Повномасштабна війна Росії проти України тривала трохи більше, ніж півроку, коли професор історії Єльського університету Тімоті Снайдер почав читати свій курс із історії України. Згодом, у колонці для The Washington Post він назве свої тодішні відчуття сюрреалістичними. Вочевидь тому, що курс історії довелося читати саме тоді, коли країна-агресор намагалася виправдати свої загарбницькі дії «псевдоісторичними фактами», тож Снайдеру так чи інакше доводилося повертатися до сьогодення. «Той факт, що ми думали, що Україна впаде за три дні, може розповісти про наше неправильне розуміння цієї країни більше, аніж про саму країну», – сказав студентам професор Снайдер вже на першій лекції. Ця фраза добре описує те, що відбувалося зі знаннями про нашу країну та весь регіон Східної Європи та Центральної Азії після падіння Берлінського муру та розпаду СРСР.
Токсичний спадок совєтології
Якщо пройтися публікаціями в пресі та академічних журналах початку 1990-х за пошуковим запитом «совєтологія», то можна знайти багато цікавого. Тоді і журналісти, і науковці багато міркували про майбутнє совєтології та гостро критикували підходи, поширені серед відповідних фахівців. Наприклад, у березні 1996 року видання The New York Times писало про «приголомшливу несподіванку»: що «розпещені та привілейовані роками федерального, фундаційного та академічного патронату» кремленологи (вони ж совєтологи) стали у 1991 році непотрібними. Не без іронії видання задавалося риторичним питанням: чому попри щедре фінансування цього напрямку і знання мови, совєтологи так і не змогли передбачити розпад Радянського Союзу?
З початком повномасштабної російсько-української війни схожі питання були адресовані й сучасним дослідникам Росії та регіону. Тому що, як виявилося, причини стійкості України могла пояснити лише незначна кількість науковців. Чому так сталося? «Совєтологи завжди їздили робити дослідження в Москву. Вони, по-перше, знали лише російську мову. По-друге, вони всі були навіть не русоцентричні, а москвоцентричні. Відповідно вони сформували когорту викладачів перехідного етапу, чиє становлення відбувалося після розпаду СРСР», – каже в коментарі Тижню Сергій Куделя, викладач американського університету Бейлора. Власне, совєтологам закидали московцентричність ще до розпаду Радянського Союзу – як-от, наприклад, американський політолог українського походження Олександр Мотиль на шпальтах журналу Slavic Review за 1989 рік. У значної кількості дослідників регіону москвоцентричність зберігалася і після розпаду СРСР. З багатьма це зіграло «злий жарт» напередодні повномасштабного вторгнення РФ до України. Найчастіше саме вони передбачали швидке падіння України перед російською загрозою.
Плакат 1941 року із закликом про «Негайну допомогу Росії». Поруч із цитатою портрет Вільяма Гаррімана (праворуч), на честь якого названо Центр із дослідження Росії, Євразії та Східної Європи Колумбійського університету, та британського політика Лорда Бівербрука (ліворуч). Гарріман у цей час був відповідальним за лендліз
Схожий транзит від совєтології до російських студій відбувся і на інституційному рівні. Приміром, Інститут Гаррімана при Колумбійському університеті, який до розпаду СРСР був ключовим центром кремленології, опісля перефокусувався на дослідження Росії та країн-наступниць. Попри те, що повна назва закладу звучить як Інститут Гаррімана із російських, євразійських та східноєвропейських студій, країни Центральної Азії та Кавказу мають тут набагато менший фокус уваги серед дослідників, а ніж Росія і до того ж зібрані під одним визначенням «Євразії». Цей термін часто використовують в американських університетах у назвах кафедр, які займаються дослідженням країн, що до 1991 року були частиною СРСР і нині це спровокувало серйозну дискусію. Якщо говорити про Білорусь чи Молдову, то навіть в такій передовій дослідницькій інституції, мало можливості для дослідження цих країн. Симптоматично, що в такій ситуації виникають казуси, як-от скандал 2021-року довкола літнього випуску журналу Інституту Гаррімана, в якому українську Одесу презентували як російське місто.
