Трипільська матриця

 ФОТО: Євген Кононенко та Євген Троян

 

 

 

Про вітер біля Трипілля яхтсмени зайве згадувати не люблять, бо забобонні. Хіба лише ввечері, біля багаття, під чарочку хтось обмовиться. Адже вітер тут буває страшенний, шквальний – ламає щогли вітрильників. Але зараз дійшли спокійно, ще й встигли з’їсти три величезні прохолодні кавуни. Не з холодильника – ми їх просто у сітках міцно прив’язали до корми, і вони, створюючи білі бурунчики-баранчики, тяглися за яхтою.

 

 

 

На одному з причалів Канівського водосховища написано «Новоукраїнка», місцеві кажуть Українка, а нам – у Трипілля, що зовсім поруч. Саме тут – столиця культурного міфу, який зараз перебуває чи не на піку кон’юнктури: від пафосного вшанування до зневажливого висміювання.

 

Біля причалу – стихійний базарчик. «Усе своє, свіже!» – ми й не втрималися. Смакуємо вареною кукурудзою, пиріжками з яблуками, сливами й ожиною. І щоб не гаяти час, проводимо бліц-опитування: «Що ви знаєте про трипільську культуру?»

 

Іван Макуха, 65 років, продає добірні груші по 12 грн, а яблука – по 8 грн за кіло. «Ще коли в школі вчився, ми з братами усяке череп’я, що на городі викопували, складали до мішків і продавали, – дядько якийсь за ними приїздив на машині «Волга». Десять карбованців за мішок давав. Ми тоді «вєлік» купили. Один на трьох. А тепер онучки працюють у ресторані «Трипілля». Казали, що трипільську їжу готують. Я її не куштував, не знаю, яка вона. Я собі борщ варю».

 

Баба Варка, 78 років, пропонує варену кукурудзу по 2 грн за великий качан, по 1,5 грн – малий. Солі не шкодує. «Трипільська культура – це харашо, бо через неї до нас Ющенко Віктор Андрійович їздить із дітьми на чорних машинах. Його охоронці в мене ціле відро кукурудзи купили, бо в нього сім’я велика…»

 

До розмови пристає Наталя Петрівна, 43 роки, яка тут-таки продає пиріжки з різною фруктовою начинкою по 3 грн за штуку. «Ой, та не слухайте ви її! Буде Ющенко її качани купувати! Оті мордовороти, що купляли, самі й з’їли. А може, то і не Ющенко тими мерседесами їхав!»

 

Баба Варка: «З’їли, – ну й на здоров’я! Все одно – дяка! А ви в музеї були? Слухайте, я так думаю: ми не від трипільців пішли, ми якісь зайди. Бо якби від них, Україна була би багата. Вони усе в світі на придумували – такі розумні були. Я з туристами у музей ходила, там розказують. А потім оті трипільці хати свої спалили і кудись поділися. Мій дід каже, що то були інопланетяни».

 

Наталя Петрівна: «От якби ви трохи раніше приїхали, ви б у мене купили трипільські глиняні миски, а так нема. Розібрали. По п’ятдесят гривень. У мене дочка в Києві живе, інститут Бойчука закінчила. Вони з чоловіком у своїй майстерні роблять усілякий трипільський посуд, а я продаю».

 

 

 

Музеїв у Трипіллі два. В обох – багатюща колекція трипільських знахідок, а от наукове трактування феномену, що зветься «Трипільська культура», в тамтешніх співробітників дещо різне.

 

Трипільською цю культуру назвав київський археолог, чех за національністю Вікентій Хвойка, якому у 1896-му році фортуна підкинула грандіозне відкриття. Неподалік від села Трипілля, куди ми домандрували, він розкопав поселення людей, котрі жили за 8000 років до нашої ери. Вони одомашнили коней і собак, користувалися колесом, полювали за допомогою луків і стріл. Селища трипільців – цілі квазіміста! – займали площі до 450 га й нараховували по кілька тисяч мешканців.

 

Київський обласний археологічний музей за радянських часів був присвячений темі «комсомольської слави». Йдеться про червоні підрозділи, які в червні 1919 року вибили з Трипілля повсталих селян під керівництвом місцевого отамана Зеленого (Данила Терпила). «Вдень вибили, попалили хати, перепилися й полягали спати, – кажуть люди. – А увечері Зелений повернувся».

