Оселившись недалеко від центру, на Нетеченській набережній, вирішую завжди, наскільки це можливо, ходити пішки. Думаю, лише так по-справжньому пізнається місто. Коли маєш свої маршрути, коли помічаєш дрібнички на фасадах і знайомишся з вуличними персонажами.
От ідеш собі за історичним музеєм і щоразу зустрічаєш одного й того ж охоронця біля «ворожого» ресторану (лиш потім дізнаєшся, що в деякі заклади «ми не ходимо», бо вони належать тій самій горезвісній місцевій владі). І раз на десятий уже думаєш, чи не пора вітатись, бо ж і він якось на тебе дивиться, як на свою. Справді, не так уже й важко тебе запам’ятати з нетиповим жовтим наплічником і рожевими твоїми окулярами. Чи не щоденний мій маршрут пролягає через вулицю Римарську, що паралельна центральній – Сумській. Це як ходити Хрещатиком – дурний тон, та й люблю я більше манівцями. Навіть драматичний театр імені Шевченка виглядає цікавіше не зі сторони головного входу. Саме з-позаду дивиться на тебе табличка «Березіль». І от ти уже йдеш і думаєш про Курбаса, який тут так само ходив, як і ти. Направду, ось це відчуття постійної прогулянки з поетами 20-х чи культурними діячами, які пізніше тут жили, воно постійно з тобою. На Римарській, до речі, жили певний час Хвильовий (до того, як переїхав у будинок «Слово») і Шевельов. Будинки майже навпроти, і на якійсь черговій екскурсії ми жартома розмірковуємо, як би вони могли по-сусідськи позичати одне в одного сірники чи сіль, виходячи в домашніх капцях надвір.
Далі мій маршрут пролягає за оперним театром, через сад Шевченка й до Університету Каразіна та Держпрому. Сад Шевченка – місцина дивна й, м’яко кажучи, насторожуюча, адже всюди тут на тебе чатують якісь обмеження і заборони. Заборонено ходити, заборонено купатись, заборонено гуляти… Здається, десь тут має врешті з’явитись табличка: «Заборонено дихати» чи «Заборонено жити». Доповнюють атмосферу чоловіки в зеленій формі, що ходять з кийками й лиш своїм виглядом дають тобі зрозуміти, що кожен тут під пильним наглядом. Так я врешті не втримуюсь і роблю серію фотографій «Заборонений Харків». І це не про розстріляні 20-ті, цензуру, дисидентів чи що там ще можна подумати. Заборонений Харків – це про сьогодення. Про те, що в тебе забирають право на включення в публічний простір і привчають до залякування на якомусь підсвідомому рівні.
З парку виходжу до Університету, в якому мала би колись навчатись на магістерці. Щоразу згадую те пекельне літо розчарувань і слова пані декана про те, що «студентам з інших вузів, звісно, буде важче до нас вступити». Тож бронзовий Каразін у противірусній масці, яку на нього вочевидь дбайливо почепили студенти, щоразу ніби поглядає на мене з дрібкою презирства.
Мій маршрут від дому до пункту призначення – кав’ярні «Pakufuda» займає близько 50 хвилин. Десь так само я витрачаю на дорогу до роботи в Києві, але там ще їду на метро. 50 піших хвилин – це геть інше. Це ідеальний час, щоб прокинутись і не встигнути втомитись від ходьби. Ранковий час для роздумів або простого споглядання, коли навпаки очищаєш голову від зайвих думок, робишся наче скельце, що лиш приймає світло й віддзеркалює побачене.
Загалом, я схиляюсь до тої думки, що ходіння – це невід’ємна інтелектуальна практика. Особливо коли це ходіння усвідомлене, коли це не поспіхом з одного в інше, а розмірений твій шлях. Думання – це саме по собі рух, а отже й ходіння часом можна ототожнити з думанням. Правда, іноді варто ходити пустим, щоб потім наповнитись. Це теж важливо – вміти отак виходити зайве з голови. Тому я багато ходжу містом щодня, і чи не щоранку долаю свій 50-хвилинний маршрут, перш ніж сісти за роботу в кав’ярні.
