19 березня 1918 року на Аскольдовій могилі поховали 28 юнаків, які загинули в бою під Крутами. Починаючи з 1993 року не раз поставало питання про локалізацію цього поховання. На жаль, не вдалося знайти ніяких документів про поховання, а отже, спроби локалізації базувалися на підставі спогадів і сумнівних версій. Водночас є чимало фактів, які, на жаль, свідчать про те, що ця могила не мала шансів зберегтися та дійти до наших днів.
Багато років я збирав свідчення про проведення різних робіт та ексгумацій на території Аскольдової могили. Торік на сайті Державного політехнічного музею «Машина часу і простору» виклали дві унікальні аерофотозйомки: радянську 1934 року й німецьку від 8 вересня 1943 року. Перша аерофотозйомка дуже неякісна, але її зробили взимку, і на ній зафіксовано сніг, що лежить у великих заглибленнях навколо Аскольдової могили. На другій фотозйомці, яка за якістю зображення є справжнім науковим дивом, можна порахувати не лише ряди, а й навіть окремі могили полеглих воїнів вермахту та його союзників. Ці зображення дають нам змогу накласти спогади очевидців, які брали участь в ексгумаціях на Аскольдовій могилі, на ландшафт цієї місцевості. І зробити висновки: як і куди пересувалися рештки похованих під час ексгумацій.
Замість кладовища — парк культури й відпочинку
Отже, за останні сто років на території Аскольдової могили провели три масштабні ексгумації. На цьому місці кладовище існувало щонайменше з ХVІІІ століття й до 1919 року, коли його офіційно закрили. На той час на кладовищі було близько двох тисяч поховань, серед яких чимало представників аристократії.
Оголошення з київської газети «Більшовик» 1935 року про будівництво «центрального парку культури й відпочинку»
Під час Першої світової війни на Аскольдовій могилі ховали найбільш уславлених офіцерів (зокрема, льотчиків Пєтра Нєстєрова та Євграфа Крутеня), які належали до місцевого гарнізону або померли у київській військовій лікарні.
З перших днів боротьби з більшовиками тут ховали їхніх супротивників, передусім — прихильників Української Народної Республіки. Так, 30 жовтня 1917 року (за старим стилем) на Аскольдовій могилі поховали одного з перших військовиків, загиблих у київських вуличних боях з червоною гвардією, — поручника-гусара Олексія Салівона (уродженця міста Ромни Полтавської губернії). За дивним збігом обставин цей офіцер 10-го гусарського Інгерманландського полку був повним тезкою мого
товариша і співробітника, який брав участь у розкопках на Аскольдовій могилі у 2015 році. І його розповідь ми подаємо нижче.
У березні 1918 року, крім крутян, на Аскольдовій могилі поховали жертв більшовицького терору: князя Петра Васильовича Кочубея, 80-літнього генерала Миколу Ридзевського, флігель-ад’ютанта, командира Лейб-гвардії Кінно-гренадерського полку Льва Стефановича, 19-літнього корнета Кавалергардського полку, князя Ніколая Долгорукова й інших.
Некролог з київської преси 1918 року засновнику Української авіаційної школи Миколі Компанійцю, якого поховали неподалік від героїв Крут
25 квітня 1918 року (за старим стилем) на Аскольдовій могилі поховали засновників і викладачів Української авіаційної школи Миколу Компанійця та Харлампія Филимонова. Вони загинули в авіаційній катастрофі під час перельоту з Києва до Чернігова за чотири дні до того. Цікаво, що Микола Компанієць вважався льотчиком-асом Першої світової: на його рахунку були збиті ворожі літаки. Один з останніх записів про поховання на Аскольдовій могилі, який удалося виявити в архівах, — поховання померлого в січні 1919 року сотника Армії Української Народної Республіки Миколи Палтінуєча, який помер від тифу.
Звісно, аристократичне кладовище-пантеон, на якому до того ж поховали чимало активних учасників збройної боротьби за незалежність України та жертв більшовицького терору, було зайвим у радянській столиці, якою Київ став 1934 року. У грудні того ж року ухвалили рішення знищити кладовище та створити на його місці Київський центральний парк культури й відпочинку.
У 1990-ті роки мені пощастило познайомитися з керівником робіт зі створення парку — інженером Євгеном Михайловичем Маркевичем, який дав ознайомитися зі своїми спогадами про ті події. Але поставив умову: опублікувати їх лише після його смерті. Ці короткі спогади я опублікував 2001 року в популярній тоді газеті «Київські відомості», і ця стаття мала широкий розголос та багато відгуків. Хотів би знов без змін навести спогади Євгена Михайловича:
«В 1934 году очередь на уничтожение подошла к Аскольдовой могиле. Пытаясь предотвратить эту трагедию, главный инженер горкоммунхоза И. Киричко обратился с письмом в инспекцию охраны памятников Областного отдела народного образования, в котором предложил создать на Аскольдовой могиле заповедник. Облно отклонил это предложение, ссылаясь на указание наркома.
