Тримати під контролем

Американський консерватор Патрік Б’юкенен свого часу зазначив: «Я — економічний націоналіст. Для мене країна стоїть перед економікою, а економіка існує для народу. Я вірю у вільні ринки, але я не поклоняюся їм. У правильній ієрархії речей саме ринок повинен працювати на людину, і ніяк інакше». Протекціонізм, як правило, реалізується через використання інструментів торговельної ­політики (що охоплюють торгівлю як товарами, так і послугами) для захисту національних виробників або підприємств від конкуренції. Так, якщо за політики протекціонізму акцент роблять на захисті національних підприємств, то за економічного націоналізму — народу.

Відмінність може бути проілюстрована введенням поняття «економічна безпека». Так, наприклад, необхідність дотримання продовольчої безпеки може ставити під загрозу інтереси національних виробників, але абсолютизувати інтереси народу (як заборона на експорт яловичини в Аргентині у 2006 році; в’єтнамські, індійські, єгипетські та камбоджійські обмеження на експорт рису, пов’язані зі швидким зростанням цін на продовольство). Іншими словами, деякі види ресурсного націоналізму є протекціонізмом, але не весь протекціонізм у секторі природних ресурсів є відбиттям ресурсного націоналізму.

Захист та розвиток

У важливій роботі з економічного націоналізму Андреас Пікель пояснює зв’язок між ресурсним націоналізмом і сталим розвитком. Він припускає, що економічний складник націоналізму як ідеології викристалізовується в контексті конкретного національного дискурсу, а не в контексті загальних дебатів з економічної теорії та політики. Тому політика економічного націоналізму в кожному окремому випадку передбачає унікальне поєднання економічних і зовнішньополітичних інструментів, що відповідають поточним або майбутнім потребам країни. Економічний націоналізм не може бути адекватно поясненим, вважає Андреас Пікель, лише з економічного погляду, якщо не брати до уваги історичні, політичні, культурні або соціальні фактори.

Читайте також: "Північний потік–2": політика чи бізнес-інтерес? 

Концепція ресурсного націоналізму може бути легко пов’язана з широким розмаїттям сучасних глобальних проблем, зокрема: дискусії на тему «ресурсного прокляття»; зростання стурбованості з боку країн ОЕСР стосовно економічної значущості суверенних фондів; «належного управління» в країнах із середнім і низьким рівнем доходів; тенденцій в управлінні ризиками в політичній сфері; практичних зусиль для розробки методології вимірювання внеску соціально-економічного розвитку видобувних галузей і ширшого комплексу питань стосовно «сприятливих умов» для відповідальної ділової практики.

Політика економічного націоналізму в кожному окремому випадку передбачає унікальне поєднання економічних і зовнішньополітичних інструментів, що відповідають поточним або майбутнім потребам країни 

Ресурсний націоналізм характеризують тенденцією держав здійснювати (або прагнути здійснювати) прямий і розширений контроль за економічною діяльністю в секторі природних ресурсів. Дедалі активніше ресурсний націоналізм охоплює не тільки країни-виробників, втілюючись у підходи, прийняті країнами-споживачами, які прагнуть розширити свій доступ до природних ресурсів в інших країнах. Крім того, зростальна роль фондів суверенного багатства в країнах, багатих на ресурси, актуалізує адаптацію захисних стратегій з боку деяких країн, які є об’єктами інвестицій останніх. Так, ми стаємо свідками становлення альтернативного виду «ресурсного націоналізму», що лише побічно пов’язаний з експлуатацією природних ресурсів (і доходів, породжених ними).

