Уже в середині 1920-х маси вимагали не так хліба, як видовищ. Нова економічна політика дала свої плоди, до суцільної колективізації залишалося п’ять років. У театри й кінотеатри ринула публіка, спрагла розваг, але запропонувати їй поки що було нічого. Класичні українські комедії-оперети — усі ці «Сватання на Гончарівці» і «На перші гулі» — давно віджили своє. Якщо за них і бралися, то неодмінно переробляли й пристосовували до сучасності. У «Березолі» Фауст Лопатинський перетворив комедію Кропивницького «Пошились у дурні» на циркову виставу, у якій актори виконували складні акробатичні номери. А Василь Василько зробив із Проні та Голохвастова своїх сучасників, і з класичної п’єси «За двома зайцями» вийшла гостра й смішна сатира на непманів і міщан.
Проте все це було наче морквяний чай часів розрухи замість справжнього цейлонського. У ресторанах і танцклубах грали фокстрот, міські піжони носили вузькі гостроносі туфлі, а на сценах самодіяльних театрів досі шкварили гопака
в широченних шароварах.
Французький американізм
Улітку 1927-го в Магдебурзі відбувалася велика театральна виставка, куди Народний комісаріат освіти, уже трохи при грошах, вирішив відрядити чільних діячів українського театру для ознайомлення із західними досягненнями. Щасливі квитки дісталися двом режисерам, двом художникам та одному актору. «Березіль» представляли Лесь Курбас, Вадим Меллер і Йосип Гірняк, а Театр імені Івана Франка — Гнат Юра й Анатоль Петрицький.
Останнього вечора в Берліні Курбас і Гірняк вирішили сходити на французьке ревю. Квитків на це популярне видовище вже не було, і радянські громадяни купили їх утридорога в спекулянтів біля входу. Проте вистава була того варта. Широка доріжка довкола оркестрової ями поєднувала сцену з глядацькою залою. Доріжкою йшли балерини, співачки, субретки, які зачіпали глядачів шлейфами й віялами та відверто кокетували з ними. Їхню особливу увагу привертав передчасно посивілий красень Курбас у першому ряду. Грайливі паризькі примадонни бентежили цнотливого березільського режисера й псували йому настрій.
Читайте також: Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»
Програма ревю складалася з окремих вокальних, балетних, акробатичних і музичних номерів та комічних сценок. Їх пов’язували гумор, словесні інтермедії, модний балет «ґерлз». Вистава була зразком майстерного монтажу, коли здається, що цілісність не може існувати без жодної своєї частини.
А Йосипа Гірняка вразила передусім акторська техніка. Паризькі артисти вміли все: блискавично перевтілюватися, міняти на очах у глядачів маски й голоси, віртуозно грати на різних інструментах, співати, танцювати та виконувати акробатичні номери. Гірняк ще раз переконався, що березільці недаремно годинами тренуються в гімнастичній залі.
Повернувшись до Харкова, Лесь Курбас дав інтерв’ю урядовій газеті, у якому згадав і французьку виставу. «Паризьке ревю» режисер охарактеризував як витвір повоєнної доби, у якому найяскравіше виявляється французький американізм. Вочевидь, якийсь задум народився в Курбаса ще в Берліні, але перед харківськими журналістами він злукавив: «Не будемо говорити, чи придатна ця форма для нас, чи ні, у всякому разі форма ревю надзвичайно цікава і на Заході життєздатна».
Легкі жанри в серйозному театрі
«Березіль» уже брався до розважальних жанрів, які дуже любила публіка й гудила критика. Тільки-от сам Курбас ніколи їх не ставив, а віддавав на відкуп то запрошеному режисерові, то своїм учням.
Пам’ятаєте, як починає свою знамениту «Вступну новелу» Микола Хвильовий? «Вчора в «Седі» безумствувала Ужвій і «Березіль» давав ілюзію екзотичної зливи». Седі — головна героїня оповідання Сомерсета Моема «Злива», із якого драматург Джон Колтон зробив п’єсу, а Майк Йогансен, котрий саме вправлявся в англійській мові, переклав її українською.