Слід зауважити, що програма із українських студій в Інституту Гаррімана діє ще з 1993 року, але все це завдяки щедрому внеску української діаспори – Фундації Петра Яцика. Для Колумбійського університету повномасштабна війна стала стимулом для посилення українських студій. Тому в Інституті Гаррімана, вже у минулорічному весняному семестрі, в межах українських студій можна було обрати шість предметів, серед яких курси з літератури, мистецтва та дипломатії. Позитивні зміни сталися й у менших університетах. Так, Сергій Куделя із січня почав читати курс про політику в Україні в університеті Бейлора, де викладає вже десять років. Однак, як розповів Тижню, започаткувавння таких курсів це, у його випадку, в першу чергу особиста ініціатива. «Протягом років роботи у цьому університеті, я викладав курси, присвячені Росії. Чому так? Керівництво факультету не хоче пропонувати курси, на які запишеться мало студентів», – пояснює він. Для університету Бейлора мінімальним для запису є 10 студентів, для того щоб курс відбувся і саме стільки студентів нині слухають курс Куделі про українську політику. Політолог каже, що ситуація буде іншою у тих університетах, де є кафедри, які тривалий час займалися дослідженням регіону, хоча все ж домінантними там залишаються російські студії.
Український політолог Володимир Кулик, який викладав і в Стенфордському, і в Єльському університетах у коментарі Тижню пояснює, що провідні західні університети можуть собі дозволити мати курси, які слухатимуть усього кілька студентів, бо мають кращі фінансові можливості. Утім однією із причин незначної кількості студентів на своїх курсах він називає також і те, що стратегічно студенти прагнуть записуватися на курси до викладачів, які є сталими викладачами в університеті.
Сайт Українського наукового інституту Гарвардського університету
Найстарішою дослідницькою установою при передовому американському університеті, яка займається дослідженням українських студій – є Український науковий інститут Гарвардського університету (HURI). Він виник на базі кафедри з українознавчих студій Гарварду, яку тут започаткували ще у 1968 році. Левова частина науковців у США та інших країнах, які можуть читати чи навіть говорити українською, як наприклад Тімоті Снайдер, вивчали українську у Гарварді. Водночас у Гарварді діє Центр із російських та євразійських студій ім. Дейвіса. Хоч цей центр визначив собі за фокус цілий регіон, утім домінантними тут також є російські студії. Студенти можуть обрати собі бакалаврську програму із фокусом на регіональні студії – «Росію, Східну Європу та Центральну Азію». Для магістрів є така ж програма. Як зазначено на сайті, студенти в межах цієї програми можуть обирати для дослідження або Росію, або Східну Європу або Центральну Азію і фокусуватися на курсах із вивчення відповідних мов. Викладачі HURI, зокрема і його голова історик Сергій Плохій, також читають курси на програмах Центру Дейвіса.
Читайте також: Український іспит для адептів геополітичного «реалізму»
Центр російських, східноєвропейських та євразійських студій при Єльському університеті, де викладає зокрема і Тімоті Снайдер, також пропонує своїм студентами магістерську програму із європейських та російських студій. При подачі на навчання студенти можуть обирати, або фокус на Росії та Східній Європі, або на Західній та Центральній Європі.
Для багатьох українців та європейців нині кричущим видається термін, яким на американських кафедрах часто спільно називають Східну Європу, Центральну Азію та країни Кавказу, які раніше входили до складу СРСР – Євразія. У всіх трьох згаданих американських університетах кафедри називаються кафедрами дослідження євразійських студій. «Цей термін має протофашистську конотацію, бо не відноситься до євразійського континенту, а до класичного євразійства, яке було рухом у російській діаспорі у 1920-30 рр. Сподіваюся, що тепер він зникне», – каже в коментарі Тижню німецький дослідник регіону, політолог Андреас Умланд, – «У Німеччині ми не маємо цього жахливого терміна».
