«Вони кудись поділися. Я навіть не знаю, чи в них тут ще є офіс» — так голова профспілки портових робітників Йоргос Гогос, сидячи в кабінеті з видом на обпалені пекучим сонцем верфі й крани порту Пірей, розмірковує про ПАСОК — соціал-демократичну партію, яка кілька десятиріч була панівною в цьому велетенському грецькому місті. Багато років поспіль вона постійно набирала близько 45% голосів на виборах. А тоді почалася економічна криза. На вимогу європейських інституцій уряд ПАСОК погодився приватизувати контейнерний термінал у порту Пірей. Голоси обурених робітників почали масово перетікати до ультралівих і правих. У 2015-му соціал-демократи залишилися з мізерними 4%. Сліди такої радикалізації видно на стінах пакгаузів: тут і там намальовані серпи й молоти, свастики й гасла «Адміністрацію порту Пірей — у руки робітників!». «Хто зараз захоче голосувати за ПАСОК? — запитує колишній активіст цієї партії Кіріакос. — Ця партія нічого не значить».
Грецію охопила безпрецедентна економічна та політична криза. Але в жарті Гогоса про те, що ця країна — «Європа у швидкій перемотці», є зерно правди. Політологи, дивлячись на європейських лівоцентристів, говорять про всеєвропейську «пасокізацію». Підтримка соціал-демократичних партій на континенті падає небувалими темпами.
На початку цього століття можна було проїхати з шотландського міста Інвернесс до литовського Вільнюса й не перетнути жодної країни, де при владі були б праві. Те саме стосується й подорожі поромом через Скандинавію. Соціал-демократи заправляли в Європейській комісії та змагалися за першість у Європейському парламенті. Але останнім часом частка відданих за них голосів на національних (і загальноєвропейських) виборах впала на третину, до найнижчих за останні 70 років показників (див. «Ліві позаду»). Торік парламентські перегони відбувалися в п’яти державах ЄС: у Данії соціал-демократи втратили владу, у Фінляндії, Польщі та Іспанії скотилися до найнижчих за всю історію результатів, а в Британії зупинилися за крок від найнижчої позначки.
Щоправда, в інших країнах лівоцентристи у владі: у Німеччині та Нідерландах вони в непопулярних та ідеологічно розмитих партіях, що входять до урядових коаліцій на правах молодшого партнера; у Швеції, Португалії та Австрії — на чолі нестійких коаліцій, хоча раніше в усіх цих країнах були правлячими політсилами. У Франції президент Франсуа Олланд освоює нове дно непопулярності й може не виграти повторних виборів наступного року. Динамічний прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці в кращій формі, але його партія все одно втрачає підтримку (а в травні може втратити й посаду мера Рима), поступившись «Рухові 5 зірок» (M5S), що створений популярним блогером і спрямований проти сучасного істеблішменту. З рук центристів вислизнули колишні муніципальні та регіональні бастіони на кшталт Лондона й Амстердама, Каталонії та Шотландії, хоча традиційно вони займали там панівні позиції.
Кому ж дістаються усі втрачені лівоцентристами голоси? Чимало з них перетекли до популістів, як правило, лівих у Південній Європі, які виступають проти ринкової економіки, і правих противників міграції на півночі. Ще ними поживилися альтернативні ліві сили (наприклад, феміністичні, піратські, зелені), ліберали та правоцентристи. Як і «диванні партії».
Європейська лівиця вже переживала «темні смуги». Вона різко втрачала позиції наприкінці 1980-х і на початку 1990-х. Їх вдалося відновити під проводом таких лідерів, як Тоні Блер і Ґергард Шредер, які пожертвували давньою прихильністю до жорстко регульованих ринків праці та високих податків на користь центристської, зразка «третього шляху», політики соціальних реформ, дерегуляції та якісних державних послуг. Фінансувалося все це за рахунок зростання економіки. У 1996 році європейські соціал-демократи повернули собі свої позиції (див. мапи).
Але по довірі виборців до них вдарила економічна криза кінця 2000-х, на яку лівоцентристи відреагували урізанням бюджетних видатків, що було цілком у дусі правих партій. Тоді як останні (особливо в Німеччині, Британії та Скандинавії) взяли на озброєння соціально популярні елементи «третього шляху»: соціальну допомогу на працевлаштування у Швеції, реформу освіти та фіксування мінімальної заробітної плати в Британії.