Дія п’єси відбувається на Гаваях, куди для втіхи англійських матросів привозять ексцентричну красуню легкої поведінки Седі Томпсон. Благочестивий місіонер Девідсон береться наставляти її на шлях істинний, і коли дівчина вже розкаялася в гріхах, пастор не витримує спокуси й починає домагатися від неї плотської любові.
З Берліна влітку 1927 року Курбас поїхав до Одеси, де на нього вже чекали березільці. Під впливом західних вражень він вирішив зробити різкий струс і запросив до театру чужоземця. Це був Валєрій Інкіжинов, московський актор і режисер, вихованець Всєволода Мейєрхольда, бурят за національністю і виходець із Сибіру. Інкіжинов не знав українського матеріалу й вибрав собі іноземний твір. Працюючи над постановкою, він дописав кілька інтермедій, зокрема придумав колоритну сцену гавайського весілля, якої не було в п’єсі.
В інтерв’ю журналу «Нове мистецтво» Інкіжинов розповів про новації. Перекладач Майк Йогансен вмонтував у п’єсу ним самим вигаданий діалект тубільців із якогось австралійського острова. У виставі, за задумом режисера, мало бути багато самобутньої тубільської музики й танців, над якими завзято працювали композитор Пилип Козицький і хореограф Євген Вігільов. Оформив спектакль головний художник театру Вадим Меллер.
Читайте також: Де і як лікувалися селяни півтора століття тому
Реперткому спектакль представили як антирелігійну пропаганду. Після провалу першої харківської прем’єри «Березоля», філософської п’єси-притчі, «Седі» привернула увагу глядача, особливо студентської та робітничої молоді. Столичну, ще не українізовану публіку цікавили теми й персонажі закордонного життя, а тут стільки екзотики одразу: і режисер, і п’єса, і тропічна країна, і комічні європейські колонізатори.
Успіх заохотив, і Валерій Інкіжинов узявся за оперету «Мікадо» британського композитора Артура Саллівана й драматурга Вільяма Колтона, дія якої відбувається у Японії. Оперету вирішили ставити так само в сатирико-комедійному ключі, і тут режисер дав собі волю. Первісний текст обріс злободенними інтермедіями й куплетами, які спеціально для цього написали Майк Йогансен та Остап Вишня. У казковому японському сюжеті з’явилися тексти, репризи, куплети, у яких харківські глядачі легко впізнавали довколишню радянську дійсність. Міністр порядків і безпорядків, япгоспні базари, гасла на зразок «Правобережна Японія за японізацію, а Лівобережна проти» примушували публіку весело реготати.
Спершу Інкіжинов думав запросити у виставу артистів оперети, адже крім сатиричних куплетів комусь треба було виконувати й складні вокальні номери. Та потім він передумав і вирішив, що актори самі повинні все вміти. Березільці почали брати уроки співу й справді зуміли обійтися власними силами, а у Валентини Чистякової ще й виявився чудовий голос.
Критика розцінила обидві вистави як відхід від революційної дійсності. І хоча Валєрій Інкіжинов покинув «Березіль», Курбас на цьому не зупинився. У нього вже виросло молоде покоління режисерів, готових експериментувати з жанрами.
«Алло на хвилі 477!»
Сотні тисяч людей щодня чули цю фразу — так починалися передачі харківського радіо, яке працювало на частоті 477 метрів. І коли 9 січня 1929 року «Березіль» запросив публіку на естрадне ревю з такою назвою, всім було зрозуміло, що це про Харків.
Цього разу березільці все створили з нуля: тексти, музику, пісні й танці. У ревю дебютувало друге покоління березільських режисерів, вихованців Курбаса. Воно складалося з трьох дій, кожну з яких ставив інший режисер: першу — Володимир Скляренко,
другу — Борис Балабан, третю — Леонтій Дубовик. Дебютанти самі вигадували сюжети сатиричних мініатюр злободенного характеру. Остаточний сценарій їм відредагували письменники Майк Йогансен і Василь Чечвянський. Йогансен, уже давно своя людина в театрі, написав ще й куплети та пісеньки.