Ініціативи, але не кафедри чи окремий інститут
Попри географічну близькість, у Німеччині, на відміну від США, немає окремого інституту із дослідження України. Хоча дискусії про започаткування такої інституції тривають.
Утім, з огляду на контакти з регіоном, ще з 2005 року в Ляйпціґу діє науковий інститут із дослідження Молдови, є магістерська програма із вивчення Кавказу в університеті Єни та інші програми із дослідження регіону. Однак це не до порівняння із кількістю університетів, де можна вивчати русистику, російську мову чи російську політику. Так, після навчання у будь-якому із пʼяти найпотужніших університетів ФРН можна стати знавцем або й викладачем російської (є відповідні програми). А в університеті Гумбольта та університеті Гамбурга, які належать до пʼятірки найпотужніших у ФРН, можна обрати російську як окремий напрям на бакалавраті.
Традиційним центром вивчення українських студій в Німеччині є університет Ґрайфсвальда. Тут упродовж двох семестрів студенти можуть вивчати українську мову та культуру. Також в університеті Віадріни є окрема кафедра історії України, яку очолює історик Андрій Портнов. Водночас спостерігається значне зростання зацікавленості наразі саме Україною. «Наступного семестру лекції та семінари з історії України пропонуватимуть у багатьох німецьких університетах. Раніше такого не було. Також є нові книги з української історії, я й сам в середині березня видаю книгу «Прокляття імперії. Україна, Польща і хибний шлях в історії Росії» (“Der Fluch des Imperiums. Die Ukraine, Polen und der Irrweg in der russischen Geschichte”, 2023)», – каже в коментарі Тижню професор історії Мюнхенського університету ім. Людвіґа-Максиміліана та співголова українсько-німецької історичної комісії Мартін Шульце Вессель.
У Франції ситуація із вивченням нашого регіону і зокрема України ще складніша. Найперше через те, що історично фокус Парижа був на інших регіонах-сусідах Західної Європи.
Свою роль також відіграла російська еміграція до цієї країни та звʼязки Париж-Петербурґ і Париж-Москва. Водночас в академічному середовищі велике значення мають не лише інституційні передумови, як наприклад, наявність кафедр, що спеціалізуються на дослідженні певних регіонів, але й особистість дослідника чи викладача. Так, хоч французький Інститут політичних досліджень (SciencePo) і послуговується терміном «Євразія» для означення регіону у переліку курсів на Програмі із дослідження Європи та Центральної і Східної Європи (корпус університету у Діжоні) за 2018-19 рр. є курс професорки університету Бургундії Александри Гужон «Україна: Зрозуміти війну та Революцію». Сама дослідниця фокусується не лише на Україні, але й на Білорусі і має чимало наукових публікацій про обидві країни. Програма із дослідження Європи та Центральної і Східної Європи також пропонує майбутнім політологам вивчати мови регіону. Однак у переліку лише німецька, угорська, чеська, польська, італійська, румунська, іспанська та російська.
Читайте також: Війна за розум західного світу — це гарантія нашої незалежності
Українську мову у Франції можна вивчати лише на одній кафедрі — в Національному інституті східних мов та цивілізацій (INALCO). Попри назву, ця вища школа дає можливість вивчати мови не лише Сходу, але й Азії, Африки та Океанії. Українську мову можна вивчати на кафедрі Європи. Окрім української тут викладають ще 16 мов. Зокрема, у словʼянській групі – польську, чеську словацьку, словацьку, словенську, сербську, «боснійсько-хорватсько-сербську», лужицьку та македонську. Тут можна вивчати також мови усіх країн Балтії, фінську, угорську, албанську, грецьку та румунську. Водночас російській тут відведено окрему кафедру. Згідно із інформацією на сайті INALCO, вона є найбільшою кафедрою російських студій у Франції, де «навчається понад 700 студентів під керівництвом понад 30 викладачів». Цікаво, що INALCO має окрему кафедру мов Євразії, де можна вивчати 15 мов, серед яких як грузинська, так і турецька, пушту та уйгурська. Українська соціологиня Анастасія Рябчук, яка нині окрім викладання в Києво-Могилянській академії, працює над дослідженням у паризькому Центрі досліджень російського, кавказького та центральноєвропейського світу (CERCEC), часом допомагає студентам INALCO опановувати українську. В коментарі Тижню каже, що помітила тенденцію, коли представники урядових структур, готуючись до проєктів співпраці з Україною, починають вчити українську, хоча часто мають базу з російської, і раніше могли б безтурботно використовувати лише ці знання. Це свідчить про певні зміни у світогляді політичних кіл, що ймовірно провокуватиме і зміни в академічному світі та появу нових можливостей для українських студій і у французьких університетах.
