Перед стартом будь-якого меморіального проекту (пам’ятник, чи меморіальна дошка), з групою однодумців проводимо ретельне вивчення вояцьких біографій, а в разі потреби – працюємо в архівах. Накопичивши необхідну кількість матеріалів і переконавшись, що наш персонаж гідний увічнення – починаємо готувати документи на розгляд органу місцевого самоврядування. Однак жодне офіційне звернення, навіть складене найкаращим чином, не замінить живого спілкування. Розмова віч-на-віч дає можливість зрозуміти справжні настрої та щирі наміри людини. Тому, досить часто, ми вирушаємо до містечка N – аби наживо поспілкуватися з місцевою владою, познайомитись з місцевою громадою.
Оскільки “Героїка” присвячує особливу увагу сходу та півдню – левова частка наших мандрівок відбувається саме в цьому напрямку. Треба спробувати 10 варіантів, аби один із них розродився позитивним результатом. На жаль, але очільники наших міст та сіл на стільки типові, що роки спілкування дозволяють скласти типовий портрет голови сільради чи мера невеличкого містечка: услужливий перед столицею, запопадливий перед керівництвом, схильний до прибріхування. Більше того, наші містечкові (та й не лише містечкові) керівники, за рідкісними винятками, розмовляють шаблонно:
- Хлопці, наше містечко має свою специфіку… тут багато людей похилого віку, вихованих у Радянському Союзі. Люди різних поглядів, самі розумієте.
- Коли почались усі ці “події”, у нас організувалась самооборона… демонтували Леніна. Ось так. Тепер думаємо на площі, де раніш стояв Ілліч, поставити якийсь нейтральний пам’ятник – галушку чи гарбуза. Може щось про любов. Ми не хочемо одного ідола міняти на іншого. Так… краще гарбуза чи якийсь народний символ – глечик з варениками, щоб символізував гостинність нашого міста.
- Перейменувати вулицю? Як ви кажете? Вулиця Петра Дяченка? Хлопці, ми проводили опитування серед мешканців вулиці. Люди проти політики, хочуть якусь нейтральну назву: Щаслива, Молодіжна, Набережна. Нє, річки нема, але ж Набережна – це гарна назва.
Читайте також: Право плювати на Україну
Траплялось, що головиха (саме так її називають селяни) заявила прямо: “Молоді люди, мені треба порадитись з Директором спиртзаводу (ці слова головиха вимовляла тихо і побожно, наче святий отець молитву перед Престолом – П.П.). Він у нас все ріша. Скаже пам’ятник – буде. Не сподобаєтсья йому ваша Армія УНР – не буде. Без його згоди я нічого не роблю”.
Будівля Конотопської міської станції юних туристів і техніків, колишня школа №37.
Тож, наразі, наше сільське та містечкове “самоврядування” опирається на керівників різних калібрів (або, як кажуть люди – “на начальство”). Оглядаються переважно на місцевих олігархів, вони ж, за сумісництвом, мають і свої кишенькові депутатські групи і фракції у радах різного рівня.
Змінити ситуацію може громадянське суспільстве. Але звідки на руїнах колгоспу (розграбованого комуністом, який його очолював протягом десятиліть) взятися громадянському суспільству?
Меморіальна дошка Григорію Скибі на будинку Конотопської міської станції юних туристів і техніків, колишня школа №37.
Громадянське суспільство, політична культура, місцева громада та самоврядування не можуть постати як наслідок самих лише просвітницьких акцій. Як кожному пам’ятнику потрібен фундамент – ефективній державі потрібен самодостатній прошарок. Саме тому “Героїка” ніколи не будувала пам’ятників “під кандидата” чи “на замовлення”. Це як дорогий пам’ятник поставити на пісок. Така позиція цілком знецінює саму ідеологію нашого фонду – люди не відчувають себе причетними до появи нового місця пам’яті. Українець – це власник, це куркуль. Приїхавши до села/містечка N, ми шукаємо два середовища: місцевих куркулів (підприємців і фермерів) та ветеранів бойових дій. Коли вдається звести цих два середовища – з’являється надія на зміни. З’являється шанс, що в містечку з’явиться влада, яка не називатиме пам’ятник національним героям «політикою» і не озиратиметься на директора спиртзаводу.
Між іншим, «Героїка» дотрималась обіцянки і вшанувала козака 4-ї Сірожупанної дивізії Армії УНР Григорія Скибу. На честь непересічного українця у місті Конотопі відкрили меморіальну дошку.
Повага тим, хто любить Україну не лише до глибини серця. Хочеться вірити, що до таких людей наше суспільство повернеться обличчям.