Йдеться про Національну тристоронню соціально-економічну раду, покликану, як зазначено в цьому документі, забезпечити «ведення соціального діалогу в Україні».
Узагалі-то соціальний діалог і соціальне партнерство – прийняті в цивілізованому світі речі. Там вони стали наслідком тривалої боротьби найманих працівників і створених ними профспілок за свої права. Тим більше що примарні мрії про чудодійну диктатуру пролетаріату, яка щедро нагодує всіх, ще в середині ХХ століття розвіялися під тиском невблаганних фактів. А оскільки загальне виборче право перетворило найманців на потужну електоральну силу, жодна партія, владна чи опозиційна, не може їх ігнорувати. Відтак уряди розвинених країн закономірно стали учасниками соціальних діалогів та прибічниками тих чи інших форм соціального партнерства. Та й працедавці цих держав вже давно дійшли висновку, що ліпше домовлятися з працівниками, ніж доводити конфлікти з ними до гострих форм, тим більше до революційних ситуацій. Тож Україна не оригінальна у своїх починаннях. Оригінальна вона в іншому.
Читаємо пункт перший указу: «Утворити Національну тристоронню соціально-економічну раду (далі – Національна рада) як постійно діючий орган». А слідом за ним – пункт третій: «Утворити секретаріат Національної тристоронньої соціально-економічної ради як постійно діючий орган, реорганізувавши секретаріат Національної тристоронньої соціально-економічної ради, утворений Указом Президента України від 29 травня 2006 року № 453 «Питання секретаріату Національної тристоронньої соціально-економічної ради». Стоп, а як таке може бути: «реорганізувавши секретаріат Національної тристоронньої соціально-економічної ради…»? Виходить, що така Національна рада вже існувала? Так. Із такою самою назвою і з практично такими самими функціями, як і нова. Різниця лише в тому, що утворив її своїм указом Віктор Ющенко 2005 року. Понад те, двоє співголів старої Ради ті самі, що й нової…
Можливо, вся проблема в тому, що 23 грудня 2010 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про соціальний діалог в Україні»? То треба було указом глави держави просто привести діяльність зазначеної вище Національної ради у відповідність до нового документа, а не створювати «нову» організацію зі старою назвою й старими функціями. Проте, схоже, Вікторові Януковичу хочеться бути таким собі «батьком-перезасновником» усього, що створили до нього, особливо за часів Віктора Ющенка, а відтак він видає абсурдні й коштовні (не для нього, а для платників податків) укази: це ж треба сформувати ліквідаційну комісію, виплатити звільненим у зв’язку із розформуванням старої Ради працівникам чималі кошти, потім заснувати нову структуру (а ось її секретаріат «реорганізовувати»; і як можна реорганізувати щось, що вже ліквідоване?). Але відтепер усюди писатиметься, що Національну тристоронню соціально-економічну раду в Україні створив сам Янукович, що це з ініціативи Партії регіонів ухвалено Закон «Про соціальний діалог в Україні»…
Але то ще якось так… Чим би Віктор Федорович не тішився, нехай і коштом платників податків. Головне інше. Читаємо пункт другий указу:
«Призначити визначених сторонами соціального діалогу національного рівня співголів Національної ради:
від сторони органів виконавчої влади – Тігіпка Сергія Леонідовича – Віце-прем’єр-міністра України – Міністра соціальної політики України;
від профспілкової сторони – Хару Василя Георгійовича – керівника Спільного представницького органу профспілок на національному рівні;
від сторони роботодавців – Фірташа Дмитра Васильовича – голову Спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні».
Ось де високий клас! Хоч яку зі «сторін соціального діалогу» візьми – всюди те саме. Скрізь владна олігархія України в особі її економічних та політичних репрезентантів. Хоча, власне, нічого нового тут немає – ще 2010 року Партія регіонів та її сателіти міцно взяли під контроль усі структури Ради, але тепер ця гегемонія затверджена відповідним президентським указом. Одне слово, усі свої, чужі тут не ходять (бо ж хіба можна вважати Сергія Леонідовича чужим для Віктора Федоровича чи Дмитра Васильовича?). Щось на кшталт неформального трикутника в Німеччині 1930-х: Герман Ґерінґ – Роберт Лей – Ялмар Шахт. З тією єдиною (але важливою) різницею, що очільник Німецького трудового фронту Роберт Лей справді жваво обстоював соціально-економічні права найманих працівників і вважався серед нацистських бонз «червоним», ледь не комуністом…
В Україні ж уявити реальний (а не словесний) конфлікт між Харою та Азаровим або самим Януковичем, тим більше Фірташем… Не треба нас смішити, достатньо відстежити голосування картки голови «жовтих», чи то пак офіційно-пострадянських профспілок в особі Федерації профспілок України. І ми матимемо реальний політичний портрет «керівника Спільного представницького органу профспілок на національному рівні». Бо ж це їхня, себто партії влади, добра традиція – час від часу виголошувати з трибуни правильні слова, а потім робити щось зовсім інше.