У ХХІ столітті ресурсний націоналізм приводиться в дію набагато складнішою комбінацією факторів, аніж просто ціною, хоча «старий» ресурсний націоналізм традиційно асоціювався з підйомом цін на сировинні товари та був своє­рідною реакцією країн, що розвиваються, на дії колишніх колоніальних господарів. Новий ресурсний націоналізм, на відміну від 1970-х, може бути зініційований і виправданий необхідністю реалізації цілей сталого розвитку: зменшення нерівності доходів, скорочення бідності, керування змінами клімату й більш раціонального використання природних ресурсів. Контекст, у якому ресурсний націоналізм проявляється дедалі потужніше, включає: високі ціни на продовольство в поєднанні зі збільшенням тиску на фертильність земель у процесі інтенсифікації виробництва біопалива; підвищення економічної (і, отже, політичної) значущості національних нафтових компаній; збільшення проблем безпеки енергоресурсів і природних ресурсів; швидкий підйом економічного зростання та внутрішнього споживання в ряді країн із середнім рівнем доходів, зокрема Індії та Китаю.

Конфлікт інтересів

Головними позивачами у справах про «ресурсний націоналізм», як правило, є іноземні інвестори або країни-споживачі, а не ідеологи або учасники громадянського суспільства. Як влучно зазначає Андреас Пікель, «неоліберальний дискурс ставиться до економічного націоналізму як до згубної доктрини й до його прихильника як до політичного ворога».

Можна виокремити щонайменше п’ять типів ресурсного націоналізму:

1. Ресурсний націоналізм країни — виробника сировинного ресурсу.

Серед прикладів — введення податку на непередбачуваний дохід у Великій Британії щодо газу та нафти Північного моря; консервація газу Західною Австралією для внутрішнього споживання як економічно ефективний спосіб задоволення внутрішніх проблем енергетичної безпеки. У випадку з Британією збільшення внеску енергокомпаній у фінансування заходів щодо підвищення ефективності програм з енергоощадження для населення — приклад зіставності ресурсного націоналізму та цілей сталого розвитку. Водночас справедливе те спостереження, що будь-яке наближення до реалізації цілей сталого розвитку в країні — виробникові сировинного ресурсу суперечитиме їхній реалізації в країні-споживачеві в разі, якщо призводитиме до суттєвого здорожчання вартості сировини й відповідно продукції з високим її вмістом.

2. Ресурсний націоналізм країни — споживача сировинного ресурсу.

У країнах, які споживають природні ресурси, може простежуватися «ресурсний націоналізм країни-споживача» за умови, що вони вдаються до рішучих заходів для підтримання безпеки постачань споживачам, підкріплених чи то нормативними, чи то іншими пропагандистськими чи політичними засобами. Тож ресурсна конкуренція серед країн-споживачів є «зворотним боком ресурсного націоналізму». У крайніх випадках ресурсний націоналізм країни-споживача може безпосередньо привести до збройного конфлікту. Тому цей тип ресурсного націоналізму слабко пов’язаний із реалізацією цілей сталого розвитку. Зокрема, зростання цін на продовольчі товари внаслідок збільшення площі земельних угідь під виробництво біопалива спровокувало хвилі протестів серед споживачів, що також можна класифікувати як прояв ресурсного націоналізму країн-споживачів. З іншого боку, сплеск інтересу до ролі біопалива в загальному енергобалансі та швидке розширення обсягу інвестицій у цей сектор також пов’язані з «націоналістичною» пропагандою з боку країн-споживачів, стурбованих проблемою енергетичної безпеки. Так, національні інтереси визначають оцінювання тих чи інших дій, інтерпретованих як «ресурсний націоналізм».

Читайте також: Михайло Гончар: "З формальної точки зору накриваються мідним тазом плани Росії щодо подальшого нарощування експорту газу в ЄС"

3. Ресурсний націоналізм країни, що прагне отримати контроль над сировинним ресурсом внаслідок наявних технологічних та фінансових асиметрій розвитку.

Країни походження транснаціональних корпорацій, що постраждали від ресурсного націоналізму за кордоном, продовжують лобіювати економічні інтереси останніх. Такі, здавалося б, комерційні інтереси стали прямим інтересом країни походження, враховуючи той факт, що транснаціональні корпорації частково контролюють держави. Стратегічним інтересом є використання державних підприємств задля контролю природних ресурсів в інших країнах. Наприклад, у жовтні 2007 року Міністерство енергетики та видобувної промисловості Алжиру та державна нафтова компанія Sonatrach представили десять нових розвідувальних установок. Згодом у Звіті «Про промисловість» міністр енергетики і видобувної промисловості цієї країни Шакіб Хеліль заявив: «Ми будемо сприяти партнерам, які дадуть нам своєю чергою доступ до запасів… Ми будемо використовувати цю можливість задля підвищення присутності Sonatrach за кордоном».