Нарком образования В. Затонский в письме горсовету в конце 1934 года предложил Аскольдову могилу ликвидировать, склепы и надгробия использовать для строительства дорог и зданий. В этом же году горсовет предложил горкуммунхозу ликвидировать некрополь, основываясь на том, что Аскольдова могила не является исторической ценностью. Горсовет вынес решение: кладбище ликвидировать, церковь закрыть…
От начальника участка по строительству Зеленого театра Солдатова мы получили оперативные задания. Н. С. Буткевичу, десятнику и опытному строителю, было поручено убирать могильные плиты, надгробия, памятники, склепы и чугунные ограды. Разбирая склепы, мы должны были выносить цинковые гробы к воротам, а плиты и памятники переносить в склад Ушосдора, и на вагонетках по узкоколейке отвозить во двор — в сторонку. Если попадались памятники очень громоздкие, негабаритные, их решено было аккуратно распилить, чтобы потом можно было восстановить. На все эти роботы Буткевичу прислали 20 человек с Набережной. По поводу памятников иностранцам трест дал запрос в Москву всем посольствам, некоторые из них выразили пожелание своих соотечественников забрать на родину…
Прекрасные памятники, надгробия и склепы. Шедевры художественного и исполнительного мастерства. Особенно выделялась скульптура скорбящей женщины в натуральную величину из белого мрамора, склоненная на колено с платком у глаз. Еще были две огромные плиты. Одна из них белого мрамора с разбросанными по ней букетами голубых незабудок (каменные горельефы). За этой плитой — другая вертикальная, серого цвета с надписью по-испански.
Вторая плита была сделана в виде плоского бассейна из яшмы зеленого цвета, а внутри бассейна множество каменных белых и желтых лилий и кувшинок. Позади бассейна вертикальная плита из лабрадорита со стихами на французском и русском языках.
Были небольшие скульптуры ангелов из гипсолита (алебастра). Кирпичные склепы были в виде часовен с наклонными и шатровыми крышами. В двух из них установлены стеллажи с четырьмя мраморными колоннами с ионическими вертикальными желобками. По сторонам канделябры на три свечи. Здесь находились три цинковых гроба с прахом знаменитого артиста Соловцова, его жены Глебовой и летчика Нестерова…
На кладбище работа тормозилась сложной обработкой надгробий, которые мы пытались сохранить. В один из таких дней к нам на участок пожаловало высокое начальство… Держались нагло, разговаривали по-барски пренебрежительно. Упрекнули Солдатова в затягивании работ. Солдатов объяснил причину задержки желанием сохранить памятники для истории, для людей (большие памятники аккуратно распиливали камнерезной пилой, чтобы их можно было собрать при возможности). Это вызвало взрыв негодования. Тут же последовало распоряжение: работать кувалдами, молотами и ломами, тогда не будет никаких задержек.
У нас был еще один вопрос: мы не знали, как поступать с рядовыми могилами, склепами, ведь работали без проектного задания, без сметы, фактически вслепую. Но и здесь, оказывается, все было просто. Высокое начальство приказало собрать из рядовых могил все останки, какие можно, выкопать в стороне яму и свалить все вместе. Остальные могилы засыпать и заровнять. Склепы разбросать кувалдами и ломами. Вот так на кувалдах и закончил свое наставление высокий чин, повернулся раздраженно и пошел к машине».
Євген Маркевич також розповідав про якусь яму, викопану раніше для зведення споруди, куди й скинули та закопали всі рештки. Але точніше сказати, де вона була, відмовився (чи вже не пам’ятав достеменно, бо тоді йому було добре за 80 років). Водночас він не раз повторював, що Зелений театр, який інженер будував, «стоїть на кістках».
Отже, зі спогадів Маркевича випливає, що ніякої техніки у своєму розпорядженні будівельники не мали. Користувалися звичайним інструментом і вочевидь тачками для перевезення фрагментів надгробків і решток. Тягати важкі тачки кудись угору було важко, а ось убік чи вниз — значно простіше. На фотографіях аерофотозйомки 1934 року (хоч і надзвичайно поганої якості) ми бачимо кілька великих ям унизу поблизу Аскольдової могили, обабіч сходів, що вели до набережної. За конструкцією вони схожі на котловани під якісь споруди, які, цілком можливо, спроєктували за часів Першої світової війни. На аерофотозйомках 1943–1944 років цих ям уже немає. Не виключено, що саме в ці ями на тачках будівельники звозили рештки й кістки похованих на Аскольдовій могилі.
