Йому належав неофіційний титул «першої скрипки Країни Рад» і «Генерального скрипаля СРСР». «Маестро невагомого смичка», «віртуоз, котрий сміється з майстерності», – шаленіли закордонні музичні критики. І, нарешті – «цар Давид». Так називали поза очі Давида Ойстраха колеги й учні. В очі – хіба жартома, щоб, бува, не зніяковів. Хоча, звісно, ціну собі Давид Ойстрах знав. Просто інша епоха була – стриманіша, цнотливіша в роздаванні титулів на кшталт «мегазірка». Вже після смерті великого музиканта хтось із учнів згадав, як той колись поділився юнацькою мрією «примусити скрипку резонувати кожною клітиною, кожною молекулою». Він досяг цього в абсолюті.
ОДЕСЬКІ КОРЕНІ
«Мені було три з половиною роки, коли батько приніс іграшкову скрипку. Граючи на ній, я вдавав із себе вуличних музик. Ніхто й не здогадувався, як я їм заздрив! Скрипалям, трубачам, гармоністам, навіть шарманщикам. А коли в п’ять років нарешті взяв до рук справжню «восьмушку» (скрипка увосьмеро менша за розміром, ніж звичайна – Ред.), світ перестав існувати для мене». Батько артиста, купець другої гільдії Фішель Ойстрах – знавець музики, добре грав на мандоліні та скрипці, мати, красуня Бейла – професійна співачка, хористка Одеського оперного театру. З чотирьох років малюк вештався за лаштунками, слухаючи опери, в яких співала мама, а вдома розігрував вистави, диригуючи удаваним оркестром. Ось тоді на нього й звернув увагу відомий педагог і скрипаль Петро Столярський. Він став першим і єдиним учителем майбутньої зірки.
Величезний природний дар – це в Ойстраха з колиски. А від учителя – фантастичне володіння інструментом, коли годі згадувати про віртуозну техніку – її не помічаєш, насолоджуючись музикою. Та найголовніше – Петро Соломонович зумів розбурхати дитячу фантазію, навчив берегти почуття внутріш-ньої свободи та незалежності. Чи не рідна Одеса дала дитині в спадок ту волю й свободу? Святкове й радісне місто, яке він обожнював, куди за найменшої нагоди повертався до сонця, моря й солоного вітру з присмаком степових трав.
ЗІРКА ДАВИДА
Кар’єра Давида Ойстраха як соліста почалася, коли йому ледь виповнилося 16 років, і не з Карнегі-холу. То була тяжка школа виживання: влітку – возом, узимку – саньми по маленьких українських містечках, що тільки-но піднімалися після громадянської війни. I лише згодом – доленосний виступ у Києві, де він зіграв скрипковий концерт Алєксандра Ґлазунова з оркестром під управлінням автора. Саме після того вечора Давида запросили до Ленінграда й Москви.
Міжнародна слава – раз і назавжди – звалилася на нього у 1937 році після блискучої перемоги на конкурсі імені Ежена Ізаі у Брюсселі. Тоді світова музична спільнота вперше заговорила про появу скрипаля небаченого масштабу. Далі – 37 років безперервних тріумфів. Запаморочливі пасажі його скрипки чули в десятках країн на всіх континентах. Він грав тет-а-тет із королевою Бельгії Єлизаветою ІІ і довів до екстазу 40-тисячну юрбу, що зібралася послухати його на майдані аргентинської столиці. Він виступав із найкращими оркестрами й диригентами планети, і найвидатніші колеги віддавали йому пальму першості.
Його гастролі газети подавали як сенсацію, а імпресаріо влаштовували справжні турніри, коли в Лондоні з різницею в два-три дні Скрипковий концерт Брамса в королівському Фестиваль-холі виконував Яша Хейфец, а в Альберт-холі – Давид Ойстрах. Після цього двобою західні музикознавці з подивом відзначали виняткову здатність майстра до миттєвої зміни настрою: від найвищого збентеження до повної нірвани.
Репертуар Ойстраха був усеохопним – ледь не все за участю скрипки, створене композиторами різних епох. Для нього була написана ціла музична бібліотека, яку увінчують шедеври: соната Сєрґєя Прокоф’єва та концерти Дмітрія Шостаковіча, Арама Хачатуряна й Ніколая Мясковского. Вони писали «під руку» маестро й отримували резонанс, про який могли тільки мріяти, – їхня музика у виконанні Ойстраха звучала по всьому світу.
