Троянда пустелі

 

Так співали в моєму дитинстві ворзельські діти, гасаючи під літнім дощем. Заздрила я страшенно. По-перше, їм дозволялося не тільки босоніж бігати лісовою глицею, а й стрибати в калюжах, а мені – ні. Друга причина вагоміша: вони – а я свято вірила в це! – збиралися в подорож на Йордань. Далеко-далеко, де хрестили нашого Бога.

 

 

 

 

 

Той давній спогад миттєво вигулькнув із пам’яті, тільки-но поміж теракотових пагорбів завиднілася звивиста смужка високого яскраво-зеленого очерету. Він боронить вузенький каламутний потічок, що зветься Йордань, від піщаних буревіїв.

 

У пустелі між життям і прісною водою – вічний знак тотожності, але ця річечка спромоглася дати людству такий ковток віри, надії й любові, що вже понад два тисячоліття він утамовує нашу спрагу. Тут перший новозавітний пророк Іоанн Предтеча охрестив Спасителя.

 

Тиша огортає навколишній світ, потихеньку сідає багряне сонце, а тіні скель та поодиноких олив видовжуються. Наш випадковий тутешній знайомий, чернець ордену домініканців отець Андрій, ділиться біблійними й сучасними оповідками. Про те, як довго шукали правдиву Віфанію – місце, де Господь увійшов у води Йордані. Після багатолітніх археологічних досліджень учені довели, що вона знаходилася на східному березі – там, де зараз йорданське містечко Бейт-Хані. Наукові докази так переконливо доповнювали свідченнями Біблії, що Ватикан та більшість православних церков офіційно визнали це місце. А в травні цього року Папа Бенедикт ХVІ під час своєї близькосхідної подорожі заклав тут дві католицькі церкви.

 

Наш добровільний екскурсовод-домініканець народився у Львові в 1930 році. Перед Другою світовою війною родина переїхала до Італії, та все одно він розмовляє з нами галицькою говіркою, яку успадкував від батьків. У цих місцях отець Андрій не вперше, ще й автівкою керує, як автогонщик, тож кращого гіда годі шукати. «Подивіться он на ту гору. Саме з неї пророк Ілія стартував на вогняній колісниці в небо!», – вказує напрям пальцем правиці, між тим як ліва рука хвацько вивертає кермо, аби знайти найліпший маршрут битим шляхом. Просвіщає: «Вся територія колишньої Трансйорданії, яку після Другої світової розділили на Ізраїль із Палестиною та власне Йорданію, і є Святою землею трьох світових релігій. Тут пророк Магомет уперше відчув себе обранцем Аллаха, тут поховано пророка Мойсея і тут-таки сталася одна з чи не найтрагічніших подій Нового Заповіту – страта Іоанна Хрестителя».

 

Стрімко сутеніє, та отець Андрій не скидає швидкості, аби встигнути показати нам залишки палацу Ірода Антипи, де в підземеллі провів свої останні дні Іоанн Предтеча.

 

На верхівку гори дряпаємося, звісно, пішки. Повний місяць робить наше сходження легшим і безпечнішим. Уява розшукує в зоровій пам’яті зображення улюбленого сюжету багатьох європейських художників, від Джотто й Тіціана до Обрі Бердслея та Густава Клімта. І перед нами постає той моторошний день: звабливий танок Саломеї, і відтята голова на золотій таці, й смертна блідість обличчя, й останнє тріпотіння повік Хрестителя.

 

Мовчки рушаємо далі. На нас чекає наступна легендарна гора – Нево. Там ми вирішили зустріти схід сонця. Вночі в горах прохолодно, кутаємось у светри… Та перші ж вранішні промені розганяють морок і ­холоднечу. Перед нами під осяйним блакитним небом розчахується ніжно-­смарагдова долина. Саме такою побачив її пророк Мойсей. По 40 роках блукань пустелею він усе ж вивів свій народ до омріяної землі, а сам навік упокоївся на цій горі.