Німецький військовий пантеон і його знищення
Восени 1941 року, коли Київ окупувала нацистська Німеччина, у місті розгорнули чимало госпіталів. Найбільший із них був, звісно, на території київського військового госпіталю. Багато воїнів вермахту помирало від поранень, і перед німцями одразу постало питання про місце поховання. Аскольдова могила була поруч, туди було зручно дістатися від госпіталю, крім того, вона певною мірою мала сакральне значення для німецької історії. Тоді археологи Німеччини активно шукали сліди столиці племені готів (пращурів німців) на Дніпрі — Данпарстадір. Одна з ключових версій дослідників полягала в тому, що цей Данпарстадір був у Києві, і місцевість Аскольдова могила відігравала певну оборонну роль у його історії.
Представники німецького командування військового меморіалу відвідують Аскольдову могилу, 1942 рік (фото з книжки Дмитра Малакова «Київ, 1941–1943»)
Отже, німецька окупаційна влада почала активно ховати на Аскольдовій могилі вояків як вермахту, так і військ союзників. На верхній терасі, поруч із церквою, були могили офіцерів, на нижніх терасах — рядових. Відомий києвознавець Дмитро Малаков, який хлопчиком пережив окупацію рідного міста, розповідав, що за допомогою інженерної техніки німці викопували довгі траншеї, до яких одну за одною вкладали труни. У приміщенні павільйону-ротонди (нині — церкви) установили масивний пам’ятник: голову воїна, що дивився на схід. Також києвознавець розповідав, що скаліченим німецьким воїнам, які втратили кінцівки, робили евтаназію — саме тому кількість могил збільшувалася досить швидко.
Тераси з похованими солдатами вермахту, 1943 рік (фото з книжки Дмитра Малакова «Київ, 1941–1943»)
Аерофотозйомка 1943 року, на якій чудово видно ряди й навіть окремі могили німецького військового кладовища (із сайту «Машина часу і простору»)
У публікації 2001 року про долю Аскольдової могили я коротко зазначив, що після приходу до Києва радянських військ німецьке кладовище знищили. Потім до редакції звернулося двоє киян, які пам’ятали ці події. Перший із них, чоловік, який мешкав у будинку-«птаху» біля станції метро «Арсенальна», розповідав, що малим бігав на Аскольдову могилу й на власні очі бачив, як трощили німецькі пам’ятники, скидали вниз по схилу й потім кудись на вантажівках вивозили. Він розповідав, що всіх мешканців їхнього району, які пережили окупацію й були здатні тримати в руках інструмент, обов’язково зводили до Аскольдової могили, де вони були зобов’язані безплатно працювати над руйнуванням кладовища. Причому їм ще й дорікали, що вони, мовляв, зрадники, які залишалися під німцями. За його враженнями, це були переважно або підлітки, або люди похилого віку.
Але насправді приголомшливою виявилася розповідь жінки, що тринадцятилітньою дівчиною брала участь у руйнуванні кладовища. Їм наказали впродовж кінця 1943 — початку 1944 року розчистити пагорб від поховань. Вона згадувала, що було надзвичайно холодно. Рукавиць не було, і руки примерзали до ломів, а потім дряпались об держаки лопат, які їм видали. Мерців доводилося викопувати (точніше, видовбувати) вручну з мерзлої землі. Вона стверджувала, що вони викопали всіх, але, вочевидь, ішлось лише про офіцерську ділянку кладовища. Як довічну нагороду за цю роботу дівчина отримала надзвичайно сильну хворобу, внаслідок чого не могла мати дітей…
Куди поділися викопані рештки, достеменно сказати не можна. Але зі слів свідків того часу можна зробити висновок, що їх усе ж кудись вивозили на вантажівках. Водночас за умов дефіциту автотехніки (адже її всю використовували на фронті) й особливо бензину, ця версія виглядає сумнівною. Не виключено, що ті рештки теж десь скидали в одну яму в яр поруч.
Ексгумація 2015 року
Улітку-восени 2015 року на території парку «Аскольдова могила» проводили цікаві розкопки, у яких брали участь і працівники Національного військово-історичного музею України. Організатором і спонсором цього проєкту був Народний союз Німеччини з догляду за військовими могилами. Представниця союзу в Україні, пошуковиця зі стажем Ольга Бойко отримала для роботи із закордонних архівів докладний план поховань німецьких та угорських солдатів, похованих тут у 1941–1943 роках. За наявною документацією, усього на Аскольдовій могилі поховали понад дві тисячі вояків Німеччини та її союзників. Ціль дослідження — перевірити, чи дійшли до наших днів якісь поховання того часу.
