Попри те, що за 26 місяців у двох урядах «слуг» відбулась уже четверта зміна міністрів економіки, ситуація в останній не лише не поліпшується, а навпаки стає дедалі гіршою (див. «Коні не винні»). Нещодавнє зміщення з посади Олексія Любченка було викликане не так складною ситуацією в галузі, а більше його «вибиванням із гри» як одного з основних претендентів на посаду прем’єр-міністра. Однак воно також підживлювалося невдоволенням президента Володимира Зеленського тим, що вже третій його галузевий міністр так не зміг продемонструвати позитивних змін в економіці.
Копаючи дно
І справді, після надзвичайно млявого відновлення в березні — серпні, яке забезпечило компенсацію заледве половини торішнього спаду, восени українська економіка повернулася до падіння. За вісім місяців 2021 року Мінекономіки оцінило приріст ВВП у 2,9% на тлі спаду за той самий період 2020-го у 5,7%. А у вересні, як свідчать свіжі дані НБУ, виробництво базових галузей показало –4,4% навіть до вересня минулого року, а порівняно з вереснем 2019-го взагалі було меншим на 10,7% (див. «Виробничий спад»).
Спад порівняно з показниками 2020 року демонструє вже не лише промисловість, а й агросектор. І навіть у роздрібній торгівлі, яка довгий час стабільно показувала приріст на тлі загального економічного занепаду, відбулося різке гальмування (+5,9% у вересні порівняно з +12,9% за січень — серпень).
Читайте також: Замінити труби кораблями
Прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявляє про нібито рекордні обсяги прямих іноземних інвестицій в українську економіку за три квартали 2021 року. Проте це відбулося коштом реінвестування отриманих у самій Україні коштів. А найголовніше — не підкріплено даними щодо загальних (і зовнішніх, і внутрішніх) інвестицій.
Зокрема, за даними Держстату, сукупний обсяг капітальних інвестицій за перше півріччя 2021 року (дані за три квартали поки що відсутні) лише на 4,2% перевищив рівень 2020-го й був усе ще майже на третину меншим (–32,2%), аніж у першому півріччі 2019 року. В обробній промисловості взагалі триває «закопування у дно», адже сукупний обсяг капітальних інвестицій виявився нижчим навіть від показників 2020-го, а порівняно з першим півріччям 2019 року просідання сягнуло 35,2%.
Просто катастрофічна ситуація спостерігається також у галузях, які ще донедавна демонстрували чи не найкращу динаміку в українській індустрії. Зокрема в харчовій промисловості капітальні інвестиції за підсумками першого півріччя 2021 року були на 19,5% меншими, аніж у той самий період 2020-го та майже вдвічі (–48,9%), порівняно з першим півріччям 2019 року. А в деревообробці та виробництві паперу обвал за цей час був узагалі більш як у 2,5 раза (до 37,7% порівняно з 2019 роком).
Тобто в кращому разі певне зростання інвестицій формально іноземних компаній (які в абсолютній більшості належать українським власникам), не повністю компенсує навіть обвал внутрішніх інвестицій. Що аж ніяк не можна вважати індикатором ані поліпшення ситуації в українській економіці, ні потенційним драйвером її зростання.
Неефективні рокіровки
Однак проблема полягає в тому, що перестановка міністрів, яка підживлюється внутрішньою боротьбою за вплив і потоки бюджетних коштів у строкатому оточенні Зеленського, не здатна змінити ситуацію на краще.
По-перше, тому що для цього не лише Мінекономіки, а й уряд загалом насправді мають украй обмежений інструментарій. Інша річ, що навіть його нині не використовують сповна, однак це не змінює того факту, що повноважень міністерства надто мало, щоб розв’язати накопичені економічні проблеми. Без координованих зусиль уряду, Нацбанку та парламенту жодних суттєвих зрушень відбутися не може.
По-друге, тому що без ухвалення на рівні керівництва держави рішення щодо кардинальної зміни економічної політики, інструментарій окремих інституцій не може й не буде працювати у відповідному напрямі.
Урешті, надто часті ротації галузевих міністрів (двоє з трьох, нині уже змінених, пропрацювали по п’ять-шість місяців, а третій — трохи більше, ніж рік) точно не додають результативності навіть тим точковим ініціативам, які вони намагалися реалізувати.
Тож ключова проблема нині полягає в тому, що ні в Зеленського, ні в його політичної сили на третьому році керівництва країною досі взагалі немає чітко сформульованого бачення економічної політики. Відтак зрозумілих критеріїв оцінки ефективності та просто відповідності їй окремих дій певних органів влади. Ідея «за все хороше, проти всього поганого», щоб лише сподобатися виборцям з різними інтересами, природно працювати не може, йдеться про таку складну систему, як економіка.
Читайте також: Від кількості до якості
За деревами ліс…
Пояснюючи у травні поточного року необхідність зміни Ігоря Петрашка, другого міністра економіки в урядах «слуг», радник глави ОПУ Михайло Подоляк заявив, що з боку відомства, мовляв, відчувався «дефіцит ініціатив», тоді як потрібно «зробити роботу міністерств більш ініціативною». Хоча насправді в напрямі висування різноманітних дрібних ініціатив усі троє міністрів економіки, які нині вже залишили свої посади, якраз виявляли чималу активність. Водночас основна проблема полягала в тому, що всі вони навіть у разі успішної реалізації були не здатними змінити загальну ситуацію через свої вкрай обмежені масштаби та обхід ключових проблем, які й програмують кризові тенденції в українській економіці.