«Pakufuda» – не просто ще один милий хіпстерський заклад із хорошою кавою, яких у місті досить багато. Одразу відчувається, що це щось інше. Тут усі свої, навіть якщо ти всього-на-всього тиждень у Харкові. Така собі точка зустрічей і перетинів із людьми. Хтось жартома порівнює її з кав’ярнею «Пока», що була центром літературної тусовки 1920-х років. Я ж пригадую схожу місцину у своєму рідному місті й думаю, що в Києві такого бракує. Відчуваю щоразу деякий сентимент.
.jpg)
Працювати тут завжди добре, неважливо де ти сидиш – заховавшись за столиком у кутку головної зали, на другому поверсі, позираючи у вікно на Держпром, чи надворі на дерев’яному парапеті. А за Вулфовим густим текстом, де в одному лиш абзаці можуть промайнути десять алюзій на рекламні плакати цигарок і ще там чогось у США на початку ХХ століття, час узагалі зникає непомітно.
Надвечір гарно виходити й гуляти повз Держпром. Саме в призахідних променях сонця він виглядає мені найбільш магічно. Світло якось дуже обережно і м’яко лягає на його сріблясті стіни, й він ніби світиться зсередини якимось особливим добром і мрійливістю. Загалом, мрія – це дуже про тутешню архітектуру. Конструктивістські будівлі, хоч і деформовані часом, усе ж створюють відчуття того, що місто будували саме мрійники. І мене це надзвичайно вражає. Так, не все так сталося, як гадалося, багато великих планів провалилися, але те, як вони мислили, наскільки по-філософськи підходили до будівництва та як прагнули до чогось незбагненно нового, не може залишити байдужим. У голові з цього приводу щоразу зринає слово «градобудівники», не так часто його можна використати з абсолютною чесністю. На площі перед Держпромом днями відкрили новий фонтан – сучасний і навіть такий, що йому пасує. Але я все ж думаю про той, який планувався тут від початку, – фонтан із великим басейном, у якому мав віддзеркалюватись стрункий фасад будівлі. Щоразу уявляю його, як підходжу з боку площі, і щоразу, підходячи, впевнююсь, що й справді готова повірити в те світле майбутнє, яке за великим задумом мав уособлювати Держпром.
У Харкові я перекладаю роман Томаса Вулфа «Додому нема вороття». І тут тема віднайдення та відчуття свого дому мені особливо суголосна. Я вже звикла жити на два міста (Хмельницький і Київ), аж ось якогось вечора, ідучи середмістям і дивлячись на підсвічене західним сонцем небо, раптом зловила себе на думці, що Харків цілком уже відчувається третім у цьому списку. Цікаво, як швидко ми готові адаптуватись до нових умов. І як іноді довго не можемо віднайти спокою навіть у рідних стінах. І як це працює?.. Вулф говорить, що додому нема вороття, бо дім – це постійно змінна, а не константа. У своїх прогулянках я розмірковую про те, як мені важливо мати це відчуття і як я можу знайти його навіть у абсолютно нових і незнайомих декораціях.
Однак, поза архітектурою та історією, для мене місто – це завжди про людей. Саме вони формують тіло міста та твоє уявлення про нього. У Харкові мене, здається, оточують найкращі. Стільки творчої енергії, різних малих ініціатив, якогось пориву до змін я давно ніде не зустрічала. Здається, що саме горезвісна влада й стимулює таку якісну культурну та активістську опозицію. Мимоволі пригадується Грицько Семенчук і його «Україна – не Євросоюз, це внутрішній джихад, де на гної і гівні проростають квіти»… Тут направду дуже відчутна близькість кордону, і вона звісно в тому числі формує цей ландшафт. Чи не кожна розмова, що починається з літератури й культури, згодом приходить до питань політичних. Ми багато говоримо про Майдан, ділимося історіями про те, як і коли перейшли на українську у своєму побуті. Здається, що тут усе надто ясно: що і для чого. Тобто, радше таких питань і не виникає. Бо ж 40 кілометрів… І це певно одна з найбільших особливостей цього простору.
Харків для мене – це місто, в яке повертаюся. Як до сторінок улюбленої книжки, яку хочеться перечитувати й раз за разом відкривати для себе щось неочікувано нове.
Харківська літературна резиденція заснована Українським ПЕН і Харківським ЛітМузеєм, у 2020 відбувається за підтримки Українського культурного фонду