Про Трипілля, як про гуманоїдів, ми знаємо багато різного, й інформація ця або приблизна чи газетносенсаційна, або викривлена на догоду ідеології так, що правди вже не розібрати. Автори книги «Трипільська культура» Наталія Бурдо та Михайло Відейко відштовхуються від питання, що відомо дослідникам про «золотий вік енеоліту»? У цьому питанні авторам досвіду не позичати – їх спільний стаж вивчення трипільської археології на час написання книги становив 70 років.
Історики не намагаються подати ще одну версію «як воно там було», а чесно й послідовно пригадують, як було під час вивчення культурних шарів. Розповідають, що означають ті чи інші знахідки й чому зібрані нелегально пишні колекції артефактів шкодять науці більше, ніж якби в розкоп потрапила бомба. З читачем автори ведуть розмову, наче терплячі вчителі з не дуже тямущими окупантами «гальорки». Починаючи від азів і поступово переходячи до складніших матерій, вони не забувають повернутися до вже пройденого, аби пе реконатися, що все зрозуміло. Такий метод дає свої плоди. Від Трипілля поступово відшаровуються міфи, легенди, чутки та застарілі історичні дані. У світлі сучасних фактів ця давня цивілізація по ступово проявляється в усій красі, а її здобутки – архітектура протоміст і будова жител, практика хлібо-робства й розмаїття тогочасних ремесел, фортифікаційні споруди й зброярство – окреслюють параметри життя людей, які у 5400–2600 роках до н. е. створили між Карпатами й Дніпром тисячі давніх поселень. Допитливим читачам як подарунок – докладні відомості, в яких музеях і що саме можна побачити з трипільських старожитностей.