Буремна ніч
З кризою євро ситуація погіршилася. На півночі Європи думку про послаблення режиму суворої економії значна частина виборців сприйняла як фінансовий порятунок марнотратних жителів півдня коштом північан. Це різко обмежило лівим простір для маневрів. Достатньо поглянути, у якій скруті виявився Олланд. Коли його обирали 2012 року під гаслом «час на зміни», він пообіцяв обмежити режим суворої економії та перезавантажити економіку. Але від 75% податку для багатих відмовилися, коли в результаті його запровадження різко впали податкові надходження до бюджету. Решта єврозони стояла на тому, що стелі дефіциту, які до того ігнорувалися, тепер потрібно сприймати серйозно. Відчуваючи за спиною дихання ринків, не маючи змоги здійснити девальвацію, боячись можливого зарахування Франції до проблемних країн разом із півднем Євросоюзу, Олланд знизив податки для бізнесу й почав зменшувати бюджетні видатки. Але ці чинники не пояснюють усієї глибини та континентального масштабу втрати лівоцентристами популярності. Некомфортною Європу для них зробили успіх, зміни структури економіки, зменшення страху перед крайніми спектрами політики та зникнення монолітних класових груп.
Почнімо з успіху: багато цілей інкременталістських лівих партій, які йшли ще від Другого інтернаціоналу 1898 року та марксистів, що віддавали перевагу парламентському процесу перед революціями, досягнуто. Колись спірний принцип суспільних благ для всіх та перерозподілу доходів нині є загальноприйнятим. І його легко підхопили партії-суперники і з лівого, і з правого крила. Як сказав лейборист та прем’єр-міністр Мальти Джозеф Мускат: «Хіба хтось сперечається, що людям потрібна пенсія?». Відчуття боротьби, яка веде до поступу, перемог, а не просто обмеження негативних наслідків, втрачено.
Водночас економіка європейських країн так змінилася, що принцип колективізму, який лежить в основі лівоцентристського порядку денного, виявився менш ефективним. Перевезення товарів стало швидшим, дешевшим і масштабнішим, капітал — мобільнішим, торговельні угоди (і пов’язані з ними державні субсидії) — далекосяжнішими, автоматика — досконалішою. Робочі місця переносяться за кордон або взагалі зникають; галузі часів промислової революції із сильними профспілками на кшталт гірничої та сталеплавильної стрімко втратили позиції. Стався фундаментальний зсув від виробництва до послуг, від державної форми власності до приватного сектору.
Страшна симетрія
Падіння залізної завіси 1989 року й наступна інтеграція Східної Європи до ЄС почасти пришвидшили зсув, забезпечивши нові загони дешевої робочої сили. Цей процес мав і глибші наслідки. Політика країн ЄС до того часу стримувалася історією: демократи й християнські демократи, затиснуті між загрозою від Радянського Союзу, з одного боку, і спогадами про фашизм — із другого, тупцювали посередині. Але змінилося лише одне покоління, і партії вже можуть відходити від мейнстриму значно далі.
Доступний політичний спектр розширюється одночасно з четвертою зміною: фрагментацією ідентичностей, на які спиралися лівоцентристи. Опубліковане ВВС 2013 року дослідження свідчить, що до традиційних робітничого та середнього класів належить трохи більш як третина британських виборців, решта — це нові, гібридні категорії, як-от «нові заможні робітники», «технічний середній клас» і «працівники сектору послуг, що розвивається». Молоді виборці, які виросли на соцмережах, створюють собі власну віртуальну ідентичність, а не асоціюють себе з колективами на кшталт класу. Вони ж віддають перевагу не партіям, а рухам.
Така зміна створює проблеми для політичних партій усіх ґатунків. Але особливо вона вражає лівий фланг Європи, менш об’єднаний спільною культурою, ніж праве крило. Раніше лівоцентристам достатньо було переконати промисловий робітничий клас і значну частину середнього, особливо в державному секторі змішаної економіки, що в них однакові прагнення. Цей трюк найлегше вдавався там, де всі залучені щиро починали вірити, що в них є щось спільне. Не випадково населення бастіонів соціал-демократів у Європі — Емілії-Романьї, Андалузії, Північного Сходу Англії та Північного Рейну-Вестфалії — має пролетарське самоусвідомлення, яке дає змогу політикам достукуватися однаково і до робітників, і до середнього класу.
Сьогодні розбіжності в інтересах, занепад важкої промисловості й успіхи регіонів, де сконцентрована висококваліфікована робота, розширюють прірву між робітничим електоратом у колишніх індустріальних містечках і прогресивними «білими комірцями» успішних великих міст. Професор Лондонської школи економіки Саймон Гікс вказує на «дедалі ширшу прірву між виборцями з креативних, ліберальних, «боргенівських» мегаполісів на кшталт Лондона, Копенгагена та Берліна й виборцями із заржавілих фабричних і портових міст, таких як Роттердам, Мальме та Лілль», використовуючи асоціації з популярним данським серіалом про космополітичних персонажів зі сфери ЗМІ та політики.
