1. Джуліан Барнз, Шум часу. ‒ Пер. з англ. Віри Кузнецової. ‒ К.: Темпора, 2016.
Джуліан Барнз до свого сімдесятиріччя вирішив написати книжку про нелегку долю офіційного радянського митця та його, митця, внутрішні конфлікти з протиріччями. Митцем обрав відомого на Заході Дмітрія Шостаковича. Часом здається, що біографія композитора неначе спеціально написана під Барнзів стиль оповіді: є три ключові точки життя, три ключові любові й три ключові особи, відповідальні за важливі повороти сюжету. Все тримається на тріадах, від початку й до закінчення, дуже зручно для систематизації й очуднення. До трьох ключових моментів (повість, до речі, так само поділена саме на три розділи) додається весь необхідний арсенал книжки про Росію, написаної європейцем: прислів’я (повторюються, грають обрамлювальну та структурувальну роль), цитати (часом правильні, часом неправильні, часом узагалі не дуже доречні) й препарування загадкової душі. Дочитавши, не розумієш, про кого книжка: про Шостаковича, якого так собі уявив автор; про Шостаковича, якого так собі уявили біографи, що їх читав автор; чи взагалі про те, як виглядатимуть традиційні, продемонстровані вже в доброму десятку книжок, оповідні прийоми й стратегії, коли їх застосувати до такого сюжету (а Шостакович, виходить, ‒ просто принагідна відома постать). Хай там як, результат оригінальний і досить цікавий.
Читайте також: Літературні вітаміни
2. Богдан Логвиненко, Saint porno. ‒ Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016.
Відомий блогер і мандрівник Богдан Логвиненко поговорив із українкою, яка знімається в порно, й оформив своє з нею інтерв’ю в книжку. Власне, книжки могло б і не статися, бо текст радше схожий на добротне інтерв’ю, де запитання стали назвами розділів. Дівчина з українського російськомовного обласного центру після нічим не примітного дитинства, прослуховування класичних речей із естради 90-х, перших закоханостей і першого переглянутого порно раптом розуміє, що порно, як і секс, їй подобається, а закостенілі моральні норми, що одвічно тяжіють над людьми й не дають змоги зрозуміти, чого ти насправді хочеш, настав час скасувати ‒ бодай для себе. Так починається міцне сюжетне інтерв’ю, де знайшлося місце для багатьох цікавих фактів. Розказано і про столиці порнобізнесу, і про те, хто й чому йде зніматися, і про те, що у порноакторів у головах (а це, як на мене, найцікавіше). Щойно вийшовши, книжка вже стала предметом жвавих дискусій, де виявилося, що порно з певного погляду схоже на медицину й педагогіку: всі розуміють і прекрасно знають, що має бути в голові у акторки, щоб їй можна було повірити, скільки порно й скільки роздумів про мораль має бути в розмові, й про що взагалі треба писати такі книжки, аби було цікаво. Втім, задоволених усе ж більше, ніж незадоволених, бо книжка свіжа, цікава й варта прочитання з подальшим обмірковуванням.
Читайте також: Три книжки під ялинку
3. Максим Тарнавський, «Нечуваний Нечуй». ‒ Пер. Я. Стріхи. ‒ К.: Laurus, 2016.
Івана Семеновича Нечуя-Левицького вчать у середніх школах, швидко забувають і повертатися до нього не хочуть. Професор Торонтського університету Максим Тарнавський після багаторічного нечуєзнавства написав книжку, де глибоко й докладно міркує про феномен цього письменника, паралельно очищаючи його від нудності. В українському літературознавстві, каже автор, Нечуя стали розуміти неправильно, бо Сергій Єфремов написав його біографію з багатьма умисними перекрученнями й домислами (спричиненими особистою образою на патріарха української літератури, який в останні роки життя злісно нападав і на Єфремова, і на Грушевського через проблемні питання українського правопису). Єфремовська біографія пішла в народ і, як інші біографії його пера, заклала основу для сучасного літературного канону й "канонічних" тлумачень. Тарнавський послідовно розбирається у біографії й творчості "шкільного класика" ‒ та так, що нудно не стає аж до останньої сторінки.
Читайте також: Три листопадові книжки, які варто прочитати