Трудові резерви Євросоюзу

Вони там переховуються від патрулів, змінюють фах, хтось навіть робить кар’єру, але повертатися додому поки що не дуже поспішають.

 

 

Телефонуємо уродженцю Горлівки Андрію – героєві статті «Зачаровані трабахою» (див. Тиждень, № 22 від 30 травня 2008 р.). Він в Іспанії вже вісім років, останні три – легально. Будівництво курортного комплексу «Магніфіко», де працює бригадиром, завершується. Надалі він залишиться у «Магніфіко» керівником з експлуатації споруд. У зарплаті не втратить. Житло є. «У нас таке називають відомчим. Хотів би власну квартиру, але банк в іпотеці відмовив – криза. З особистого: нарешті одружився зі своєю Малгожатою, синові Тарасу вже місяць. Жінка три роки отримуватиме «соціал» на дитину, а далі, дасть Бог, криза мине. Але фірма «Флор», де працювала Малгося, закрилася, повторивши шлях багатьох компаній, які продавали у Східну Європу іспанську керамічну плитку».

 

Колежанка Малгосі – киянка Вероніка – в Іспанії півроку, була у «Флорі» на випробувальному терміні, тому жодних соціалів не отримала. Мусила піти доглядати двох близнючок – старих дів, у них і живе. Бідкається: «Злостиві, як не догоджаю – усе їм не так!»

 

Для новоприбулих в Іспанії зараз є переважно тільки така робота: опікуватися старими, немічними і дітьми. Турбота ця здебільшого нелегальна: жодних соціальних гарантій, залежність від роботодавця, можливі ускладнення з поліцією.

 

Люба з-під Вінниці в країні Дон Кіхота вже 16 років, останні чотири – легально. Вона вийшла заміж за вдівця й здійснила мрію: перевезла до Іспанії всю свою українську родину. Її іспанський чоловік – поліцейський, він колись допоміг їй легалізуватися. «Коли я сердита, то кричу на Хосе, що йому треба, щоб хтось безплатно прибирав його будинок, а ніяка то не любов», – чи то серйозно, чи то жартома каже Тижню Люба.

 

Її онук і дві онучки ходять до місцевої школи. Донька і зять працюють нелегально: Катя доглядає стару пані, а Петро підробляє на автозаправці. Сама Люба крутиться на трьох роботах прибиральницею: легально в універсамі Carrefour, нелегально прибирає два будинки. Заробіток української частини Любиної родини – €3500.

 

Телефонуємо також екс-тер­нопільчанинові Віктору (в Іспанії 15 років, останні вісім – легально). «Працюю зварювальником. Будуємо школу поблизу Севільї, замовлення муніципальне, тож не заморозять». Віктор виплачує іпотечний кредит. Його дружина Віра працює в універсамі El Corte Ingles кравчинею, але робочий день скоротили вдвічі, бо вишуканих суконь купують менше.

 

А ось молодшому братові Віктора Євгену не поталанило. З України він приїхав улітку, мав намір влаштуватися на будівництві, але легальної роботи не знайшов, залишатися нелегально побоявся і повернувся до Тернополя.

 

Вчора на Хрещатику я зустріла давню знайому, яка 20 років разом із чоловіком-іспанцем тримає на півдні Іспанії рієлтерську контору з продажу курортної нерухомості. Галина розповідає, що в них значно поменшало клієнтів із Великої

Британії, Німеччини, Скандинавії, майже зникли іспанські покупці. Натомість почали вчащати крутелики з колишнього СРСР. Саме тому, вважає Галина, ціни на нерухомість у курортних містах навіть трохи піднялися. Тож штат своєї фірми вони з чоловіком вирішили розширити: взяли на роботу трьох дівчат з України.

 

 

В Угорщині українців небагато: наче й близька, сусідня країна, але мова для слов’ян дуже складна. Зате той, хто спроможеться її опанувати, отримує перевагу, бо наших тут цінують.

Як і в інших країнах Євросоюзу, українці-нелегали зазвичай задіяні в будівельній галузі та сільському господарстві. Працюють (щоб далеко за прикладом не ходити) у Шарошпатаку, звідки лише 70 км до Чопа. Організатори возять ро­біт­ників-українців вахтовим методом туди й назад, тож це можна вважати навіть не міграцією, а постійними тривалими відрядженнями.

 

Тиждень зустрічав наших і в туристичній галузі. Це насамперед етнічні угорці із Закарпаття. Зар­плата у цій сфері становить 100–140 тис. форинтів (близько $500–700). Громадяни України знаходять тут свою нішу не в останню чергу тому, що самі угорці їдуть працювати до Австрії чи Великої Британії: там значно більше платять. 

 

Молода екс-харків’янка Олеся Потімкова вже вісім років цілком легально працює директором із розвитку бізнесу готелю «Європа фіт» у містечку Хевіз поблизу термального родонового озера, де купаються навіть узимку. Мода на лікувально-оздоровчий туризм забезпечує постійний приплив клієнтів із євроспільноти. А те, що Олеся знайома з пострадянською ментальністю, залучає і клієнтуру з країн СНД – їхня кількість у готелі становить шонайменше 20%.

 

Олеся має чималі повноваження: набирає персонал готелю і часто віддає перевагу саме своїм співвітчизникам. Потімкова не тільки вільно володіє угорською, а й як риба у воді почувається в європейських економічних реаліях. Євросоюз, враховуючи рідкісні особливості озера Хевіз, надав «Європі фіт» субсидію на $1 млн – і Олеся особисто керувала реконструкцією готелю. В Угорщині вона закінчила Інститут туризму, а на батьківщині здобула юридичну освіту. «Мало як ще доля обернеться?» – дзвінко сміється молода українська директорка угорського готелю.