Три дії між собою пов’язував конферанс. На сцену з глядацької зали виходили харківські студенти: міський франт Борис Арнольдович Лящ і селянський парубок Пантелеймон Пантелеймонович Свинка, яких грали Йосип Гірняк і Мар’ян Крушельницький. За тиждень до прем’єри Курбас дав інтерв’ю урядовим «Вістям», де похвалився новою формою конферансьє: «…Відходячи від шаблону, театр виведе символістичні маски двох симпатичних бродячих студентів замість того обивателя, що його завжди виводили в конферансьє». Курбасові не треба було попереджати, що студенти симпатичні: їх одразу полюбили всі.
«Галопом по Харкову»
Перша дія «Галопом по Харкову» — це була серія коротких замальовок із життя столиці радянської України. У сценках «Біля тумби», «Універмаг», «Садок на ходу», «Калоші № 13» висміювався дефіцит продуктів в універмазі, звучали віршики про бандитів, п’яниць і бюрократів, куплети розтратника й халтурників-малярів, дівчата танцювали канкан психопаток і навіть згадано було нещодавній інцидент, коли на Холодній горі перекинувся трамвай.
Уже наступного дня після вистави глядачі наспівували дует Ляща і Свинки «Харків, Харків, де твоє обличчя?». Для цієї сатиричної пісеньки Майк Йогансен узяв перші рядки із серйозного вірша Павла Тичини і гімн новій пролетарській столиці перетворив на сатиричні куплети:
Харків, Харків, де твоє обличчя?
Харків, Харків, у чому твій зміст?
Протекла тебе прогнила річка,
через річку Горбатий міст.
Сяє світ ясний аж до околиць,
і цей світ ніколи не згасає.
Із Холодної гори ніколи
шкереберть не падають трамваї.
У твоїм розкішнім церобкопі
Єсть усе, чого не треба людям,
Єсть усе, чого нема в Европі,
і чого ніколи там не буде.
У мініатюрі «Автошлях» глядачі оплесками зустріли «ванька» — так називали харківських візників, якому його кінь співав романси. На мотив популярної російської пісні «Ямщик, не гони лошадей» кінь із докором звертався до візника: «Батьку, не жени ти коня» — і нарікав на коновала, через якого коня тепер не любить кобила. Коня зробили, як у цирковій клоунаді: двоє акторів одягали розфарбований тулуб і голову, виліплену з пап’є-маше. Кінь крутив головою, махав хвостом, пританцьовував чотирма ногами й співав голосом актора Романа Черкашина.
«American boy» і бідний Остап Вишня
Друга дія переносила глядачів за океан. Це було справжнє американське ревю — танці дівчат-«ґерлз» під негритянський джаз-бенд. Штатний театральний рецензент щоденної харківської газети «Вечірнє радіо» навіть закинув авторам ревю «надмірну щедрість»: йому здавалося, що численні виступи «ґерлз» можна було й скоротити. Сюжет другої дії розгортався в діалогах двох служників готелю. Це було класичне клоунське антре: спритний і дотепний готельний «бой» — режисер другої дії Борис Балабан, а другий, простакуватий новачок — прима театру, красуня Валентина Чистякова. Балабан віртуозно жонглював чашками, а Чистякова награвала на
роялі «Собачий вальс».
Читайте також: Українська стихія степового краю
Третя дія — «Пекельне дійство» — у постановці Леонтія Дубовика вдалася найменше, це визнавали всі. Поет і гуморист Леонід Чернов дотепно назвав її «Реву на хвилі». На сцені з’являвся улюбленець мільйонів українців і завзятий мисливець Остап Вишня, виходили актори з великими ляльковими головами інших письменників, любителів пополювати, серед них Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Майк Йогансен, Юрій Смолич. Далі Вишня з дубельтівкою в руках вирушав до лісу, де його чекало безліч фантастичних пригод: танцювала різна дичина, співали похмурі куплети сови. Мисливець потрапляв у ресторан «Пекло», де йому співав арію сам Вельзевул, а закінчувалося все арією самого Вишні.
