Аби вечори не минали даремно, варто замислитися про можливі способи їх урізноманітнити. Хтось обере кіно, хтось театр, для декого прихистком стануть концертні майданчики, на яких ніколи не холодно. Але більшість лишиться вдома: аж надто непривітна погода за вікном. І тут у гру вступають книжки. Без них цього місяця ніяк. Вони не вимагають кудись іти, з ними досить зручно всістися чи влягтися – і про кінець осені можна забути. Звісно, якщо книжка цікава. Саме такі ми вам і запропонуємо.
- Марк Голлінгсворт, Стюарт Ленслі, «Лондонград». – К.: Темпора, 2015.
У цій книжці все просто. Є чотири російські олігархи – Олєґ Дєріпаска, Роман Абрамовіч, Міхаїл Ходорковський і Боріс Бєрєзовський (на той час іще живий). Є двоє британських журналістів. І є їхня, журналістів, колективна праця. Творчості у цій праці мало, бо олігархи – люди цілком реальні, й у зборі даних про цих реальних людей творчістю краще знехтувати, бо невідомо, що з цього може потім вийти. Тому обійдемося чіткими даними про епоху первісного накопичення капіталу, Боріса Єльцина та його наступника, який досі на троні. Коли народилися, де, як поводилися в молодості, як заробили перший мільйон, що роблять зараз. Крім іншого, усіх трьох об’єднує певна причетність до британської столиці, мегаполісу, де поступово й дедалі частіше осідають російські мільйони. У Лондоні з розкішшю простіше. Британці, звісно, крутитимуть носом, але хто на них зважатиме, якщо дуже хочеться купити собі маєток, зведений на початку минулого століття, чи помірятися вертольотами? Якщо дуже хочеться, можна все.
Голлінгсворт і Ленслі зібрали дуже багато статей, фрагментів, репортажів, інтерв’ю, колонок і розслідувань, вирізали звідти все потрібне, наклеїли на біле тло й оформили у вигляді книжки. Зі своїми героями автори, здається, не говорили (принаймні їхніх розмов немає серед джерел). Як вони ставляться до героїв, теж не до кінця зрозуміло: і публіцистично-пафосних епітетів, що славлять усемогутність, і злегка іронічних (але тільки злегка!) описів тут дуже багато, але ж усі ці описи – із чужих матеріалів.
Ми знаємо про Росію стільки, що можна б і менше. Але британський компендіум газетних поглядів – це як мінімум розважально.
Читайте також: Маленька родина у великій історії
- Клейтон Крістенсен, Джеймс Олворт, Карен Діллон, «Як ви збудуєте своє життя?». – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.
Після кількох зустрічей із випускниками Гарвардської бізнес-школи тамтешній викладач Клейтон Крістенсен помітив, що публічно успішні люди чомусь нещасні в особистому житті. З дружинами сваряться, дітей не розуміють і загалом мають забагато вічних невирішених проблем. Якби на місці Крістенсена був хтось менш уважний і менш схильний застосовувати загальні бізнес-моделі до приватного життя, книжки б не вийшло (або вийшла б, але нудна). Self-help Крістенсена пропонує замислитися, чому все не так, як нам хочеться, на що варто звернути увагу, коли все погано, і як досягти принаймні якихось успіхів у вирішенні проблем, про які переважно думаєш перед сном, – але підкріплює одвічні запитання трохи незвичайними прикладами (у яких, власне, і полягає цікавість та привабливість книжки). Тут можна прочитати кілька цікавих історій про мотоцикли «Хонда», молочні коктейлі й дитячі вечірні ігри, а потім логічно перейти до вирішення життєвих негараздів. З одного боку, оскомний психологічний порадник купив, а з іншого – ніби й книжку про бізнес. Усе збалансовано, усі задоволені, й нікому не соромно.
Читайте також: Вітчизняний виробник літератури
- «Як писати про культуру?». – К.: АДЕФ-Україна, 2015.
Книжка про те, як писати про культуру, з’явилася в результаті дворічного семінару культурної критики та репортажу «Культура 3.0», де учасники слухали лекції та відвідували практичні заняття, присвячені, власне, широкій темі, висловленій у заголовку. Після завершення семінару його лектори і слухачі «відзвітувалися». Пропонована книжка і є таким собі звітом про культуру та довколакультурну журналістику. Упорядкувала його Віра Балдинюк. Під обкладинкою – двадцять чотири матеріали на різноманітні дотичні до гуманітарного світу й культури речі. Матеріали погруповані на блоки – «культура і політика», «культура і економіка», «створення культурного продукту» та «критика сучасної культури». У передмові цілком справедливо зазначено, що поле інтересів культурної журналістики надзвичайно широке, бо ж культура – всепроникна сфера, що впливає на всі інші сфери. Семінар, підсумком якого стала книжка, починав роботу в революційному листопаді 2013-го, а закінчив уже у навколовоєнному 2015-му – і це ще один виклик культурній журналістиці, ще одне завдання перед нею. Час ставить нові умови, а без культури нікуди. Книжка, безумовно, потрібна й сучасна – лишається сподіватися, що випускники семінару пропагуватимуть свої ідеї серед решти журналістів.