Однак, інвестуючи в будинки та квартири, у яких невідомо чи житимуть, або у вищу освіту дітей, здобувши яку ті не можуть працевлаштуватися, українські заробітчани стають заручниками власних мрій, адже грошей зазвичай постійно не вистачає. А по поверненні додому не всім вдається відновити соціальні зв’язки й застосувати на практиці здобуті за кордоном вміння та досвід. Тому багато хто, виїхавши на рік-два, десятиліттями не наважується повернутися на батьківщину.
Мрія про дім
Галина Урсуляк приїхала до села Драчинці Кіцманського району Чернівецької області із США на місяць. Вона замовляє вікна, перевіряє, як майстри кладуть плитку, пінопласт, штукатурять фасади хат, – тільки-но витратить гроші, знову вирушить до Америки. Жінка будує величезний будинок, а поруч із ним гараж.
Читайте також: Любов на відстані. Трудова міграція змінює підходи українців до формування сім’ї
«Хочу жити вдома, – пояснює свої капіталовкладення пані Галина. – У Штатах навіть ті, хто має бізнес, кажуть, що ще трохи попрацюють і повернуться. Але коли бачать, як на батьківщині люди виживають, тікають назад. Думка, що в них є дім в Україні, допомагає. Коли на мене тут кажуть «американка», стає образливо. Я ні на секунду не почувалася там американкою. Ми, як добудуємо хату, приїдемо, але ще треба багато грошей». Саме мрія про власний будинок примусила Галину з чоловіком податися за океан і протримала їх там уже 11 років: «Життя [в одній хаті з батьками] не було, стали винаймати квартиру в Чернівцях. Працювали на базарі, я перемерзала, грошей не вистачало, тож вирішили їхати до США заробити на будинок». Удома залишився півторарічний син Станіслав – наступного разу мати побачила його вже шестирічним. Американці не розуміють заробітчанку, особливо коли та розповідає, що покинула вдома дитину: «Мені важко там, а чоловік каже: «Рік, два – і повернемося додому», а минає п’ять, сім, десять. У людей є великий страх: що вони робитимуть, коли приїдуть до України? Вони звикають на заробітках до стабільності, постійного доходу».
Інвестиції досвіду
Батьки, які й досі на заробітках у США, допомогли Оксані Прокопець відкрити крамницю в центрі села Драчинці, у якій вона є продавцем. «Я не хочу більше їхати до Америки, – каже жінка, яка працювала прибиральницею в невеликому містечку у Нью-Джерсі, – тут я маю свою хату, все своє».
Ярослав Рудницький понад два роки пропрацював на молочній фермі в Данії та рік у Швеції. Зараз застосовує дансько-шведський досвід у селі Видумка на Житомирщині. Спочатку взяв землю в оренду на п’ять років, а потім приватизував. На 21 га вирощував моркву, картоплю, але не міг прожити за зароблене, тому тепер сіє кормові культури. Посеред поля має корівник, тож продає сир, сметану, молоко. Мріє постачати ці продукти у багатоповерхівки в містах, як це роблять у США.
«Доки буде можливість, залишатимусь удома, – каже фермер. – Хочу тут мати свої хутір, будиночок, сонячні батареї, ставок, землю. Щоб після мене діти або інший фермер могли продовжувати цю справу. Потрібно дуже багато зусиль, щоб розвивати цей бізнес. Бо якщо за кордоном щодо всіх питань можна порадитися з консультантами, то в Україні все необхідно робити самому».
Чимало з колишніх гастарбайтерів, повернувшись додому, на зароблені наважуються відкрити власну справу. Олександр – із першої хвилі українських програмістів, які подалися на Захід у пошуках більшого заробітку. Пропрацював більш ніж п’ять років у одній з IT-компаній у Лондоні. 2009-го повернувся до Києва, де вирішив заснувати власне підприємство. «За кордоном я набрався нового досвіду не тільки як «айтішник», а і як управлінець, тож вирішив матеріалізувати його у вигляді фірми-розробника програмного забезпечення». $100 тис., зароблених у Британії, цілком вистачило, щоб за два роки розкрутитись у компанію з оборотом у $50 млн за рік. Однак нині Олександр знову збирає валізи до Лондона – причому розраховує перенести свій бізнес на Туманний Альбіон. Три місяці тому круті хлопці, які прийшли «сам знаєш, від кого», запропонували «безвідмовний» варіант: 80% бізнесу він переписує «сам знаєш, на кого», 20% залишає собі, плюс управлінські функції.