СТАЛІН У РОЛІ МЕЦЕНАТА
Народний артист, до того ж супервиїзний (на гастролі їздив із дружиною, – неймовірна річ за радянських часів!), незмінний голова журі численних всесоюзних та міжнародних конкурсів, професор Московської консерваторії, ікона, класик, еталон, «повпред (повноважний представник – Ред.) радянського мистецтва». Інструменти – найкращі Страдіварі з державної скарбниці.
Та за все це треба було платити. І він платив. Сповна. Як і всі митцісучасники. Платив життям під невсипущим сталінським оком й інфарктами, що були наслідком років непереборного жаху, коли в нього завжди стояла напоготові валіза з сухарями й білизною. До того ж Ойстрах був євреєм, і це робило його додатково вразливим, особливо під час кампанії боротьби з так званими космополітами.
Якось він розповів Мстіславу Ростроповічу, як перед війною жив у московському привілейованому будинку, звідки зникли всі чоловіки, – тільки він і сусіда навпроти зосталися. «Арештовували о четвертій-п’ятій ранку, тож ми з дружиною місяцями не спали. Й ось чуємо – грюкнули вхідні двері. Ліфт зупинився на нашому поверсі. Кроки. Ближче, ближче, – це тривало цілу вічність. Тієї ночі назавжди зник наш сусіда». Й додав: «Пробачте мені, якщо, може, вже завтра читатимете в газетах колективний лист проти вас, де буде й мій підпис».
Після смерті «мецената» Сталіна часи перестали бути такими кровожерливими, та вже перший Конкурс імені Чайковского 1958 року засвідчив, що культура й надалі є великою цінністю для партійно-державної політики, а митці залишаються під постійним наглядом КДБ.
СЕБЕ ВІН НЕ СЛУХАВ
Рятувала музика. Для вітчизняної аудиторії артист підготував грандіозний проект «Розвиток скрипкового концерту», даруючи слухачам твори Елгара, Сібеліуса, Стравінського, Шимановського, Хіндеміта, Уолтона, Бартока, які до того часу ніколи в СРСР не виконували.
Особливу любов маестро відчував до ансамблю: гра разом із колегами сприймалася ним як інтелектуальне й сердечне спілкування. Багато років існував дует Давида Ойстраха з піаністом Львом Оборіним, а ще – уславлене тріо, коли до них приєднувався віолончеліст Святослав Кнушевицький. Пізніше маестро залучив до цього кола ще зовсім молодих Святослава Ріхтера й Мстіслава Ростроповіча.
Та за межами можливостей скрипаля-виконавця лишався величезний пласт музики, й це спонукало майстра взятися за диригентську паличку. Чи не першим на планеті він почав одночасно грати на скрипці й диригувати оркестром, тобто гра соліста-скрипаля була водночас і вказівками диригента.
Він був природженим педагогом, і епоха Ойстраха – це й епоха становлення й розквіту радянської скрипкової школи. Вихованці майстра – Гідон Кремер, Ліана Ісакадзе, Валерій Климов, Віктор Пікайзен, Ігор Ойстрах – стали відомі в усьому світі. З віком мистецтво Ойстраха набувало сили, впевненості, легкості, його інтерпретації поглиблювалися, стаючи більш насиченими, вільними, творчо досконалими. А от слухати свої записи він не любив, – вони заважали вигадувати нові трактування.
І найголовніше: ніколи, навіть у дитинстві, Ойстрах нікого не наслідував. І це в той час, коли на світовому музичному Олімпі поруч із ним були такі гіганти, як Фріц Крейслер та Яша Хейфец.
НЕПОМІТНИЙ ЮВІЛЕЙ
100-літній ювілей царя Давида підкрався якось зненацька – начебто всі знали, але такого розмаху, як зі сторіччям Шостаковіча, не вийшло. Та все ж у Москві з 23 вересня по 21 жовтня проходить фестиваль його пам’яті. В залах консерваторії виступають учні Ойстраха, які з’їхалися звідусіль, аби вшанувати вчителя. Гідон Кремер, Ліана Ісакадзе, Олександр Вінницький, Сергій Гиршенко, Віктор Пікайзен. В Естонії, в місті Пярну, де любив відпочивати маестро, влітку пройшов фестиваль його пам’яті, а французький канал Mezzo в ювілейний день показав документальний фільм Брюно Монсенжона «Давид Ойстрах.
