У 2014-му в зоні окупації опинилися найбільш густонаселені райони Луганщини та Донеччини, де проживало 3,5–4 млн осіб, тобто близько половини загального населення Донбасу. Сьогодні визначити реальну кількість мешканців у «республіках» складно. Виходячи з кількості переселенців (в Україні понад 1,5 млн осіб, скільки в Росії — невідомо), населення ОРДіЛО становить 2–2,5 млн осіб — приблизно як у Львівській або Одеській області. Маючи негативну демографічну динаміку, кількість жителів на окупованих територій потроху зростає завдяки поверненню переселенців, яке почалося після деескалації бойових дій на Донбасі. Як свідчать дослідження, назад в окупацію людей виштовхують страх втратити покинуте майно й неможливість влаштуватися на новому місці.
Для того щоб розробити ефективну політику щодо мешканців ОРДіЛО, слід визначитися, ким вони є для України. Суспільна думка щодо цього досить однозначна: більшість українців вважає своїх співгромадян на окупованих територіях заручниками особистих і військово-політичних обставин та лише 6% бачить у них зрадників України. Саме такий підхід є найпродуктивнішим. Бо якщо «наші» території заселені «не нашими» людьми, там можливий тільки режим внутрішньої колонізації, що спирається на поліцейську силу й адміністративний диктат центральної влади. Якби на Донбасі точилася громадянська війна, іншого виходу й не було б. Але, на щастя, ситуація в ОРДіЛО зовсім інша: більшість мешканців окупованих територій — це не співучасники терористів, а їхні заручники.
Ідейні сепаратисти в ОРДіЛО, звісно ж, є. Про те, що «там усі такі», зазвичай говорять, посилаючись на результати сепаратистського «референдуму», на якому Донбас буцімто одностайно проголосував за «республіки». Видимість народної любові окупанти намагаються підтримувати, зганяючи людей на мітинги, велелюдні прощання із загиблими бойовиками тощо. Однак соціологічні опитування на окупованих територіях дають іншу картину. Згідно з одним із таких досліджень лише 18% мешканців окупованої Донеччини вважає себе громадянами «ДНР». Ще більш промовисто про реальний рівень сепаратизму в ОРДіЛО свідчить кількість тих, хто отримав «республіканські» паспорти. За даними окупантів, за останні два роки в «ЛНР» і «ДНР» таких набралося аж 190 тис. осіб, тобто менше як 1% мешканців ОРДіЛО.
Читайте також: Чи готові українці до протестів
Це означає, що, попри порушення політико-економічних зв’язків, місцеве населення все ще пов’язує своє майбутнє з Україною, іноді навіть всупереч власним політичним переконанням. Звичайно, життя в умовах окупації накладає певний відбиток на світогляд, практики й так далі. Однак перебільшувати її вплив не треба. По-перше, окупація триватиме (принаймні так видається зараз) не настільки довго, аби окупанти встигли виховати ціле покоління. А по-друге, окупаційна пропаганда впливає на життєві практики населення куди менше, ніж міркування практичної доцільності. Принаймні у звільнених містах Донбасу про «Новоросію» можна почути хіба що в кухонних розмовах, та й то в маргінальному середовищі. У тому, що мільйони наших громадян залишилися в окупації, можна бачити «зраду». Але насправді їхня присутність там потрібна Україні. Адже ці люди мають досвід життя в нашій країні та інтегровані до її дійсності значно більше, ніж росіяни, котрі зараз скуповують житло в Донецьку та Луганську.
На жаль, обмежена рамками мінських угод Україна не зможе розгорнути достатньо ефективну роботу з мешканцями ОРДіЛО, поки діятиме Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування». Однак закладати основи української стратегії на Донбасі треба вже зараз. І якщо ми хочемо зробити Донбас частиною України не за формою, а за змістом, українська політика в регіоні має спиратися на такий триножник: відновлення безпеки й справедливості, розбудова демократії та створення нової модерної економіки.
Що стосується безпеки й справедливості, у нашому разі це дві сторони однієї медалі. Передусім йдеться про відновлення контролю за державним кордоном і легітимних державних інститутів на території ОРДіЛО. Звичайно, безпекові заходи будуть неповними без придушення проросійського сепаратистського руху. Для цього Київ зможе застосувати юридичний інструмент, тобто покарання тих, хто не підпадатиме під амністію, передбачену мінськими угодами. Якщо винні будуть переконані в невідворотності покарання, чимало небезпечних сепаратистів можуть покинути Донбас разом із російськими військами.
Поряд із цим в ОРДіЛО слід провести реституцію, повернувши власникам майно, конфісковане окупантами з 2014-го. Крім того, в ОРДіЛО слід розгорнути широку кампанію, заохочуючи місцевих мешканців подавати судові позови проти Російської Федерації з вимогою відшкодування моральних і матеріальних збитків унаслідок війни. Такі позови вже подаються, але потрібна системна й масова робота, що проводиться за підтримки центральної влади, правозахисників і міжнародних організацій. Навіть якщо знайти механізми стягнення відшкодування не вдасться, кампанія матиме чимале суспільно-політичне значення: у перспективі про право на репарації від Росії має заявити й Українська держава. Решта злочинів окупантів також мають бути задокументовані й передані на розгляд судових інстанцій, зокрема міжнародних.
