На Житомирщині, серед полів і дерев, розташована невелика ферма, де коні не просто тренуються, а лікують. Цей простір створила Валерія Ясинська, донька відомого українського спортсмена й тренера з кінного спорту.
Її історія — приклад того, як любов до тварин і пам’ять про батька перетворилися на справу життя, що тепер допомагає іншим: військовим, дітям і тим, хто пережив травматичний досвід війни.
Тиждень поспілкувався в селі Кам’янка під Житомиром із власниками кінного клубу про роботу ферми, де коні допомагають повернути спокій.
Як усе починалося
«У мене батько був тренером із кінного спорту, спортсменом, чемпіоном України. У нього були коні, потім і в мене з’явилися свої. Майже рік тому він помер, і я залишилася з ними. Все це почалося давно — навіть не пам’ятаю, у якому році», — згадує Валерія.
Спочатку це було просто родинне хобі, а згодом стало способом життя.
Зараз у Валерії дев’ять коней і двоє поні, і кожен має свою історію.
«У кожного коня є кличка. Наприклад, жеребець на ім’я Адвокат — чистокровний, із кінного заводу “Міленіум” у Маріуполі. Його вивезли під час війни. Є ще кобила Анфара, іншу звати Берєтка, але я її називаю просто Берєт — так м’якше й ближче. Ще є Аврора», — розповідає господарка.
Серед тварин — українські верхові, спортивні породи, англійські чистокровні. Деякі народилися тут, інші врятовані з регіонів, де точилися бої.
«Зараз найважче»: ферма переживає зміни
Попри стабільну роботу ферми, нині господиня переживає складний етап. Приміщення, яке вони орендували від початку, викуповують, тож доводиться шукати нове місце.
«Зараз найважче, бо ми маємо переїжджати. Все доведеться облаштовувати заново — стайні, вигули, освітлення. Але ми впораємось», — каже Валерія.
Коні споживають близько 10 кг сіна та 6–7 кг вівса на добу — це без урахування електроенергії, перевезення, підстилки чи ветеринарних витрат.
«Чесно, я не рахую — щоб не засмучуватися», — всміхається жінка.
Коні, які лікують душу
Коли почалася повномасштабна війна, Валерія залишилася на фермі.
«Коні спочатку боялися літаків і вибухів. Потім звикли. А я просто не могла їх кинути. Була одна, не знала, що буде завтра — але залишилась».
Саме тоді ферма почала приймати військових, дітей загиблих героїв і рятувальників. Так з’явився напрямок іпотерапії — лікування з залученням коней.
«Кожен робить свій внесок у перемогу. Я можу допомагати так — знаю, як це працює. У США іпотерапія для ветеранів — державна програма. І це справді допомагає», — пояснює жінка.
Як коні допомагають військовим
За цей час на фермі побували десятки військових і дітей загиблих захисників. Статистику Валерія не веде, але каже — результат видно.
«Багато хто приїжджає замкнутим, мовчазним, не хоче ні з ким говорити. Але потроху всі відкриваються. Комусь достатньо просто підійти, погладити, пригостити морквою. Хтось сідає верхи. Це не про спорт — це про довіру», — каже господиня.
Коні дуже тонко відчувають емоції людини.
«Коли людина нервує або пригнічена — вони це бачать. Іноді достатньо просто стояти поруч, аби з’явився спокій. Це як відновлення базової довіри до світу», — каже Валерія.
Для іпотерапії обирають спокійних, урівноважених дорослих коней, які не лякаються різких рухів чи шуму.
«Не кожен кінь підходить. Це має бути тварина, яка розуміє людину навіть тоді, коли людина сама не знає, як поводитися», — додає господиня.
«Коли ти з конем — забуваєш про все»
Її чоловік-військовий теж долучився до родинної справи. Він родом із Волині. Каже, ферма для нього — не просто допомога дружині, а спільна справа.
«Я допомагаю по можливості — і матеріально, і руками. Коли я на коні, відчуваю впевненість. Вони реагують добре. Всім хлопцям, хто приїжджає, це подобається. Не всі хочуть кататися, але навіть просто контакт із твариною допомагає», — каже Віталій.
А інший військовий, з позивним Рюґер, який також проходив реабілітацію на фермі, додає:
«Коли ти поруч із конем — забуваєш про все. Це навіть не терапія, а філософія. Коні лікують як дельфіни. Я ще до війни любив сюди приїжджати — катався верхи разом із покійним батьком Валерії. Тепер приїжджаю, коли маю змогу, і можу сказати впевнено: я гаряче рекомендую це всім військовим, особливо тим, у кого є ПТСР. Це справді працює», — розповідає Рюґер.
День на фермі
Ранок тут починається зі звичних кроків:
«Нагодувати, напоїти, прибрати. Потім — вигул. Гуляють по черзі, бо жеребці можуть побитися. У кожного свій характер і стосунки», — пояснює Валерія.
Коні мають свою ієрархію — табун, лідерів, симпатії.
«Вони як люди: один спокійний, інший — емоційний, може штовхнути носом, щоб звернули увагу. Хтось шкребе ногою, а хтось шукає по кишенях — просить ласощі», — сміється господиня.
Окреме місце тут займають двоє поні.
«Першого купила в м’ясника — його хотіли здати на забій. Йому вже сім років. А друга поні народилася тут, їй три роки», — розповідає жінка.
«Це не робота — це спосіб життя»
Подружжя мріє збудувати власну конюшню — без оренди, на своїй землі.
«Я з ними поруч постійно. Це не робота — це спосіб життя. Якщо не любиш — не витримаєш. Бо коні, як діти, потребують уваги, турботи і спокою», — каже Валерія.
Попри переїзд, витрати та втому, вона не уявляє життя без своїх коней.
«Це не просто про тварин. Це про довіру, про дихання поруч. Коли кінь просто стоїть біля тебе, нічого не вимагає — ти розумієш: життя триває. І ти теж можеш дихати далі», — підсумовує жінка.
