Царська Ореанда

 

 

Скільки разів випадало вам бачити здаля храм Покрови Богородиці в Ореанді під Ялтою! Церкву, що нагадує зовні грузинську – наче стирчить над морем вертикальний акуратний олівець. І от ви знову дивитеся на неї трохи здалеку, стоячи неподалік помпезного Лівадійського палацу.

 

 

 

Нині на розі колишньої резиденції царя Ніколая II щодня розташовуються кілька приватних торговельних яток. Малий бізнес пропонує прикраси з напівкоштовного каміння, дерев’яні вироби, різні напої.

 

Їх, перш ніж придбати, можна дегустувати з кришечок. Дядько, частуючи, читає вам лекцію про виноградники, виробництво трунку, про те, що й де вціліло, що треба пити, а що не варто. Ви всотуєте терпкий аромат, плямкаєте від букету, поглядаючи при тому на колоритного бандуриста, який награє неподалік. Сивовусий дід із оселедцем, одягнутий у гайдамацький стрій, сидить біля південного фасаду Лівадійського палацу день у день, рік у рік, і голосом, що нагадує рипіння якогось столітнього дерева з цього царського парку, наспівує українські думи й билини. Можливо, він вибрав парадоксальне (в історичному контексті) місце для заробітку, однак, схоже, безпрограшне. 

 

Ви куштуєте вино – й кожне наступне видається кращим за попереднє. Нарешті, зупинившись на багатоскладовому «Сьомому небі князя Голіцина» (це ж був чи не найвідоміший за царату кримський винороб!), купуєте літр, пообіцявши дядькові-продавцеві, що на зворотному шляху неодмінно візьмете ще й «Білий мускат червоного каменя». А благодушний абориген у відповідь переконує, що півтора кілометра понад морем до Нижньої Ореанди ви пройдете не більше ніж за 20 хвилин, тільки треба бути уважним і помітити саморобний покажчик, згідно з яким значно скорочується маршрут.

 

 

 

Ви сміливо рушаєте засніженою доріжкою, яка, до того ж, укрита крижаною скоринкою. Йти слизькувато, бо майже скрізь є ухил – гори ж! Однак під вашими ногами стелиться зараз ота знаменита Сонячна стежка, якою навіть імператор пішки ходив. Вона тягнеться на шість із чимось кіло­метрів, а частина її з’єднує Лівадію з Ореандою – два перфектних ялтинських передмістя. За радянських часів стежина втратила аристократичний статус, але не перестала використовуватися як теренкур (тобто місцина для оздоровчих прогулянок) мешканцями тутешніх санаторіїв.

 

Ви знову й знову звертаєте увагу на південнокримську рослинність. Тут суціль – дендропарки, створені ще у ХIX ст.! Є щось дивне в цьому пейзажі, і ковзаючись на нерівній стежці, ви даремно намагаєтеся зрозуміти, що ж саме…

 

Пройшовши метрів п’ятсот, рушаємо асфальтованим шосе до селища Ореанда, а праворуч у гору тікає Сонячна стежка, яку колись називали «Царською», і вела вона у Гаспру – до маєтку імператорового брата, князя Алєксандра Міхайловіча. Ну, а потім там влаштували санаторій ім. Рози Люксембург.

Ви гортаєте путівник: «Парк Нижня Ореанда входить до складу природно-заповідного фонду Криму. Його наукова цінність полягає в тому, що він є одним із найдавніших паркових комплексів Південнобережжя, які досить добре збереглись і є зразком паркобудування». Але краєм ока зауважуєте, що на схилах стирчать якісь гігантські панелі й риштування, що не тягнуть на зразкові.

 

Ані зима, ані криза не загальмували процес будівництва. Вітчизняна новітня реальність у цьому сенсі «прозора»: хто зміг ухопити шматок національного парку, той і будує-мурує. Щоб будувати в заповіднику, потрібен дозвіл Верховної Ради – і це, очевидно, не проблема для інвестора. Завтра свіжозведений пансіонат принесе приватизаторові реальну й конкретну гривню: як не крути, а море, рельєф і бальнеологія вкупі з історією навіть узимку приваблюють сюди туристів чи не з усього світу.

 

 

 

Ось так! А було ж колись дике гірське село. Вперше Ореанда згадується ще в генуезькому документі, датованому 1380 роком. Відтоді реєстр власників місцевості, що на час приєднання Криму до Російської імперії (1783 рік) ледь животіла, – досить довгий.

 

Але у 1825-му її придбав імператор Алєксандр I. З того часу тут і почалося палацове й паркове будівництво, сюди ринули аристократи та скоробагатьки. Приплив останніх, схоже, триває й донині. А в 1945-ому тут були Рузвельт із Черчіллем.