Від захоплення до ґрунтовних досліджень
Наприкінці минулого року застосунок для вивчення іноземних мов Duolingvo оприлюднив свій щорічний звіт щодо мов, які його користувачі вивчали найбільш охоче. Згідно з ним, вивчення української зросло на 1651%. Так, наприклад, у рейтингу найпопулярніших мов у Великій Британії українська піднялася із 37 до 17 позиції. Підтримка Києва Лондоном із його передовими рішеннями щодо постачання озброєння, які змушують діяти також й інших партнерів, є однією із опор стійкості для України. Попри значну кількість академічних програм та ініціатив сфокусованих на дослідженні Росії, як і у США, у Великій Британії ще з міжвоєнних часів діяли ініціативи із вивчення україністики. Перша професорська позиція зʼявилася вже у часи Холодної війни. А в Університетському коледжі Лондона та Лондонському столичному університеті є окремі програми із вивчення українських студій. Також з 2006 року діє програма із українських студій в Кембриджському університеті.
Водночас все це не порівняти із кількістю програм у царині російських студій. Зокрема, усі університети, які згідно з різними рейтингами належать до першої пʼятірки найкращих університетів країни, мають або окремі центри із дослідження Росії та Східної Європи, або програми із російських студій, російської політики і тд.
Деколонізація чи деімперіалізація?
Більшість науковців та дослідників, з ким поговорив Тиждень під час підготовки цієї статті вважають, що ситуація, коли російські студії беззаперечно переважали над іншими напрямками досліджень регіону вже має тенденцію змінюватися.
І це ми можемо спостерігати за кількістю курсів із фокусом на зокрема Україні. Водночас вона також має кілька небезпек. По-перше, чи буде сталим цей інтерес. Наскільки вдасться закріпити розуміння потреби фокусуватися не лише на Росії чи нині на Україні, але й на інших країнах регіону. По-друге, чи принесуть ці зміни справді якісні дослідження.
Разом з тим і в межах самих кафедр російських студій виникають дискусії щодо їхнього майбутнього та потреби деколонізації цього напрямку досліджень. Поодинокі голоси, як наприклад Ева Томпсон завдяки книзі «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм» говорили про це раніше. Саме Ева Томпсон вводить у своїй книзі поняття «імперського знання». Вона про нього говорить крізь призму російської літератури, але ми можемо констатувати, що десятиліттями в університетах через некритичне вивчення російської літератури чи ігнорування літератури країн, які Кремль бачить частиною своєї імперії. Водночас деякі дослідники, як наприклад, Сергій Плохій говорять про потребу не деколонізації російських студій, а про їхню деімперіалізацію. З нинішньої перспективи обидві потреби на сьогодні нагальні. Можливо, після цих змін, науковці, що займаються регіоном, не будуть робити таких кричущих помилок, як про майбутнє регіону після падіння Берлінського муру та напередодні повномасштабного вторгнення Росії до України.
Публікацію створено в рамках проєкту n-ost «Decolonizing Journalism», розробленого у співпраці із JX Fund та за підтримки Комісара уряду ФРН із питань медіа та культури