Дещо затягнута третя дія стала приводом для жартів і дружніх шаржів. На карикатурі Михайла Щеглова глядачі в ложах поснули, а Остап Вишня чухає голову, дивлячись на себе на сцені: «От, чорти його батька, вперше бачу таку нудну людину…» Хоча літератори мали радіти, адже в ревю щедро рекламувалися їхні видання. Для «Універсального журналу», «дитя» Майка Йогансена, було поставлено спеціальний танець і написано окрему пісеньку. У ревю органічно вмонтували рекламу альманаху «Літературний ярмарок», серії «Романи і повісті».
All that jazz
Усі недоліки компенсувало оформлення — музичне й мистецьке. Композитор Юлій Мейтус, який ще 1924 року заснував у Харкові один із перших джаз-бендів, написав для «Алло на хвилі 477!» кількадесят пісень, танців і куплетів. І це був просто писк моди — все те, що панувало в європейських дансингах: блюз, чарльстон, шимі. Мейтусові навіть докоряли за надмір фокстротних темпів. Проте композитор не тільки «низькопоклонстував» перед Заходом, а й модернізував українські народні мотиви. Як сказав Лесь Курбас в інтерв’ю, «у ревю вперше заводиться українська форма частушок у вигляді коломийок з розрахунком, що вони стануть українською естрадною формою».
Куплети про Харків важко було викинути з голови:
Коломия непомия — Коломия місто —
А в Харкові тротуари, як пшеничне тісто.
Коломия непомия — Коломия місто —
А у харківськім трамваї немає де сісти.
Коломия непомия — Коломия місто —
В европейському форматі вже виходять «Вісті».
Смішно, але багато що з цих сатиричних коломийок досі актуальне, особливо коли йдеться про партійців, ментів (тоді ще «мільтонів») чи бюрократів:
Що це значить, що шинеля й чоботи підбором?
А це значить — наш сусіда їде на партзбори.
Що це значить, що мільтон виїхав так рано?
Коли знайде самогон, значить буде п’яний.
Що це значить, що завхоз ні всидить, ні влежить,
А це значить, за три дні буде десь пожежа.
Не менше попрацювали над видовищністю ревю художник Вадим Меллер та освітлювач Федір Поздняков. Звичних декорацій у виставі не було, в окремих мініатюрах з’являлися лише ігрові деталі сценографії. Надзвичайний ефект .jpg)
справляло величезне світлове коло з лампочок у центрі сцени, які по черзі спалахували й гаснули, і здавалося, ніби коло крутиться. Яскраві костюми доповнювали святковий характер мюзиклу.
Преса і каса
У першій дії характерна міщанська Мадам нарікала на зміст ревю: «Ви справді гадаєте, що пролетаріат зрозуміє всі ці тонкощі? Дайте йому природу… вони плюють на справжнє мистецтво…»
Загалом «Алло на хвилі 477!» сподобалося всім, але по-різному. Партійні критики нарікали на брак витриманої ідеології, прихильники «лівого» мистецтва закидали «Березолю» відхід від революційних позицій і новаторства. Іноді рецензенти бралися перераховувати, які актуальні теми оминули автори ревю: антиалкогольну й антирелігійну кампанії, перевибори рад тощо.
А глядач голосував карбованцем. Прем’єра першого українського естрадного мюзиклу відбулася в середині сезону 1928/29. Протягом наступного сезону «Березіль» дав 165 вистав і показав 10 п’єс. «Алло на хвилі 477!» ішло найчастіше — 46 разів. За цей сезон театр відвідало майже 133 тис. осіб, але це пораховано тільки одноразові квитки на спектакль без річних абонементів. Заповненість залу сягала в середньому 72%, тобто 800 глядачів за вечір.
План залу головного драматичного театру країни друкувався в усіх довідниках. Партійці й апаратники мали в ньому постійні місця. Працівникам Наркомосу відводилися місця 11–14 у першому ряду партеру, за ними в другому ряду сиділи представники ДПУ, Спілки робітників мистецтва, журналісти. Однак до театру ходили не тільки привілейовані особи.