 

За легендою, отаман (який, до речі, у 1918 році був переконаним комуністом, поки не побачив, як діють у селах чекісти) запитав односельчан: «Хто палив хати?» Ображені трипільці вказували на всіх підряд, червоні ж казали: «Це не я». Зелений вивів їх на кручу над Дніпром і пообіцяв: «Хто допливе під обстрілом до лівого берега, житиме» – мовляв, Господь розбереться, хто руйнував село.

 

В пам’ять про тих, хто не допливли, на Подолі до 1990-х років існувала вулиця Героїв Трипілля. Зараз їй повернута стародавня назва – Спаська, там знаходиться головний офіс «Нашої України». Дивно, що «трипільську» назву не відновили, наповнивши новим ідеологічним змістом.

 

А отаман Терпило ще кілька разів по тому захоплював із повсталими селянами червоний Київ. До них приєднувалися робітники, вимагаючи «справжнього комунізму – без комуністів», а Данило їздив довколишніми селами з двома нотаріусами, наділяючи селян землею. Найгучніша акція Зеленого – на іншому березі Дніпра, в Переяславі, де він на народних зборах від імені УНР оголосив про припинення дії угоди Богдана Хмельницького з російським царем.

 

 

 

Неподалік музею впізнаю стелу: мене там колись приймали у «жовтенята», була така комуністична ініціація дітей. З усього Залізничного району Києва привезли сюди маленьких відмінників, менш успішні ставали жовтенятами у своїх школах. Зараз червоні знамена й фотографії затятих комсомольців, які громили хати і церкви, заховано у фонди. Натомість встановлено бюст Вікентія Хвойки – піонера трипіллєзнавства.

 

Працівники музею розповідають про культ Богині-Матері, продають сувеніри: глиняні тарелі та горщики з трипільськими орнаментами. Однак що до трипільців тут підтримують скептичну версію Інституту археології НАНУ: оскільки немає й натяку на існування держави (скажімо, не знайдено предметів розкоші, будівель правлячої еліти), то й говорити про цивілізацію некоректно. Вважати трипільців праукраїнцями – мовляв, теж натяжка: їхня культура тут перервалася. Коли ґрунт у Трипіллі виснажився, вони спалили свої оселі й подалися кудись в інші місця. Зараз ґрунт у Трипіллі – на вагу золота. Незабудовані ділянки давно вже виставлені на продаж по 50 тис. грн за сотку і чекають власників майбутніх котеджів. Вільними від будинків залишаться хіба що довколишні горби, на яких важко заїхати на віть трактором, і Дівич-гора над Дніпром. Тут археологи розкопують давньоруське городище Треполь, і звідси відкривається фантастичний краєвид на Трипільську ГЕС, місто енергетиків – Українку (три квартали дев’яти поверхівок у сосновому лісі) й острови Канівського моря, на яке зараз перетворився Дніпро. В гарну погоду вдалині видно білі забудови Харківського масиву, а над головою низько розвертаються літаки, які заходять на посадку в Бориспіль. Можна визначити не лише тип повітряного судна, але й авіакомпанію. Якщо ваш рейс приземляється у Борисполі з південного боку, гляньте в ілюмінатор – за 2-3 хвилини до посадки під крилом буде Трипілля з околицями й дніпровське море. Інший трипільський музей – «Прадавня Аратта – Україна» – приватний. Його створили відомі колекціонери Віктор Платонов, на жаль, уже покійний, і Олександр Поліщук. Олександр Степанович – людина шаленого темпераменту. «Пишіть усе – я нікого не боюсь!» – запевняє він, жорстко критикуючи академіка Петра Толочка та «обережні» версії щодо предковічно українського Трипілля. Адже трипільські артефакти збирав навіть Пабло Пікассо – а ця людина таки розумілася на історії мистецтв. Пан Олександр Поліщук демонструє символ «Інь-Янь», що з’явився на розписах трипільської кераміки на дві тисячі років раніше, ніж у Китаї, й дає Тижню потримати прадавні черепки. Екскурсію він веде з такою неймовірною віддачею і водночас відчаєм, що врешті-решт переймаєшся його переконанням: «Українці мають честь бути нащадками найдавнішої цивілізації Європи».