На верхній терасі, поруч із церквою, працювали активісти громадських організацій, які були причетні до отримання дозволу від влади на проведення археологічних розкопок. Їхньою сакральною метою було виявити можливе місце поховання героїв бою під Крутами. Але дослідження показали, що там немає слідів поховань, проте знайшли рештки кількох склепів. А ось нижні тераси виявились ущент заповнені похованнями вояків. Їх ховали на відстані приблизно 70 сантиметрів один від одного. Глибина, на якій знайшли рештки, виявилась великою: від півтора до двох метрів. Щодня на розкопках працювало від 10 до 15 людей, і кожен міг викопати дві, три, а інколи навіть чотири могили. Стан скелетів був досить добрий. Значна частина похованих були юнаками з білими непошкодженими зубами. Траплялись і старші військовики. Одного з них поховали в цинковій труні, у нього була коронка з полімерного матеріалу чорного кольору, який у наші дні вже не використовують. Але на ті часи це було дуже рідкісне й дороге стоматологічне лікування. Ще пошуковцям запам’ятався череп військовика, у якого повністю була відрізна верхня частина.
З речей були хіба що рештки військового взуття вермахту, причому деякі пари дуже гарно збереглися. І більше майже нічого: ані ременів, ані ґудзиків, ані головних уборів. Знаходили також монети, залишки медичного джгута, фрагменти лікарняних ковдр і кілька разів жетони.
Усього до кінця вересня 2015 року викопали рештки приблизно 600 солдатів. Було припущення, що серед них не лише німці та угорці, а також румуни та італійці. Пізніше ці рештки перепоховали на спеціальному меморіальному кладовищі біля Віти-Поштової.
Олексій Салівон, один зі співробітників Національного військово-історичного музею України (нині — офіцер Збройних Сил України), написав про ці події особисті враження:
«Мені копання запам’яталося тим, що доводилося копати здебільшого у твердому глею, у якому дерево з трун стліває. Коли у світлому ґрунті (глею) докопуєшся до тонкого чорного шару, то розумієш, що це суміш від стлілого дерева з труни з ґрунтом. Кілька разів траплялися цікаві випадки. Наприклад, я першим знайшов поховання, причому набагато глибше ніж зазвичай, яке було у своєрідній повітряній подушці: труна стліла й осипалася на рештки кісток, але порожниста прямокутна форма збереглася. Коли докопувався до ніг чи поясу, то далі досвідчені специ просто вигрібали решту кісток разом із черепом з іншої половини. Звичайні активісти справ з кістками не мали.
Усі поховання ми знаходили шурфуванням. Намагалися передбачити наступне, дотримуючись якоїсь логіки або щодо до сучасного рельєфу території, або щодо ймовірної лінії поховань… І все одно кілька разів працювали даремно, бо поховання йшли здебільшого своєрідними кривими лініями: можливо, завдяки тому, що початково кладовище мало своє оригінальне планування зі своєрідними терасами, якого після радянського варварського знищення й рівняння бульдозерами майже не передбачиш. І все деревами поросло…
Ще пам’ятаю, коли ця місія закінчувалася, то прибула делегація бородатих німецьких військовиків, які символічно мали викопати останні могили. Активістів про таке дійство попередили за кілька тижнів. І їм залишили ділянки для копання, де напевно хтось із солдатів був похований».
Надалі ці розкопки згорнули, але завдяки їм ми тепер чітко знаємо:
- На верхній терасі, поруч із церквою, немає ніяких старих поховань.
- На нижніх терасах залишилося чимало поховань солдатів вермахту та його союзників 1941–1943 років, але їх засипали додатковим шаром ґрунту.
- Перед знедоленими киянами, яких радянська влада наприкінці 1943 року зігнала руйнувати Аскольдову могилу, поставили завдання викопати лише рештки генералів та офіцерів з верхньої тераси. Що стосується могил пересічних солдатів, то з них лише прибрали хрести.
- Кістки тих, кого поховали на кладовищі до 1934 року й на верхній терасі у 1941–1943 роках, вочевидь, прикопані десь неподалік у ямах і ярах, яких багато навколо Аскольдової могили. Не виключено, що це територія Зеленого театру. Але навіть якщо знайти це місце, немає шансів визначити, якого періоду рештки й кому вони належали.