Народний артист». Про Україну в цьому контексті згадувати якось незручно. Як розповів генеральний директор Міжнародного конкурсу скрипалів імені Давида Ойстраха Ігор Курилів, провести конкурс цього року не вдалося внаслідок браку коштів. Щоправда, «Дні Ойстраха в Одесі» вшанували своїми виступами Віктор Пікайзен, Сєрґєй Кравченко й Державний камерний ансамбль «Київські солісти» на чолі з Богодаром Которовичем. У музичній школі імені П. С. Столярського провів майстер-клас учень маестро Едуард Грач. І, звичайно, як годиться – квіти до меморіальної дошки, яку ще до 95-річчя встановила Місія Давида Ойстраха і Святослава Ріхтера. Все це в Одесі. В Києві – нічого.
І хоча Верховна Рада внесла ювілей Ойстраха до переліку дат, що відзначають на державному рівні, до виконання справа не дійшла. Повна тиша. Та сама, що оповила вже виліплений пам’ятник майстрові. Ну немає грошей в Україні на бронзу, відливку, встановлення. Це ж не вибори
.jpg)
[942][941]
«В’язень у житті, вільний у музиці»
На сцені Ойстрах справляв враження колоса. Він творив безкінечний потік музики, сповненої краси та витонченості, – оце й було його єдиним справжнім життям.
Ісаак Стерн
Я був його учнем із 13 до 27 років, чув його гру й на концертах, і на репетиціях. І ніколи мене не залишало відчуття, що то грає Бог.
Віктор Пікайзен
Він не був вільним у житті, він був вільним тільки в музиці.
Єгуді Менухін
Він не мав вибору в ті страшні часи. Якби він не мовчав, а говорив, ми б ніколи не почули його скрипки.
Ґєннадій Рождєствєнскій
Його членство в партії було вимушеним. Він не сповідував доктрин тоталітаризму, інакше не зміг би так геніально грати. Кожен із нас у ті часи був заручником системи.
Мстіслав Ростроповіч
Він ніс у собі страшний тягар політичного клімату й пресинг страшної відповідальності, бо був в авангарді радянського мистецтва. Він роздвоювався від цього й дуже страждав.
Гідон Кремер
ЛЕГЕНДИ ПРО МАЙСТРА
Разом із Прокоф’євим у… шахи
Ойстрах хворів на діабет, але обожнював тістечка і потай їх їв. Був неперевершеним оповідачем анекдотів, любив шахи й чудово в них грав. Великого розголосу зазнав його матч із Сєрґєєм Прокоф’євим 1937 року в Москві. Він відбувся в Центральному будинку працівників мистецтв за всіма правилами великого спорту: з регламентом часу, судовою колегією та публікою. Ойстрах переміг.
Він, як велика дитина, захоплювався фотографією й навіть знімав аматорське кіно. Кожен приїзд в Одесу був для нього святом, і якось разом із Марком Зінгером, теперішнім професором Чиказького університету по класу скрипки, вони обійшли всю стару частину міста. Фільмувати почали з дому на вулиці Поліцейській, де він народився. Поява маестро викликала фурор – збіглися сусіди, брали автографи, тягли своїх дітей зі скрипками…
Як диво згадують випадок, коли один із учнів – Віктор Пікайзен – на уроці блискуче виконав 12 каприсів Паганіні, та майстрові деякі фрази здалися недостатньо пластичними. Тоді він – не розігруючись! – бездоганно й натхненно відтворив найскладніші місця з різних каприсів. Дивом були і його концерти в блокадному Ленінграді, й трансляції виступів, які збирали біля радіоприймачів сусідів у комуналках усієї неохопної батьківщини, й годинні овації, якими, шаленіючи, обдаровували слухачі.
Він помер від серцевого нападу 24 жовтня 1974 року в Амстердамі, за кілька годин після виступу. Останньою музикою, яку грав Давид Ойстрах, був його улюблений Брамс.