 

 

 

Теперішні трипільці конструюють свої міфи. Поки ми на зупинці чекали на транспорт, наслухалися місцевих новин. По-перше, таке: на минулого Івана Купайла Вєрка й Павло знайшли в лісі папороть. Але Вєрка йде заміж не за нього, а за Сашка, котрий був миротворцем в Іраку й заробив силу-силенну грошей. По-друге, розповідають про крутелика, який не схотів підвезти джипом до пологового будинку породіллю, а коли згодом пішов купатися, то його хапонув за ногу здоровий сом. Розказують смачно, з подробицями, в захваті від своїх побрехеньок. Наостанок почули початок нової історії: в Халеп’ї курка знесла яйце-райце…

 

І тут під’їхав автобус. Прямуємо на розкопки Ходосіївського комплексу: там працює постійно діюча північна Одеська археологічна експедиція Інституту археології НАНУ. Керівник експедиції, історик і археолог Ігор Готун розповідає, що тут знаходяться культурні шари давністю від 8000 р. до н. е. до XVIII ст. н. е. й показує деякі знахідки сезону – цілком придатні до медозбору вулики, яким майже п’ять століть, гончарні кола, уламки кераміки… Просимося покопати – без підготовки не дозволяє.

 

А нас знову наздоганяє сучасна міфологія – Трипільська ГЕС. Дві величезні труби, з однієї димить чорним – це палять вугілля, з іншої ледь-ледь білим – це газ. «Електрика звідси йде на експорт в усю Європу, – переконують місцеві. – Он, бачте, скільки дротів. Ото один дріт – то Мюнхен, інший – Дюссельдорф…» Ще розповідають байки про те, як трипільський рибколгосп розводить у теплому каналі ТЕЦ (де дніпровська вода повертається в річку після охолодження турбін) якихось мегавеличезних осетрів. Ми ж бачимо, як поруч із теплим каналом, на пляжі, засипаному купами вугілля, купається малеча…

 

Трипільська культура давно вже вважається українським брендом. Орнаменти стають основою колекцій модельєрів, а один із керамічних заводів поставляє у США та Канаду оздоблювальну плитку, розписану трипільськими мотивами. Ціна, між іншим, $2000 м2.

 

Начулися ми в останні роки про цю культуру, аж голова паморочиться. Від «єдина колиска світової цивілізації», через іронічно-зухвале Івана Драча «В них ще не стояла піська, – ера в нас була Трипільська!» (авторське виконання відбулося на серпневому книжковому ярмаркові в Українському домі), аж до саркастичних спростувань: «профанація, вигадки українських меганаціоналістів».

 

Та як би там не було, а вона ж тут, під Києвом: нахабно лізе з-під землі, прагне легітимації! На городах, дорогах, стежках, пляжах… І копати не треба. Красиве загадкове череп’я, береш у руки – починаються дрижаки. Бо це виготовили люди, які жили на нашій землі. Коли?.. Та водночас з початком єгипетської цивілізації!

 

 

Поверталися до Києва вночі катером. Чи то задивилися на Місяць, що марно намагався вполювати зорі, чи фантасмагорія Трипілля не відпускала, та розмова якось перейшла на славетного міфотворця Олеся Бердника, якого прихистила колись трипільська земля. Тут, в селі Гребені, він жив, сюди повернувся з концентраційних таборів Казахстану й Пер мі. Видатний письменник-фантаст, один із засновників Української Гельсінської спілки – звідси він і пішов у своє Празоряне небо. Та перед тим устиг написати більше 50-ти книжок і створити свою віртуальну Українську Духовну Республіку, до якої щедро запрошував всіх, кому не байдужа доля України. До речі, неподалік від Гребенів, у се лі Витачів – неофіційна резиденція УДР, де за життя Олеся Бердника щорічно проводилися Собори Духовної України. На височенному обриві над Дніпром стоїть дерев’яна капличка, збудована за малюнком Тараса Шевченка, який мріяв доживати на цих кручах свій вік. Біля каплички – камінь. На ньому вирізьблено Богородицю, стилізований символ «Інь-Янь» і напис «Відкрити в той день, коли буде подолано Час і Смерть. Ми знаємо – це буде!»

 

«Ідеологія» УДР – союз вільних творців і робітників проти бюрократії, солдатні й інших уособлень мертвих і тоталітарних ідей. Якось я випадково побачила Бердника біля свого дому. Одяг – шати, інакше й не назвеш його довгий плащ, в руках – палиця. Двометрового зросту, з довгим сивим волоссям, підв’язаним на чолі вервечкою, – він здавався біблійним пророком, який чомусь завітав на тодішню вулицю Леніна (зараз – Богдана Хмельницького). Зустрічні припиняли свій метушливий рух, розступалися й довго дивилися вслід. Може, так і виглядали наші трипільські пращури?

 

Тиждень висловлює щиру подяку Всеукраїнській громадській організації «Афганці Чорнобиля», Фонду сприяння розвитку мистецтв, Творчому об’єднанню «Славута» – співорганізаторам престуру до Трипілля.

 

[867][868]