4. Ресурсний націоналізм країн — об’єктів комерційних та інве­стиційних інтересів країн — засновниць суверенних фондів багатства.

У другій половині 2000-х завдяки стрімкому зростанню цін на енергоносії та продовженню зростання економік КНР та інших країн Азії багато держав сформували державні інвестиційні фонди або суверенні фонди (Sovereign Wealth Funds). Мета формування подібних фондів полягає як у стерилізації надлишкової грошової маси, яку не може поглинути економіка цих країн, так і в забезпеченні­ матеріальної­ бази для зростання добробуту населення. Відповідно інвестиційні ініціативи країн — засновниць ­суверенних фондів багатства можуть носити агресивно експансіоністський характер і призводити до розмивання національних ресурсів країн — об’єктів своїх комерційних інтересів. Звідси — відмінності в потенціалі реалізації цілей сталого розвитку. Зменшення проявів майнової нерівності та справедливого розподілу доходів від продажу сировинних ресурсів між поколіннями — у перших, і загострення соціального напруження — в останніх.

Фонди суверенного багатства вважають інструментом політики в боротьбі з ризиком «голландської хвороби» (за якої може відбутися скорочення виробництва та збільшення інфляції внаслідок збільшення доходів від природних ресурсів, що здійснюють непрямий вплив на обмінні курси). У країнах із багатими запасами природних ресурсів економічна та соціальна нестабільність може призвести до швидкого прискорення витрат на національному рівні, що підживлюється експлуатацією природних ресурсів. У крайніх випадках це можна назвати «ресурсним прокляттям». Віднаходження компромісу між поточним соціально-економічним розвитком країни та потребами майбутніх поколінь повністю відповідає засадам сталого розвитку (як у випадку з нафто­вим фондом Норвегії, де накопичуються доходи від природних ресурсів, призначені для довгострокових витрат, або специфічних соціальних потреб, як у випадку з фондом, заснованим у зв’язку з прокладенням трубопроводу Чад — Камерун).

Новий ресурсний націоналізм, на відміну від 1970-х, може бути зініційований і виправданий необхідністю реалізації цілей сталого розвитку: зменшення нерівності доходів, скорочення бідності, керування змінами клімату й більш раціонального використання природних ресурсів

Швидке зростання потреб Китаю в ресурсах, спричинене стрімким зростанням національної промисловості, також призвело до того, що підприємства країни поступово створюють більш видиму присутність у країнах, багатих на ресурси. Особливий інтерес викликало помітне зростання присутності Китаю в Африці (підкріплене, серед іншого, ініціативою «Один пояс, один шлях»). Цікавий той факт, що політика Китаю щодо Африки 2006 року висвітлює сталий розвиток у країнах, що приймають, як одну з цілей економічної взаємодії: «Уряд КНР заохочує та підтримує компетентні китайські підприємства до співпраці з африканськими країнами в різних напрямах на основі принципу взаємної вигоди та загального розвитку задля раціонального розвитку та використання своїх ресурсів, щоб допомогти цим державам перетворити свої переваги в ресурсах на конкурентоспроможність та досягнення сталого розвитку у своїх країнах та на континенті загалом. Тільки в нафтогазовому секторі китайські компанії, такі як Sinopec, China National Offshore Oil Corporation (CNOOC) і China National Petroleum Corporation (CNPC), мають інтереси в Нігерії, Анголі, Судані, Екваторіальній Гвінеї, Габоні та Чаді. Значні інвестиції також зробили до секторів мінеральних ресурсів (наприклад, у Замбії та Демократичній Республіці Конго).