 

Вілмош Газда в Угорщині вже 14 років. В Ужгороді працював офіціантом, а тут, у курортному Мішкольці, він менеджер із туризму. Обов’язки – супровід груп із країн СНД. Родичі Вілмоша лишилися в Україні, він їздить до них щомісяця, а то й частіше. Газда розповідає, що в 200-тисячному Мішкольці є трудова діаспора – близько 200 українців, які мешкають тут постійно. З них більш ніж половина – етнічні угорці із Закарпаття, але є й вихідці з Одеси, Києва, Запоріжжя. Вони працюють на українських власників угорських підприємств (зокрема, металургійного комбінату DAM Steel), підтримують між собою земляцькі стосунки, приятелюють.

 

Як збираються рятуватися від кризи? Ще далі, на Заході. «Там легше роботу знайти, пережити кризу. Не чув, щоб хтось збирався повертатися», – відверто зізнається Вілмош Газда, натякаючи, що багато заробітчан розглядають Угорщину швидше як транзитну країну. Але зараз це транзит не людей, а їхніх сподівань.

 

 

Останні дані Головного управління статистики Польщі й досі оптимістичні: валовий національний продукт у III кварталі цього року зріс на 4,8%. Банківський сектор також почувається здоровішим, ніж український. Пропозиції щодо споживчих кредитів не зменшуються, хіба що банки збільшили відсотки за іпотекою в іноземній валюті (донедавна найдешевші кредити видавали у швейцарських франках).

 

На думку експертів, пік масових звільнень буде навесні, й першими від цього постраждають іноземці. За даними преси, у Польщі працюють від 200 до 500 тис. українців (зокрема, й нелегально). Але наразі працівників з-за східного кордону і далі приймають на роботу.

 

Окрім групи менеджерських кадрів середньої ланки (здебільшого їх працевлаштування пов’язане з інвестиціями «Індустріального союзу Донбасу») переважна частина українців – сезонні робітники.

 

«Їх найбільше у будівництві та сільському господарстві з огляду на легкість отримання дозволів, – каже Почесний консул України у Познані Лукаш Хоровський. – Однак я знаю і токарів на заводах, і дівчину, яка стала асистенткою директора м’ясокомбінату Duda». На думку консула, криза ще не призвела до радикального зменшення кількості робітників з України: «Вони мають один безумовний плюс: постійно під рукою. Приїздять самі, без родин. До того ж задіяні у секторі сезонних робіт, де часто бракує людей».

 

Представник компанії «Оболонь» у Варшаві Тарас Кравець має власний погляд на кризу: «Вона впливає, але навпаки: ті, хто залишився без роботи в Україні, пере­орієнтовуються на Польщу. Ще недавно місцеві зарплати не приваб­лювали багатьох українців, а тепер вони готові їхати і за $800–1500».

 

До речі, 86% поляків позитивно ставляться до працевлаштування іноземців (за даними Центру дослідження громадської думки).

 

 

 

У Римі, в парку навпроти станції метро «Пірамід» – український острівець. Тут щодня збираються безробітні або ті, кому нікуди подітися у вихідний день. Чоловіки п’ють пиво, жінки переповідають новини з батьківщини, ілюструючи свої історії фотографіями дітей чи онуків, яких, можливо, не бачили вже кілька років. Українська громада є третьою за чисельністю «трудовою нац­меншиною» Італії після румунів та албанців.

 

«Мої подруги – такі самі хатні робітниці, як і я, – розповідає Марія з Хмельниччини. – Помітно, що контроль документів на вулицях Риму почастішав. Це дуже непокоїть тих, хто не має дозволу на проживання».

 

Більшість українців намагається отримати його, скориставшись квотами так званого декрету флуссі, згідно з яким уряд Італії щороку дозволяє приїзд на роботу іноземних працівників.

 

Для охорони правопорядку та контролю за «больовими точками» великих міст Італії залучено військові підрозділи. Патрулюються станції метро, парки, вокзали. Від можливих депортацій багато українців рятуються… добровільним ув’язненням за місцем роботи. Але відсидітися у приватних помешканнях вдається не всім.

 

«Коли бачу військові авто, припарковані поблизу метро, почуваюся злочинцем тільки тому, що є іноземцем, – ділиться будівельник Дмитро, який приїхав до Риму зі Стрия. – Зараз жінки, які працюють у будинках італійців, перебувають у вигіднішому становищі. Їм не потрібно ходити вулицями. А ось ми, чоловіки, ризикуємо ще й тому, що на будівництві теж можливий рейд поліції».

 

Одним із заходів уряду стало покарання тих, хто здає квартиру в оренду нелегальним іммігрантам. «Сподіваюся, це лише тимчасове за­лякування. Якщо ж за справу візь­муться серйозно, знайти квартиру буде справді нелегко, а ціни злетять до зірок», – міркує жінка з українського гурту «на Пірамідах».

 

В Італії діє «Пакет безпеки» – низка законів, спрямованих на жорсткіший контроль над переселенцями. Нелегальний в’їзд на територію країни передбачає кримінальну відповідальність та ув’язнення від шести місяців до чотирьох років. Здійснюється посилений моніторинг грошових переказів. А термін розгляду запиту для отримання італійського громадянства продовжено, щоб створити перешкоди фіктивним шлюбам.

 

Однак українці не квапляться покидати Апенніни. «Мені 30 років, маю вищу освіту, і, здавалося б, мені нічого не заважає повернутися, – роздумує львів’янка Світлана, яка вже віддала Італії п’ять років. – Проте тоді мушу будувати життя спочатку: шукати роботу, друзів, знову налагоджувати стосунки з родичами… Усе це не так просто».