Якщо колись копенгагенці та лілльці були єдиними в підтримці соціал-демократичного курсу, то тепер їх розділяє дедалі помітніший момент ідентичності. «Боргенівські» типи — інтернаціоналісти та соціальні лібертаріанці. Їхні протилежності — націоналісти й соціальні консерватори. Цей поділ найбільше проявляється в питаннях імміграції та ЄС. А нові й відроджені партії по обидва боки тієї прірви готові підібрати тих виборців, яких більше не може втримати виснажений центр.
Погляньмо на Нідерланди, де підтримка лівоцентристської Партії праці різко впала з 25% у 2012 році до менш як 10% сьогодні. Як зауважує авторитетний серед тамтешніх лівоцентристів Рене Куперус, політсила втрачає прихильників у великих містах та університетських містечках. Вони переходять до «Демократів-66» (ліберальна партія підприємців і професіоналів), а також лібертаріанців і захисників довкілля із партії «Зелені». За зелених і демократів вкупі голосують четверо з п’яти нідерландських студентів. Тим часом колишні робітничі бастіони Партії праці в містах на зразок портового Роттердама схиляються до Партії свободи, яку очолює популіст і противник імміграції Геерт Вільдерс. У Нідерландах він намагається повторити те, що зробила у Франції Марін Ле Пен із «Національного фронту».
Де-не-де в Європі ці дві електоральні групи й далі тримаються разом, але для того потрібен міцніший цемент, ніж той, який можуть запропонувати нинішні лівоцентристи. У ролі такого цементу може ефективно виступати рух за самовизначення. Це довела широка популярність Шотландської національної партії та коаліції Junts pel Sí («Разом заради Так») у Каталонії серед різних верств населення.
Невидимий хробак
Тим часом соцдеми, залишаючись посередині, починають справляти враження тих, хто в обороні. До того ж їхньому курсу бракує чіткості. Вони більше переймаються збереженням минулих здобутків, аніж роботою над новими. За словами Куперуса, вони вже «ні опонент, ні локомотив». «Якраз праві успадкували амбітний модерністський потяг до руйнування та інноваційності в ім’я універсального проекту», — нарікав британський історик Тоні Джадт у книжці «Ill Fares the Land» («Тяжко тій землі»). Цей гімн соціал-демократії він надиктував уже на смертному одрі.
Те, що раніше приваблювало виборців у соціал-демократії, нікуди не поділося. Згадаймо Анґелу Меркель та її ініціативи зі зниження пенсійного віку, запровадження мінімальної заробітної плати, акцентований на збереженні довкілля різновид центризму. Такі самі тенденції можна побачити й у жорсткіших лівих партій, які, прийшовши до влади, виявляють, що реальність штовхає їх праворуч. СІРІЗА, яку в Греції обрали як істинно ліву альтернативу, стала провадити політику, котру колись рішуче засуджувала. В інтерв’ю The Economist перший міністр фінансів від коаліції СІРІЗА Яніс Варуфакіс називає свою колишню партію «новий ПАСОК». Іспанські ліві з партії «Подемос» перейшли до поміркованішої політики завдяки нещодавнім коаліційним перемовинам із лівоцентристською ІСРП.
Певні елементи соціал-демократичної політики, а також її дух помітні в нових партіях на зразок італійського «Руху 5 зірок» або іспанської молодої ліберальної політсили «Сьюдаданос», хоча там є дуже багато й іншого. На традиційно соціал-демократичні території можуть претендувати й інші нові утворення: у Берліні 9 лютого, наприклад, Варуфакіс запустив DIEM 25 — лівацький рух, що виступає за пан’європейську демократію та спільну участь у вирішенні масштабних проблем. А деякі популісти та противники імміграції підтримують, зокрема, економіку на засадах дирижизму, яку засуджували лідери «третього шляху», але потайки сповідувало багато їхніх однодумців: погляньте на успіх Австрійської партії свободи (АПС), яка позиціонує себе в очах розчарованого електорату лівоцентристів як нову «партію соціальної батьківщини» з планами «наступу на фронті житлового будівництва». Цілком імовірно, що вона випередить партію влади (соціал-демократів) на президентських виборах 24 квітня.
Пурпурова радість?
Позосталі бастіони лівоцентристів часто виснажені. Приклад — Людвігсгафен, промислове місто на південному заході Німеччини, куди десятки тисяч робітників (звісно, по закінченні професійно-технічного навчання та стажування) щодня доїжджають на добре оплачувану роботу в цехах. Людвігсгафен голосував за СДП навіть тоді, коли виходець звідти Гельмут Коль був правоцентристським канцлером Німеччини в 1980-х роках. 13 березня, коли виборці на південь від міста (у високотехнологічному та екологічно орієнтованому Баден-Вюртемберзі) і на північний схід від нього (у колишній комуністичній Саксонії-Ангальт) відреклися від СДП, незворушний електорат Людвігсгафена залишився вірним їй.