5. «Подвійний ресурсний націоналізм» із боку країн-виробників ­і країн — споживачів сировинного ресурсу.

Такий вид ресурсного націоналізму вміщує як ресурсний націоналізм країни-споживача у вигляді використання неконкурентних методів отримання доступу до сировинних ресурсів країни-об’єкта задля доступу та контролю відповідних родовищ, так і націоналістичну захисну реакцію з боку країни, на яку націлені такі інтереси. Так, широкий розголос відбувся навколо китайських придбань у стратегічних секторах США та Казахстані. Поряд із безпосередніми націоналістичними побоюваннями занепокоєння висловили також щодо можливості того, що китайські інвестори матимуть менше поваги до прав людини та корпоративної відповідальності, ніж західні нафтові компа­нії. Ілюстративним є випадок, коли китайська компанія Sinopec і CNPC увійшли на ринок Судану після виходу канадської компанії Talisman Oil. Talisman піддалася тиску та була позбавлена прав на видобуток на тій підставі, що вона порушила права людини, що зрештою призвело до знецінення вартості акцій компанії.

Читайте також: Гра з вогнем. Україна завозить в рази більше готових нафтопродуктів, ніж сирої нафти, яку можна переробляти в країні

Експерти переконані, що китайський підхід до переговорів щодо інвестиційних угод насправді визначає успіх країни, адже він відрізняється від підходу розвинених країн Заходу та політичних умов, які вони пропонують. Китай надає Африці рівний дипломатичний статус із «повноваженнями, що превалюють» у його політичній ангажованості. Серед іншого, Пекін просуває «коаліційні інвестиційні стратегії», за яких африканські країни, які приймають, у разі успішної реалізації проєктів отримуватимуть додаткове фінансування розвитку інфраструктури. Також Піднебесна розширює допомогу задля розвитку африканським урядам навіть завдяки комерційно необґрунтованим пропозиціям, пропонуючи альтернативний механізм поєднання цілей ринкової економіки та сталого розвитку.

Поль Кольє, коментуючи ініціативи КНР у видобувних галузях, стверджує, що китайські інвестори можуть просто бути найкращими в наданні країнам, що приймають, того, чого ті прагнуть. Він уважає, що Китай уже розробив відмінну від інших модель ведення бізнесу задля укладення угод щодо видобутку ресурсів, у яких права на видобуток ресурсів є бартером на безпосередній розвиток інфраструктури. Такий пакет містить складову китайської допомоги, хоча оскільки такі пакети допомоги не оцінюються окремо, значення цієї підтримки залишається незрозумілим. Професор Кольє називає такі «пакетні угоди» інструментом неопротекціоністської політики Пекіна та заохочує інші країни наслідувати його приклад. Ресурсний націоналізм країни-споживача на прикладі КНР реалізується через створення нових моделей ведення бізнесу; моделей, які за своєю суттю схиляються в бік більшої ролі представників державного сектору. Допомагати формувати умови конкурсу, які, найімовірніше, будуть наслідувані іншими, є ключовим завданням для прихильників підходу сталого розвитку.

Зазвичай припускають, що використання політики ресурсного націоналізму актуалізується саме у випадку зростання цін на сировинні товари, що видобуваються в країні. Відповідно перегляд умов раніше укладених інвестиційних угод як дієвий інструмент ресурсного націоналізму стає можливим за таких умов: (1) коли контракти з державами, що приймають, укладалися в період відносно низьких цін на нафту, газ і мінеральні ресурси; (2) у випадках, коли відбулася фундаментальна переорієнтація політики країни, що приймає, щодо іноземних та приватних інвестицій; (3) у випадках, коли нові уряди запроваджують політику реприватизації, скасовуючи домовленості за попереднього раунду проведеної приватизації. Так, дистанціювання нового уряду від рішень попереднього — іманентна риса ­ресурсного націоналізму. 

Продовження в наступному номері 

————

Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, професор кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Володимир Панченко, доктор економічних наук, партнер консалтингової компанії KSP STRATEGIES.