Особливе значення для реінтеграції Донбасу матиме відновлення демократії, згорнутої в роки окупаційного режиму. Це важливо як з огляду на цінності, так із міркувань політичної доцільності: місцеве населення має пересвідчитися, що повернення під український прапор не перетворює їх на громадян «другого сорту», а, навпаки, повертає їм втрачені права та свободи. Розвиток громадянського суспільства й політичного плюралізму ослаблюватиме монополію проросійських сил, яку понад 10 років плекала на Донбасі Партія регіонів. У перспективі Київ мусить подбати про створення місцевої громадсько-політичної альтернативи проросійським і сепаратистським силам. Це потрібно не лише з тактичних, а й зі стратегічних міркувань: боротьбу за соборність слід перевести з диспозиції «Київ — Донбас» на внутрішній регіональний рівень.
До того ж, коли термін «особливого статусу» спливе, населення ОРДіЛО муситиме прийняти декомунізацію, нове мовне законодавство й інші зміни, які вже відбулися та ще відбудуться в Україні, поки Донбас скнів в окупації. І провідниками цих змін там мають бути місцеві національно-демократичні сили, котрі спираються на достатню суспільну підтримку, а не чиновники, що просто виконують вказівки, спущені згори. Звісно, вибудувати адміністративну вертикаль дещо простіше, але, як свідчить історія, чиновницька лояльність — вкрай ненадійна опора в критичні моменти. Тож кілька років, упродовж котрих ОРДіЛО перебуватиме в «особливому статусі», — це термін, за який Київ має заручитися підтримкою місцевих активістів і допомогти їм набути політичної ваги.
Читайте також: Леонід Ліщук: Хоч раз не розкрадіть грошей!
Економічна відбудова Донбасу також може слугувати суспільно-політичній реінтеграції місцевого населення. Насамперед мешканців ОРДіЛО треба вивести з ролі пасивного реципієнта зовнішньої допомоги: вони мають бути якнайширше залучені до розбудови мирного життя. До того ж на комунікаційному рівні відновлення Донбасу слід подавати як творення ліпшого майбутнього для всієї України, а не розв’язання суто місцевих проблем. Крім того, відбудова Донбасу — це слушний привід для посилення міжрегіональної горизонтальної комунікації. Наприклад, там можуть працювати трудові колективи з інших регіонів України, а робітники з ОРДіЛО проходити за межами Донбасу перекваліфікацію чи здобувати додатковий фах. Для Донбасу з його промислово-центричною історією та культурою такий досвід може бути не менш корисним, ніж туристичні обміни й т. ін.
Поза тим, у рамках відновлення Донбасу є шанс провести економічну вестернізацію регіону. Уже зараз іноземні корпорації активно відкривають в Україні нові заводи, і на Донбасі для них слід створити не просто прийнятні, а тепличні умови. Окрім позитивного соціально-економічного ефекту це матиме ще й політичні наслідки. Передусім переорієнтація місцевої економіки на західні технології та інвестиції сприятиме ослабленню проросійських настроїв, руйнуючи міф про залежність Донбасу від Росії. Крім того, експансія іноземного бізнесу на Донбас ослаблюватиме й місцевих олігархів, чия лояльність до України є вельми сумнівною. Власне, сам Донбас був збудований європейськими промисловцями, яких у середині ХІХ століття запросив сюди російський уряд. Ефект виявився вибуховим: за кількадесят років тут сталося економічне диво й регіон (на жаль, тимчасово) став на рейки нормального європейського розвитку.
Таким чином, деокупація Донбасу — історичний шанс розпочати масштабну роботу з населенням регіону. Зрозуміло, що це потребуватиме великих зусиль, але більш сприятливого періоду, ніж переломні повоєнні роки, не буде. Саме в цей час Україна зможе запросити Донбас до творення спільного майбутнього. Однак цього разу мертвонароджених «компромісів між Сходом і Заходом» не повинно бути: напрям розвитку України вже заданий, і Донбасу залишиться тільки приєднатися.
Читайте також: Лелека, звалища та слов’янські боги
Чи означатиме це історичну поразку цього регіону? Безумовно, якщо йдеться про проросійський, здеградований, загрузлий у неорадянщині Донбас. Натомість Донбас модерний, демократичний, український нарешті дістане шанс на виникнення та розвиток. Але для того, щоб започаткувати ці тектонічні зміни, українське керівництво мусить скинути із себе ідеологічні шори, діяти проактивно й із прицілом на довготривалу стратегію. А головне — найближчими роками Україна мусить пройти на шляху реформ якомога більшу дистанцію, інакше цей регіон реінтегруватиметься не до українського проекту, а до гнилої української бюрократії та корупційних схем.