За останні тижні прочитав у газетах та в Інтернеті кілька інтерв’ю із деякими знаними, ба більше – знаковими українськими літераторами та науковцями-гуманітаріями. Тема – одна: необхідність співпраці з новою владою. Причому співпраці щирої та конструктивної, яка не виключає критичності. Мовляв, без такої співпраці ця влада – в силу своєї недосвідченості й неосвіченості в гуманітарних питаннях – може зробити щось неправильне. Тому їй треба допомогти, якщо треба, поправити чи підказати щось. А от ставати в позу непримиренних опозиціонерів – не годиться. Бо тоді ті українофоби, які є у владних структурах, матимуть забагато впливу.
Міркування по-своєму логічні та послідовні. Справді: якщо нинішня влада прийшла всерйоз і надовго (а ознак цього вистачає), то необхідно знайти способи співпраці з нею і впливу не неї. Справді: слід рятувати те, що можна порятувати від одвертих українофобів, слід залучати тямущих людей з числа можновладців до культурницьких проектів. Бо ж навіть у брежнєвські часи багатьох достойникам культури вдавалося щось зробити для України…
І вдається ж дещо! Скажімо, ініціатива створення спільного підручника з історії для України та Росії перетворилася на ідею спільного навчального посібника для вчителів, у якому була б представлена точка зору істориків з Академій наук обох держав, щоб учитель міг ознайомитися з фактами та документами на підтвердження позиції тієї чи іншої сторони. А Голодомор, хоч і втратить юридичний статус геноциду українського народу, залишиться, згідно з оновленим законом, трагічною подією в історії України.
Отож конструктив і співпраця, співпраця й конструктив. Тим більше, що нині маємо справу не з романтиками та популістами, а з прагматиками. Шляхом малих справ і компромісів з ними можна потихеньку йти вперед. А хто цього не розуміє, хто чинить опір легітимній владі – той шкодить країні.
Цілком імовірно, хтось з розумінням сприйме ці аргументи. А на когось вони справлять прямо протилежне враження, як-от на знаного львівського історика Ярослава Грицака. Професор Грицак прямо назвав носіїв таких ідей колаборантами. Й обґрунтував, чому служіння нинішній владі для справді морального інтелектуала неприпустиме, чому це є зрадою своїй суспільній місії. Але, продовжив він свої міркування, колаборантами є не тільки ті, хто співпрацює з чинною владою. "Кожен інтелектуал, який іде на пряму співпрацю з політичними силами, дарма, справа чи зліва, – пише Грицак у своєму блозі на Zaxid.net, – у Гуманітарній раді при президентові чи Комітеті порятунку України, за гроші чи за покликом совісті – зраджує своєму прямому покликанню: критично думати та пропонувати своєму суспільству інтелектуальні розв’язки".
Звучить сильно. Й аргументація професора Грицака, як на мене, не менш ґрунтовна, ніж у тих, хто закликає до співпраці з владою. Але полишімо на якийсь час наше сьогодення і звернімося до не такої вже й давньої історії.
…1940 рік. Франція зазнала поразки у війні з Німеччиною, підписала з нею перемир’я, втратила частину територію і, що дуже важливо, у ній змінився політичний режим. Романтиків демократії у владі замінили прагматики, які на перше місце поставили відновлення порядку у державі і порозуміння з великим сусідом. Відтак новий глава держави маршал Петен звернувся до французів із закликом до співпраці з німецькими військами й окупаційною адміністрацією там, де вона була встановлена. Співпраця французькою і звучить як collaboration, – слово, яке потім увійшло у всі мови світу, включно із українською, саме у тому значенні, в якому його вжив Ярослав Грицак.
На перший погляд, колаборація була єдиним раціональним виходом з тієї ситуації, а опір – чимось ущент абсурдним. Але з якогось дива такі знані французькі інтелектуали, як Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Марк Блок, Андре Мальро не тільки не пішли на співпрацю з великими сусідами і новою владою, а й стали активними діячами та ідеологами абсурдного під оглядом здорового глузду опору, учасниками політичної боротьби. Адже хіба це не абсурд, хіба не безвідповідальність – важити не лише своїм життям, а ще й підбурювати інших, передусім молодь, на безнадійну під раціональним оглядом боротьбу проти наймогутнішої європейської потуги?
А інтелектуальна біографія деяких, як-от Сімони Вейль, своїх вершин взагалі досягає саме в час служіння кривавій політиці!
Та все ж – невже вони такі самі колаборанти, як і уславлені письменники Дріє де ла Рошель чи Луї-Фердинанд Селін, які співпрацювали з німецькою адміністрацією та новою владою, щоб, як вони говорили, порятувати у складні роки французьку культуру?
Хтось може сказати, що порівняння некоректне, зараз – не війна, а великий сусід України бодай дещо відрізняється від тодішнього великого сусіда Франції. Так, справді, відрізняється, хоча за деякими параметрами, як-от манія державної величі, – не надто; але скільки ще нинішня влада мусить здати українських національних інтересів, щоб її єство стало зрозумілим для деяких наших інтелектуалів, і скільки ударів від цієї влади повинні одержати по голові інші інтелектуали, щоб усвідомити – не всяка політика є зло і не будь-яка (часом наче навіть абсурдна) політична активність людей розумової праці є зрадою своєму покликанню й колаборацією?