Олександр, який звик, що його знання оцінюють адекватно, від такої пропозиції відмовився, як і від проблем, які йому пообіцяли влаштувати «цивілізовані рейдери» і які вже почали втілюватися в життя, – нещодавно все «залізо» винесли податківці.
Читайте також: В Україні налічується 13-15 млн зайвих людей
Павло Р. роками вирощував полуницю на фермах Англії. Три роки тому вирішив застосувати здобутий досвід у себе на Вінниччині. Орендував кілька гектарів землі під ту саму агрокультуру. Цього літа мав зібрати перший великий врожай. Не судилось. У травні його полями проїхалося кілька тракторів. Переконаний, що це зроблено за вказівкою місцевого чиновника-князька, якому він відмовив у хабарі за продовження оренди землі: той погрожував віддати її іншому фермерові. Павло вирішив усе-таки повоювати: сподівається, що в його селі після виборів зміниться влада.
Не чекали
Часто повернення до України для заробітчан означає «нове знайомство» з безробіттям або мізерними доходами, тому наважуються на це переважно вже на старість. «Ми з дружиною пропрацювали в Росії 13 років, – розповідає мешканець Сміли Черкаської області Микола Артеменко. – У 1990-х скрута змусила. Потрібно було вчити дітей і батькам допомагати. Жили подвійним життям: там, де ти ніхто, маєш не права, а лише обов’язки, і тут – під час коротких виїздів додому. За час відвідин батьківщини всі знайомі радили до України не повертатися, тому що тяжко живеться. Там же було важко на душі. У Росії ти ніхто і державі Україна не потрібен».
З часом родина вирішила повернутися: роки заробітчанства у стаж роботи не врахували, хоча пенсію отримати таки вдалося. «Усе змінилося, – пригадує труднощі адаптації дружина Миколи Ольга, – своїх дітей майже не бачили, вони виросли, постаріли батьки, а водночас економічна ситуація в Україні не надто поліпшилася. Важко було перейти на злиденну пенсію після стабільного високого заробітку. Попри вищу освіту й багаторічний досвід на посаді інженера, після тривалого заробітчанства я не змогла знайти роботу в нашому місті – Центр зайнятості пропонував лише фізично важку і вкрай низькооплачувану».
Микола місця собі також більше не знайшов – через вікові обмеження і складну ситуацію з працевлаштуванням. Проте і сьогодні б прийняв рішення про від’їзд, на який наважився 13 років тому: «Загалом ми не шкодуємо: дітей вивчили, батьків доглянули, зробили ремонт. Моїх однолітків майже не лишилося, спилися, а я живий і не п’ю».
Олексій Б. повернувся додому, в Рівне, з Португалії напередодні кризи 2008 року. На зароблені гроші спорудив будинок. Улаштувався на «Рівнеазот» – зарплата не піренейська, але жити можна. Каже, все змінилося після того, як підприємство купив Фірташ: «Олігарх ураз поміняв керівництво. Його менеджмент працівників за людей не вважає. На заводі – як у гетто: можуть і в кишені заглянути, й по голові надавати. Будь-які спроби сказати щось проти закінчуються звільненням. Якось у місцевій їдальні потруїлись люди. Одна з працівниць почала вимагати розслідування – наступного дня опинилася за ворітьми. За роки, проведені в Європі, я звик до нормального ставлення до себе як працівника й особистості, тож такого ставлення не стерпів. Звільнився». Олексій удруге почав збиратися в дорогу – колишній працедавець у Порту погодився знову взяти його на роботу.
Повернення після заробітків не гарантує того, що на батьківщині вдасться реалізувати здобуті навички, вкласти гроші й почати успішне життя з нової сторінки, часто через перешкоди чиновників, тобто самої держави. Тому носії такого важливого для України західного досвіду фактично не можуть застосовувати його на практиці. Тут виявляється, що вони, як і раніше, зайві люди. Тож не дивно, що наших заробітчан за кордоном лише прибуває – до батьків долучаються діти.