До речі, а чому саме Хара представляє в Національній тристоронній раді найманих працівників? На це його уповноважує якраз той самий Закон «Про соціальний діалог в Україні». Бо він поділяє профспілки на «репрезентативні» та «нерепрезентативні», відтак істотно обмежені у своїх правах. Для визнання репрезентативності Всеукраїнське об’єднання профспілок повинне мати щонайменше 3% працівників певної галузі, обласне – не менш як 2% зайнятого населення області. Норми абсурдні, адже хіба можна точно сказати, до якої галузі належить те чи інше підприємство, та чи інша установа? Це враховано у профспілковому законодавстві, яке виходить із того, що профспілка може охоплювати зайнятих в одному або кількох видах економічної діяльності. Тож усе залежатиме від тих, хто рахуватиме, тобто від владних установ. А хіба образять однопартійців спеціалісти з «правильних» обрахунків? От і вийде, що до підписання галузевих договорів допускатимуться лише офіційні профспілки, як і до соціального діалогу на найвищому рівні.
А крім того, є в Україні профспілки, які охоплюють відносно невелику чисельність найманих працівників. Скажімо, у жодній області кількість науковців та працівників системи вищої освіти не становить 2% зайнятого населення. За новим законом, вони «виносяться за дужки» соціального діалогу або мають розчинятися в якихось інших профспілках. Тобто під удар потрапили одна з найосвіченіших категорій населення й одна із найбільш бойових у минулі роки профспілок. Цілком логічно, якщо виходити із загальної стратегії дій чинної влади, нехай не плутаються на шляху запланованих згори реформ і не руйнують політичної стабільності.
Тим часом в інших країнах успішно працюють тристоронні соціально-економічні ради, які не є оперетковими структурами, покликаними своїм існуванням засвідчити «демократизм» влади. Приміром, в Іспанії у період переходу від диктатури до демократії в 1970-х було прийнято рішення про створення постійного консультативно-дорадчого органу при уряді для ведення соціального діалогу, що називається майже як в Україні: Соціально-економічна рада. Складається вона з трьох великих підрозділів. До першого належать представники провідних профспілок країни, їхні адвокати та радники. До другого – представники двох організацій, що об’єднують підприємців, з відповідною групою юристів та помічників. У третьому працюють незалежні експерти з питань економіки та трудового права, переважно університетські професори. Рада не залежить від уряду, є цілком автономним органом, який дає владі рекомендації щодо соціального діалогу. Ігнорувати ці рекомендації остання не може, адже тут представлені ті самі сили – профспілки та підприємці, які є реальними суб’єктами цього діалогу. Існування Соціально-економічної ради та проведення діалогу передбачені 131-ю статтею Конституції Іспанії. Результат – не в останню чергу завдяки соціальному діалогу та роботі згаданого вище органу кількість страйків зменшилася порівняно з 1979 роком у 20 разів, що не є свідченням відсутності трудових конфліктів, просто сьогодні вони вирішуються цивілізованіше та ефективніше, ніж раніше.
Утім, в Україні нині страйків не надто багато, тож Національна рада імені Віктора Федоровича неодмінно запише це собі у список заслуг. Ось тільки ефективність української економіки значно поступається ефективності іспанської. І не іспанці їдуть до нас на заробітки, а наші – до них. А така ефективність, між іншим, є одним із основних результатів реального соціального діалогу, коли наймані працівники стають реально зацікавленими у зростанні національної економіки. Утім, здається, нинішня влада не здатна мислити в такому напрямі – куди простіше «загвинтити гайки», ввести нові податки для населення і підвищити тарифи. Так само просто й жартувати щодо «соціального діалогу», який відбуватиметься між представниками однієї політичної та економічної команди, не обтяженими сентиментами щодо долі «маленьких українців».