Один Євромайдан утворився ще 21 жовтня, у той же день, коли уряд оголосив про «призупинення» підготовки до Асоціації з ЄС. Небайдужі громадяни, серед яких чи не більшість складали журналісти, зібрались біля стели Незалежності й практично без дискусій погодили дві речі: а) вимагати від влади повернутися до теми Асоціації, б) по можливості не зв’язуватися з опозиційними політиками, які «себе дискредитували, дискредитують і нас».
Другий Євромайдан влаштували саме політики. Зараз його осередком вважається наметове містечко на Європейській площі. Арсеній Яценюк та Олександр Турчинов озвучили його вимоги ще вдень 24 листопада перед «Народним віче». Відставка уряду Азарова; розпуск Верховної Ради; імпічмент президента – все це не має прямого відношення до питання Асоціації, а найголовніше, все це зараз абсолютно неможливо. Проте головний акцент політики робили саме на цих вимогах.
Мовчання, а то й свист публіки під час виступів політичних лідерів мали б одразу дати цим останнім зрозуміти, що традиційні гасла нині не на часі. Та це були даремні сподівання.
Між тим, заклики Яценюка, Турчинова чи Юрія Луценка мало цікавлять і ще один умовний «Майдан». Ідеться про тих, хто, називаючи речі своїми іменами, бачить нинішні акції лише як привід для «прямої дії». Напади частини маніфестантів на міліцейські кордони біля Кабміну, що мали місце в другій половині дня в неділю, безглуздо списувати лише на провокаторів (нападів була ціла серія) чи міліцію (перший напад міліція не провокувала).
Насправді для радикально налаштованих опонентів режиму йшлося про рідкісну можливість тренування «в умовах, максимально наближених до бойових». Хоча попервах, напевне, дехто з них щиро вірив, що ось просто зараз почнеться справжня, без лапок, народна революція.
Усі ці три «Майдани» і сперечаються, і перетинаються один із одним. Це було особливо помітно в ніч на понеділок, коли остаточно оформились дві протестні локації – власне Майдан та Європейська площа. Тиждень.ua став свідком суперечки між журналістом Мустафою Найємом та політиком Арсенієм Яценюком, коли другий наполягав, щоб перший закликав людей з Майдану на Європейську (Мустафа заявив, що він маніфестантами не керує, і Яценюк мусив виступити перед ними сам: частина після цього таки змінила місце розташування).
З іншого боку, за годину після цього цікаво було слухати виступи під стелою Незалежності, де майоріли червоно-чорні прапори з написами «Воля або смерть» і висів банер «Революції так, імітації ні» – а виступаючі тим часом закликали маніфестантів ні за що не йти на Європейську і не вступати в конфлікти з міліцією.
Своєю чергою, ті ж «політики» в жодному разі не є якимось цілісним табором. Скажімо, Віталій Кличко, чиєму літаку не дозволили вчасно сісти в Києві, завдяки цьому тепер не має стосунку до резолюції «Народного віча». І, попри риторику про небхідність «знищити цю владу одним ударом», щось не квапиться офіційно приєднатися до вимог відставки уряду чи імпічмента президента.
Своєю чергою, радикальніші політики не мають однозначного ставлення до «бойового крила». Серед тих, хто атакував спецназ під Кабміном, більшість (на око) складали свободівці. Але незабаром їхні ж лідери, зокрема, Андрій Іллєнко та Юрій Левченко, і кинулись їх зупиняти.
Разом із тим, нікого зупиняти не довелось би, якби ще до того Яценюк із Турчиновим не заявили про початок пікетування уряду і не закликали натовп рушити до урядового кварталу. Хоча всі знали, що туди зранку стягнуто великі сили міліції та «тітушків» – і такий заклик виглядав відвертою провокацією.
Безлад у діях політиків можна пояснити їхньою банальною неготовністю до масштабів «Народного віча». Як висловився за гарячими слідами популярний блогер Роман Шрайк, «Найгірші очікування опозиції справдилися: прийшло сто тисяч». Те, що опозиція не планувала нічого подібного до Майдану-2004, ясно кожному, хто був на місці подій хоч би півгодини: про харчування, охорону та обігрів справді помітної кількості людей, хоч би кількох тисяч, заздалегідь ніхто не подбав.
Водночас спроби відмежувати «громадянський протест» від політичного теж безглузді. Серйозний протест не організуєш без ресурсів, як матеріальних, так і організаційних, та, врешті-решт, і протистояти «Беркуту» значно легше, маючи в своїх лавах людей з посвідченнями народних депутатів.
Коротко кажучи, всі три «Майдани» мають що закинути одне одному. І в основному ці закиди будуть справедливими. Та водночас вони – не закиди, «Майдани» – не можуть поодинці навіть вижити. Не кажучи вже про те, щоб і справді чогось добитися від нинішньої влади.
В цьму морі негараздів є один беззаперечений позитивний факт: лише в столиці на протест все-таки вийшло до ста тисяч людей. Те, що це стало несподіванкою навіть для них самих, показує, що українці все ще здатні на приємні несподіванки. Авжеж, протест можна придушити чи «каналізувати» – але ці люди, як і мільйони співчуваючих, нікуди не подінуться.
Хоча що це означає для майбутніх років, сказати поки важко. Найближчі ж перспективи стануть зрозумілими вже за кілька днів, коли Вільнюський саміт, цілком імовірно, завершиться взагалі без участі Януковича. Всі три «Майдани» ще мають час, аби приготуватися до цього.