Афіші на сезон з’являлися влітку, до його початку, щоб люди могли заздалегідь придбати абонемент. Таке право було не в кожного: купити квитки зі знижкою могли студенти, червоноармійці й партійці. Абонементна книжка давала 50% знижки й коштувала 5 крб 20 коп. Вартість квитків — від 3 крб у перших рядах партеру до 1 крб у другому ряду третього балкона. З купоном можна було сісти в партері за 1,55 крб або на дешевих місцях лише за 55 коп. У сезоні 1928/29, прем’єрному для «Алло на хвилі 477!», із 107 тис. крб за квитки «Березіль» лише на студентських абонементах заробив 40 тис. крб. Це був дуже ефективний метод залучати людей до театру. І ця публіка воліла дивитися не
тільки драми, а й комедії та мюзикли.
Харків-тато, Одеса-мама
Мюзикли миттєво захопили українські сцени. Через два тижні після «Алло на хвилі 477!» московський лівий режисер Ігор Тєрєнтьєв повторив у Харківському театрі музкомедії свою постановку оперети «Луна-парк». Найцікавіше в ній було поєднання фактур: кіно, радіо, оркестр, кольорові об’ємні декорації, клоунада та документалізм. Сам Тєрєнтьєв пишався фіналом першої дії, де кінокадри проектувалися на предметний екран — сендвічі. Режисер уважав, що цей прийом стане неодмінним у спектаклях, де буде задіяне кіно.
Проте великого успіху московська постановка в Харкові не мала. Натомість Одеса швидко перехопила ініціативу в столиці. Вже наступного сезону Марко Терещенко поставив в Одеському театрі Революції мюзикл за п’єсою Вейтінґа і Вальдо «Дорога вогню». За екзотичними англійськими псевдонімами сховалися сценаристи Одеської кіностудії Станіслав Радзінський, татко невгамовного Едварда, і Володимир Овчаренко.
Дія, звичайно, відбувалася за кордоном, у вигаданій азіатській країні Гюлістані, де велика європейська держава намагається завадити будівництву залізниці. У сценах, як-от зйомки звукового фільму містером Бертом, з’являлися улюблені глядачами «ґерлз». За сезон виставу подивилися 12 685 глядачів. А в травні — липні 1930-го театр возив її в гастрольну подорож до Полтави й Харкова. Того самого року Георгій Тасін зняв кінофільм за п’єсою Вейтінґа і Вальдо. Стрічка вийшла в прокат під не менш екзотичною назвою «Гість із Мекки».
Натхненні успіхом свого режисерського дебюту Борис Балабан і Володимир Скляренко далі зверталися до новітніх естрадних форм. Балабан, так само у співпраці з Мейтусом і Меллером, у квітні 1931 року поставив у «Березолі» ревю «Чотири Чемберлени» на основі переробленого тексту Костя Буревія. Скляренко пішов працювати в театр «Веселий пролетар», який очолював старший Курбасів учень Януарій Бортник і який покликаний був дати українську радянську оперету. Згодом «Веселого пролетаря» реформували в Перший державний театр музичної комедії. Там навесні 1933 року Скляренко поставив п’єсу російського драматурга Петра Петрова-Соколовського «3/4 людини», яку переробив, переписав і доповнив українськими віршами невтомний Майк Йогансен.
Життя мюзиклу на українській сцені у 1920-х роках було недовгим, але яскравим. На зміну естраді, фокстротам та «остротам» прийшли олдові радянські оперети на зразок знаменитого «Весілля в Малинівці». Остап Вишня потрапив у справжнє пекло. Лесь Курбас і Майк Йогансен звідти вже не повернулися. Йосип Гірняк і Мар’ян Крушельницький опинилися по різні боки океану й залізної завіси. Борис Балабан і Володимир Скляренко змінили по півдесятка театрів, обидва працювали в одвічному антагоністі «Березоля» — Театрі імені Івана Франка, де тихо закінчував свою колись блискучу сценографічну кар’єру Вадим Меллер. Юлій Мейтус створив монументальну оперу «Молода гвардія», а джаз перетворився на контркультуру: «Сегодня ты играешь джаз, а завтра Родину продашь!».
А проте він, український мюзикл,
був веселий, дотепний та актуальний. Адже це Харків, крихітки.
Уродила м’ята враз та й
немає рути.
Двадцять два вагони в нас —
двадцять три маршрути.
Десять літ капіталісти нам готують бійку,
А ми плюнем двадцять раз —
зложим коломийку!