дитячий майданчик біля церкви, що його поставили якісь іноземці дітям бідної країни ще наприкінці 1990-х чи початку 2000-х. Я завжди казала, що норвежці, бо в моїй голові вікінги добре поєднувалися з образом корабля. Корабля давно вже немає, але колись то був центр паломництва всіх березняківських дітей. Церква поруч, до слова, теж має обриси корабля — світла, протестантська, дивна. Без купола, але з першим на районі фотоелементом: якщо пострибати в правильному місці, вмикалося освітлення — вічна розвага шестиліток. Якщо корабель лишився в історії, то церква й зараз стоїть, схожа на великий білий ткацький човник.
Уперше свою локальну ідентичність я почала усвідомлювати на олімпіадах: там важило, «з якого ти району» й «що тут забув». Описуючи Березняки, часто вживали слово «зелені» — тоді це видавалося мені ознакою відсталості. Зелені, бо не дійшла цивілізація? Нам що, забракло бетону? Через двадцять років я дізнаюся, що Русанівка, сусідня від рідних Березняків, не лише ще зеленіша, а й на кілька градусів прохолодніша за решту Києва в місяці літньої спеки. Березняки й Русанівка — два зразкові мікрорайони з широкими проспектами, розвиненою інфраструктурою, висотками зі скла та бетону. Та в нас є академічний театр українського фольклору «Берегиня» з великим мозаїчним панно, а в Русанівки — культурний кластер «Краків». У нас частіше селилися актори, на Русанівці — письменники. Зараз на Русанівці більше модних закладів і кав’ярень останньої актуальної хвилі, однак у нас є Тельбін. Так, дружба справді часом поєднується із суперництвом — хіба не на цьому ми будуємо свої локальні ідентичності?
Першим місцем, справді вартим дитячої уваги, став магазин «Делікатеси» поруч із музичною школою. Туди частіше ходили на екскурсію: глянути, що завезли, а не купити. Завозили дивовижні фрукти, вакуумовану тонко нарізану ковбасу, «Орбіт» з усіма можливими смаками, навіть ялинкові прикраси, а ще гори сирів з пліснявою і без. Там почалася моя любов до сиру — перший рокфор і брі, шматочок можна було отримати, якщо дуже добре зіграєш академконцерт у музшколі поруч. У ті часи я любила рокфор і Моцарта. Другий мені міг принести перший.
У дитинстві район відчуваєш інтуїтивно, ти просто є його частиною, ніби вбудований у мозаїку «Берегині» шматочок смальти. Утім, з підліткового віку, природно бунтівного, починаєш відчувати відповідальність за місцевість і гострий спротив, якщо щось іде не так. Для мене такою точкою стала поява така званої Церкви Посольство Боже Сандея Аделаджі в Атлетичному манежі. На проповіді Аделаджі з’їжджалися машини з усього міста (і майже кожну з них, якщо вірити наліпкам на склі, оберігав Ісус). Навколо манежу зростали огорожі, а звідти чулися співи й глухі заклики. У період розквіту кількість парафіян перевалила за двадцять тисяч, і Сандей почав пропонувати благословення й підтримку політикам — звісно, не безплатно. Пізніше на поверхню спливуть шахрайські схеми, пов’язані з інвестиційною компанією King’s Capital — тоді збитків зазнали понад шістсот людей. Однак наприкінці 1990-х судові процеси ще попереду, а нігерійський пастор має статус місцевої знаменитості.
Серце київських мікрорайонів — це, звісно, місцеві базари. Бульвар Давидова давно перейменували, та базар часто за звичкою називають базаром на Давидова. Біля помідорів — шкільні зошити; ятки з іграшками сусідять з ветеринарними кіосками й ремонтними майстернями. Такі базари існують не як точка купівлі потрібного, а радше як місце соціалізації та обміну новинами. Саме тому поява неподалік «Сільпо», «Екомаркету» та десятків крамниць на базар не вплинула. Він існує як центр паломництва, як утілений у реальність чат групи нашого мікрорайону.
До речі, про соцмережі й групи. Весь активізм, пошук і віднайдення ключів та рюкзаків, координація зустрічей, поєднання сантехніків / майстринь манікюру та їхніх клієнтів відбувається там. Можна прилаштувати стару шафу чи отримати в подарунок непоганий набір каструль, віддати в добрі руки кошеня чи допомогти побутовими речами вимушеним переселенцям. Музична школа шукає учнів, хтось знайшов чужу банківську картку, на перетині вулиць сталася ДТП, тож потрібне відео — група ніколи не спить. Якщо в античні часи була агора, де вільні громадяни збиралися, щоб висловити власну волю, то в нас є фейсбук-група. Найпряміша демократія з можливих, а якщо щось іде не так, активісти миттю тегають місцевих депутатів, і ті, варто визнати, майже завжди відповідають. Соціальні мережі зблизили обранців і їхніх виборців, і владна вертикаль швидко перетворилася на горизонталь. Ми з друзями жартуємо, що в нас є два місцеві супергерої-депутати, які в разі виклику завжди поспішають на допомогу, як Бетмен і Робін, тільки в нашому випадку виклик може звучати як «хтось пошкодив лавку біля озера».
Повномасштабна війна солідаризувала всіх нас — і тут я вже не про березняківців, а про українців загалом. Водночас тепер ми дедалі уважніше ставимося до регіональних або й геть локальних відмінностей. Розмаїття робить нас сильнішими, діалог породжує нові смисли, а одна ідентичність не виключає іншої. У нас, на Лівому, своя атмосфера, однак це не означає, що ми не любимо Золоті ворота чи Поділ. Так, під час повітряної тривоги, коли метро не ходить між берегами, ми почуваємося дещо відрізаними — ніби місто за межами міста. Але тривоги завжди закінчуються, потяги набирають ходу, і ми переміщаємося з Лівого на Правий і назад, додому. Дивитися на воду, гуляти в парках, годувати місцевих котів, бігати навколо Тельбіну, вибирати жовті помідори на базарі. Жити там, де добре.