Організатори говорять про інклюзію, учасники — про приниження. Як ветерани з інвалідністю намагались змагатись у середовищі, не пристосованому до їхніх потреб.
10–13 липня у місті Володимир Волинської області відбувся Чемпіонат України з парастрільби з лука серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Змагання зібрали 43 учасники з десяти областей України. Серед них були й ветерани війни, які отримали інвалідність під час бойових дій.
Змагання мали на меті не лише визначити найвправніших спортсменів, а й показати приклад інклюзивності, доступності та підтримки людей з інвалідністю. На жаль, для деяких учасників реальність виявилася іншою.
Одним із них був ветеран російсько-української війни з інвалідністю ІІ групи Денис Ковальов. Він також є учасником освітньої програми ветеранського проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine — ініціативи, яка підтримує ветеранів у розвитку лідерських якостей, самореалізації й захисті прав людини. І цей досвід на змаганнях став для нього ще однією нагодою порушити важливу тему доступності і поваги.
«Умови Чемпіонату образили мої почуття. Якщо говорити про номери, то коли ми звернулися до адміністрації з проханням надати інклюзивний номер, то нам відповіли: є два таких номери, але вони, вибачте, вже зайняті. При цьому перед змаганнями ніхто не уточнював, хто та які потреби має», — розповідає Денис.
Чоловік зауважує: обурення викликали й інші базові умови. Наприклад, учасників не попереджали, що харчування доведеться оплачувати самостійно, а компенсація буде здійснена пізніше.
«Ми приїхали і нам кажуть: “Підпишіть на компенсацію харчування”. Це було щось новеньке. Ніхто про це не знав. А якщо комусь не вистачить грошей? Для мене це не ок. Якби це написали попередньо: шановні спортсмени, ви самі оплачуєте харчування, яке потім вам компенсують, — то ти хоча би їхав і знав би про це. Тобто, люди на кріслах колісних мають їхати і де завгодно харчуватись, іти шукати собі харчування. Бо в готелі його не було», — пригадує Денис Ковальов.
Ще один учасник, Артем К., ветеран з ампутацією обох ніг, розповів, що, попри хорошу атмосферу змагань, умови проживання були неприйнятними.
«У туалет не можна було нормально потрапити на кріслі колісному — вузькі двері. Душова кабіна взагалі не пристосована для людей з інвалідністю — ніяких поручнів, нічого немає. У ліфт я проїжджав, але в мене досить вузьке крісло колісне, і мені просто пощастило. Якби я був на іншому, трохи ширшому, то вже не зміг би заїхати в ліфт», — розповідає ветеран.
Проблеми стосувалися не лише доступу до побутових зручностей. На змаганнях не було медичного супроводу, а з витягуванням стріл учасники допомагали одне одному.
«Я не бачив ні лікаря, ні швидкої допомоги. Помічників, які витягали б і піднімали б стріли, не вистачало. Мені, наприклад, мої побратими стріли витягали, допомагали», — каже Артем К.
«Не було медогляду взагалі. Я особисто звертався, вийшов лікар цього спортивного комплексу — поміряв тиск, сказав: трохи підвищений, ну, йдіть відпочиньте. Після змагань я пішов у аптеку, там мені поміряли тиск — він був 150/90, і я купив там пігулки за рекомендацією аптекаря», — розповідає Денис Ковальов.
Артем А., ще один ветеран, має ампутацію ноги. Він каже, що з подібними проблемами під час змагань стикається не вперше, але ситуація у Володимирі обурила: «Людям з інвалідністю, особливо важкою, потрібно робити нормальні умови і для пересування, і для проживання. А вони роблять такі спартанські умови — і таким чином сприяють тому, щоб люди з інвалідністю спортом займалися?».
Він також наголошує на важливості супроводу для людей з інвалідністю І групи, про що не подбали організатори.
Можна було б подумати, що організатори щось не догледіли, але ні. На їхню думку, все було дотримано. Начальник Волинського центру «Інваспорт», який організовував чемпіонат, Віктор Галан-Ващук каже: «Це все суб’єктивно. Ми би не проводили змагання, якби щось не відповідало. Готель — інклюзивний. Ліфт є. Душові — були. Якщо комусь не підійшло, то могли звернутися до адміністрації або помінятися з кимось. Умови відповідали нормам. Це максимальна доступність, яка можлива в межах держави».
Коли перед приїздом людей не питають про індивідуальні потреби, а «максимальна доступність» — це вузький ліфт, відсутність поручнів у душовій кабіні й самостійні пошуки води та їжі, то ми живемо у державі з дуже викривленими уявленнями про інклюзивність.
Також пан Віктор зауважив, що учасники могли домовитись між собою.
«Той, кому не підходив готельний номер, міг підійти до того, хто там ходячий, сказати: “В тебе душ такий, давай поміняємося”», — каже організатор.
Іронія в тому, що організатори кажуть: «Могли б звернутись під час змагань — ми б усе вирішили». Але давайте чесно: коли ти приїхав стріляти, змагатись, ти хочеш думати про результат, а не про сантехнічні нюанси душової кабіни чи про те, що тобі поїсти. Це не примхи — це базові речі. Те, що мало б бути «по дефолту».
Чемпіонат України такого типу мав би бути прикладом того, як спорт інтегрує, підтримує й надихає. Але натомість він став для ветеранів нагадуванням про системну байдужість. Те, що називається «інклюзивністю» у звітах, має бути реальністю у побуті — без бар’єрів, компромісів і виправдань.
Це не про комфорт. Це про повагу.