Проте настрої на передвиборчому мітингу на підтримку Малу Драйєр, енергійної та дотепної місцевої лідерки, яка вигідно вирізняється на тлі своїх сіреньких колег, були незвично байдужими. Драйєр нахвалювала колишні соціал-демократичні блага, які сьогодні підтримують усі: декретні відпустки, зменшення безробіття, професійно-технічну освіту («Бригадири нам потрібні не менше, ніж магістри»). Духовий оркестр грав для аудиторії, якій у середньому було під 60 років. На стінах висіли плакати з гаслами, з якими не посперечаєшся: «Відповідальність» і «Залишатися разом». На одному було написано: «Саме те, що треба для нашого часу». Але це був час дідусів і бабусь.
Рухаючись нинішнім курсом, соціал-демократи цілком можуть закінчити так, як нинішні ліберали та зелені: на лаві другорядних гравців, прив’язаних до регіональних «бастіонів», вплив яких у найкращому разі зводитиметься до підштовхування інших партій у напрямку своєї ідеології, якщо пощастить потрапити в коаліцію. Однак залишаються такі соцдеми, які і при владі, і відносно популярні. З їхнього успіху можна засвоїти три уроки.
Перший: оновлення закінчується на рівні національного уряду, а не починається з нього. Якщо соцдеми хочуть перемагати на загальнонаціональному рівні, відточувати баланс прагматизму та інноваційності в політичному мисленні їм треба на рівні мерій та органів місцевого самоврядування. Динамічному керівництву Манчестера під гаслом «Те, що працює» вдається зберігати перевагу лейбористів у цьому щоразу глобалізованішому місті. У Гамбурзі СДП переживає бурхливий підйом завдяки стійкій коаліції мало- та середньозабезпечених виборців.
Другий: слід пам’ятати, що лідер, який подобається і якому довіряють (і не тільки серед традиційного електорату партії), може бути надзвичайно цінним активом. Найбільш харизматичні й надійні соціал-демократи на Європейському континенті в лавах найпопулярніших: міністр економіки Франції Еммануель Макрон і згаданий вище прем’єр Мальти Джозеф Мускат — це лише два приклади; ще два з минулого — Блер і Шредер.
Європейським соціал-демократам варто було б повчитися у своїх північноамериканських колег, які поки що уникли безславного занепаду завдяки створенню багатогранних, плюралістичних коаліцій на зразок тієї, яка двічі привела до влади Барака Обаму. У ній були і виборці з етнічних меншин, і міські ліберали, і не впевнені в завтрашньому дні працівники сфери послуг, і батьки з середнього класу, і промислові робітники. Саме тому Маттео Ренці (який і сам був колись мером) і британський прем’єр Джастін Трюдо приєдналися до вашингтонської ініціативи, котра має на меті оживити лівоцентристський рух у світі.
Щоб переконати велику частину виборців у тому, що їхні інтереси найкраще виражатиме лівоцентристський уряд, потрібно запроваджувати політику, яка дає результати. Макрон виступає за компактні, індивідуальні пільги, які підходять динамічному, «уберизованому» ринку праці. Інші обстоюють програми перепідготовки, у яких особливих успіхів досягли Скандинавські країни, або ж нові програми піклування про дітей і літніх людей. Такі ідеї вселяють більше надій, ніж спроби перевершити популістів на правому та лівому флангах або повернутися до політики 1970-х років, як хотілося б лідерові британських лейбористів Джеремі Корбіну.
Чи не найдоступніший приклад — Мальта. Там Лейбористська партія провела в опозиції 15 років, методично завойовуючи лівий робітничий електорат, але так і не змогла перетягти на свій бік середній клас. Очоливши доведену до відчаю партію в 2008-му, Мускат відмовився від партійного євроскептицизму та втручання держави й зосередився на соціальній мобільності, освіті та ширшому залученні жінок до праці. Партія з великим відривом виграла вибори 2013‑го й сьогодні очолює рейтинги популярності. «Нас вирізняє і має вирізняти, — сказав він нещодавно в інтерв’ю The Economist, — те, що ми представляємо не заможніших членів суспільства, а всіх, хто хоче бути заможнішим». Щоправда, Мальта — крихітна країна з конкурентною економікою. Утім, вона пропонує щось схоже на шлях уперед для континенту, на якому таких зразків мало. Якщо європейським соціал-демократам хочеться воювати, вони повинні рахуватися з новим електоратом, позбавленим сентиментів, піддатливим для інших впливів і роздробленим, а ще з купою конкурентів, готових відібрати голоси. Їм доведеться поєднувати здатність вирізнятися, надійність і переконливість — завдання не з простих. Вони більше не можуть розраховувати на успіх завдяки історичній інерції, адже сьогодні їм часто доводиться плисти проти течії. Тому європейським соціал-демократам треба створювати власні течії.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com