Коли на початку лютого 2020 року в одному зі своїх інтерв’ю (порталу «Слово і діло») міністр економіки в першому уряді «слуг» Тимофій Мілованов відповідав на запитання щодо ефективності міністерства, то заявив, що «ми дуже суперефективні… Ми все виконуємо й робимо структурні реформи… Три великі реформи в процесі: перша — інвестиції (це і приватизація, і концесії), друга — ринок землі, третя — ринок праці».
Кілька тижнів потому його відомство підготувало «Економічну стратегію: зростання через інвестиції», де було поставлено мету створити понад 1 млн робочих місць і залучити $50 млрд прямих іноземних інвестицій. Мілованов тоді цілком слушно заявляв, що зважаючи на недоінвестованість вітчизняної економіки, інвестиції можуть мти дуже високу віддачу. Проте основними інвестиційними пріоритетами він називав залучення приватних інвесторів у фінансування інфраструктурних об’єктів через механізм державно-приватного партнерства, зокрема концесій, приватизації державних підприємств і банків.
Проте всі ці «реформи» в ізольованому від системної зміни економічної політики вигляді не лише не здатні посприяти довготривалому збільшенню національного багатства, а можуть навіть погіршити ситуацію. Якщо називати речі своїми іменами, то вони відповідали інтересам іноземного фінансового капіталу й тимчасово пом’якшували бюджетно-фінансові проблеми самої України. А в довгостроковій перспективі програмували її деградацію.
Ставка у стимулюванні інвестицій на передачу в концесію чи продаж наявних активів, до того ж переважно не у виробничих секторах, а в інфраструктурі, не додає країні національного багатства. Іноземний чи приватний бізнес приходить у них або щоб заробляти на наявних товарних потоках, або щоб використовувати отримані майданчики землі для реалізації далеких від виробництва цілей.
Замість створювати з нуля умови для будівництва нових виробничих підприємств у сучасних, перспективних для експорту чи імпортозаміщення галузях, така політика призводить до консервування негативних тенденцій останнього часу щодо ослаблення виробничого сектору в країні. Натомість дає лише тимчасове збільшення доходів від активів, які в нинішніх умовах буде витрачено переважно на споживання додаткових обсягів імпортних готових товарів. Водночас щоб змінити ситуацію, потрібне коригування зовнішньоторговельної та економічної політики загалом у напрямі стимулювання створення та зростання національного виробництва, а не споживання.
Аналогічна проблема і з запровадженням ринку землі в тому вигляді, який він має зараз. В умовах, коли земля не належить виробникам, запуск ринку не дає їм жодних можливостей використовувати її для залучення додаткових коштів у технічну й технологічну модернізацію своїх виробництв чи поглиблення перероблення продукції в напрямі товарів із вищою доданою вартістю. Натомість відтягує фінансові ресурси в напрямі їх закопування в землю.
Як наслідок, відкривається шлях для концентрації землі рантьє, появи в колишніх пайовиків легких і швидких грошей, які в умовах незахищеного національного ринку в дедалі більших обсягах залишають його в обмін на імпортні готові товари. Однак у підсумку численні власники таких активів позбуваються їх за порівняно невисокими цінами й надалі втрачають шанс отримувати доходи від зростання земельної ренти внаслідок підвищення попиту на продовольство у світі.
Читайте також: Фермери vs агрохолдинги
Реформи на ринку праці наразі зводяться переважно до обмеження старих прав і гарантій найманих працівників. Навіть якщо не брати до уваги відсутності переваг такої політики для останніх, за умови незмінності решти мотиваційних факторів вони лише на перший погляд і дуже короткострокову перспективу будуть корисними й для бізнесу. Адже позбавлятимуть офіційну працю у країні залишків переваг на тлі значно нижчої оплати, ніж у країнах ЄС. Відтак провокуватимуть пришвидшення еміграції найефективніших працівників за кордон, залишаючи Україні щоразу більше соціальних проблем, зумовлених демографічними перекосами у співвідношенні працюючих і непрацюючих громадян.
Попри зміну вже трьох міністрів економіки загальний тренд активності відомств, які вони очолюють, за цей час мало змінювався. Принаймні систематизований порталом «Слово і діло» перелік виконаних і лише заявлених ними обіцянок так чи так обертався довкола окреслених ще за Мілованова згаданих пріоритетів.
Ігор Петрашко намагався просувати окремі ініціативи на користь локалізації виробництва в Україні. Однак здебільшого їх так і не було реалізовано або вони мали такий обмежений масштаб, що навіть теоретично не могли вплинути на загальну ситуацію в економіці. Насамперед ідеться про намагання локалізувати державні закупівлі, підвищити мита на окремі види продукції легкої промисловості, просувати Експортно-кредитне агентство, програму часткової компенсації вартості сільськогосподарської техніки й обладнання вітчизняного виробництва. По останній, наприклад, навіть зважаючи на погашення боргів за попередній рік, у 2020-му було виплачено лише близько $50 млн.
Олексій Любченко водночас, окрім традиційних заходів щодо забезпечення реалізації ринку землі та реформування ринку праці, обіцяв забезпечити демонополізацію ключових галузей і реформування АМКУ, знову ж таки, забезпечити повноцінний запуск Експортно-кредитного агентства та навіть у рамках повноважень міністерства вживати заходів для захисту українського виробника від субсидованого й демпінгового імпорту. Однак з огляду на стрімке зростання неенергетичного імпорту та продовження занепаду виробничого сектору у країні за час його керівництва відомством, ефективність відповідних напрямів була мінімальною. Чого варта, наприклад, програна через рішення українських же судів торговельна війна з Білоруссю.