 

Ви таки зауважуєте саморобну табличку з кривим, але турботливим написом «До храму». Звертаєте за підказкою ліворуч – і потрапляєте на низку сходів із металевими поручнями, що примхливо й швидко збігають крутосхилом. Церковний хрест, однак, увесь час перебуває в полi зору.

 

Читаєте табличку біля церкви. Храм Покрови Пресвятої Богородиці збудували тут на замовлення князя Константіна Романова в 1885 році – виявляється, ви не помилилися здалеку! – саме у грузинсько-візантійському стилі.

 

Комуністи у 1924 році храм закрили та передали у ведення ОХРІСу – радянської контори, що займалася охороною пам’яток мистецтва й старовини. Як вона берегла церкви, відомо: вже у 1928-му «розсадник опіуму для народу» хотіли знести. Однак господарський прагматизм узяв гору: будівлю почали використовувати під механічні майстерні, згодом у храмі влаштували будівельний і овочевий склади.

З північного боку храму бачите погруддя святого Іоанна Кронштадтського, який служив у цьому місці. Навколо нього в’ються стовбури ліан; диякон, майже чіпляючись чорною рясою за бурульки, зупиняється й вклоняється бронзовому праведникові, осіняючи себе хрестом. Ви також.

 

 

 

У церкві тихо. Служка підмітає, а дяк намотаною на швабру ганчіркою тре підлогу біля вівтаря. Входить панотець, чимось схожий на отця Алєксандра Меня, неголосно розмовляє з електриком про ремонт освітлення церкви, а ви тихо ставите свічки й роздивляєтеся орнаменти. Після 1992 року, коли храм повернули православним, давні мозаїки відновлюють. Уже розчистили їх фрагменти, і тепер можна бачити досить рідкісне зображення Спаса у віці отрока, а ще – дванадцятеро апостолів, ікону Покрови Пресвятої Богородиці й частково збережені лики святих.

 

Коли виходите, то нарешті розумієте, що ж викликало у вас підсвідомий подив: несподіване поєднання снігу й присипаних ним кактусів, що ростуть біля храму, під туями й кипарисами, біля дитячої гойдалки.

 

Пройшовши трохи стежкою під дубами, ви опиняєтеся біля лавиці, звідки відкривається вигляд на Ведмідь-гору. Обабіч – своєрідно спиляне дерево-хрест. Ніщо не заважає вам присісти на кілька хвилин, щоб затримати стан спокою й насолоди. І це вам легко вдається, оскільки жодних зусиль не потрібно: Ореанда все робить за вас. Ну, або не Ореанда, а своєчасна пляшчина з «Сьомим небом». Після третього ковтка ви стаєте ближче якщо не до сьомого, то до якогось іншого неба точно. Князь Голіцин розумівся на рецептах!

 

Уже на виході з Ореанди зауважуєте нестерпну картину: чималий стос книг на сміттєвому баці. Ви починаєте гортати книжку за книжкою, фактично ритися в смітті. Тут і два томи Леніна, і розкішно виданий Чернишевський (зрозуміло, «Что делать?»), і, на диво, збірники скандинавських детективів…

 

Мабуть, ви являєте мальовничий образ на тлі брудного контейнера на коліщатах. Захопившись читанням, здригаєтеся від раптового: «Вибачте, чи потрапимо ми цією стежкою до Лівадійського палацу?». Ви ствердно киваєте. Інтелігентне сімейство, яке фільмує околиці на відеокамеру, неспішно-споглядально йде далі, залишаючи вам надію, що виглядаєте над цими томиками все-таки культурно.

 

Але й книжки врятовано! Ви несете збірку Єсєніна зі зворушливим і вдумливим написом якогось Володимира Степановича якійсь Тетянці, ілюстрований календар пам’ятних дат 1970-го року, вибрані повісті Артура Кларка. Їх ви тихцем залишите в книжковій шафі тієї квартири, яку орендували на ці різдвяні дні. Може, колись їх знову візьмуть до рук?

 

 

Птаха, пухнастенька симпатяга з жовтогарячою грудкою (зорянка?), вистрибує біля ялівцевих кущів, посвистуючи в синь і поглядаючи на вас допитливими дружніми оченятами. Сутеніє. Ви затискаєтеся в кримську маршрутку – це ж треба, на сусіднє сидіння поруч із тим самим дідом-бандуристом! Уже геть мовчазним – за день наспівався на морозі, впакував свій дорогоцінний інструмент у чохол, тільки й вітається: «Христос народився!»

 

Свого наступного приїзду ви не­одмінно підете слухати ще й орган і оглядати Лівадійський палац. Але зараз, надихавшись повітрям Ореанди («п’янким півлітрям» – як жартує друг-письменник), ви примружуєтесь, а перед очима все ще шумлять ореандівські італійські сосни, яким ви сказали їхньою рідною мовою «чао!», а також – ліванські кедри, ялиці… Словом, ще одне море, тільки зелене.