Неподалік – присадкувата візантійська базиліка, що прихистила аж три церкви: Іоанна Хрестителя, Пресвятої Богородиці та Святого Георгія. Службу Божу тут правлять із IV сторіччя. Тихо, зосереджено, неквапливо. Й ми разом із отцем Андрієм відстояли. Біля підніжжя гори Нево прощаємося: йому повертатися до Ватикану, а ми поспішаємо до найсолонішого моря планети.

 

 

На пляжі п’ятизіркового готелю «Кемпінскі Іштар» інструктор пані Катерина Абу-Кафф показує, яким чином треба входити в цю незвичну воду. Та все одно впоратися з морем мені вдається лише з третьої спроби. Тільки-но хочеш зануритись, а воно тебе не просто виштовхує, а ще й перекидає! Але коли все ж розпластаєшся горілиць на поверхні – на кшталт Леонардової людини! – й завмреш, ось тоді настає відчуття невагомості й нірвани. Проте втрачати пильності не варто: один незграбний рух – і опинишся «п’ятою точкою» догори. Надто треба берегти очі. Не дай Боже, потрапить крапля – пече страшенно.

Вода Мертвого моря масляниста, як нафта, важка й дуже тепла, майже гаряча. По суті, це ропа, розчин, що містить 300–310 грамів солі на літр. Хвилі лінькуваті, ледь-ледь помітні. Морська поверхня вкрита блискітками кристаликів NaCl. Коли пані Катерина відволіклася на чиїсь зойки, я не втрималася й сховала одну таку грудочку на згадку. Хоч це суворо заборонено, так само як і відламувати друзки коралів, що великими білими й жовтуватими колоніями вмостились уздовж води. «Перебувати в такому гіпермінералізованому середовищі можна не більше 20 хвилин через надмірне навантаження на серце, – застерігає інструкторка, – а от дихати треба на повні груди, бо повітря над морем насичене великою кількістю корисного брому».

 

Народилася пані Абу-Кафф у Харкові, закінчила медичний інститут, вийшла заміж за співкурсника-йорданця й поїхала за ним. «Скільки дружин у вашого чоловіка?», – питаю. «Тільки я, – з розумінням сміється колишня співвітчизниця. – В нас полігамія не в моді. По-перше, утримувати чотирьох жінок занадто дорого, а по-друге, – молодь наслідує нашого короля, який має лише одну дружину. Бачили, яка вона гарна?»

 

Йорданія – монархія, й піддані обожнюють королівське подружжя. Король Абдулла ІІ не тільки 43-й прямий нащадок пророка Магомета, але й випускник Оксфорду, пілот, парашутист і водолаз, затятий колекціонер зброї та головний рушій політичних і економічних реформ у своїй країні. Королева Нуур – колишня стюардеса Йорданських авіаліній, із якою монарх познайомився під час польоту в державних справах – справді красуня, а до того ж, знана поетка.

 

Поки розмовляли з пані Абу-Кафф, промайнули мої 20 хвилин у морі. Вийшла на берег і за хвилину вкрилася білим блискучим шаром солі. Мабуть, так виглядала надміру цікава дружина біблійного Лота, яку Бог перетворив на соляний стовп.

 

Є на Мертвому морі й цілюща, як стверджують місцеві, чорна багнюка. Нею за чималі гроші роблять обгортання в спа-салонах. Хто бажає заощадити – можуть вимазатися досхочу на місці, цієї багнюки на березі вдосталь. Мабуть, немає жодного туриста, який би не сфотографувався у вигляді чорношкірого африканця.

 

 

 

Із дикунськими криками й розбишацьким свистом вони мчать на змилених скакунах, аби за півметра від тебе різко підняти коня дибки. Очі палають, посмішки – скалозубі. На розманіжених європейців поглядають зверхньо, навіть презирливо. Це місцеві бедуїни. Оцей проїзд вершників – рекламний трюк, аби звабити туриста на кінну прогулянку. З кіннотником на ім’я Алі Хасан аль Шаралі домовляємося здійснити подорож пустелею верхи, однак тільки після відвідин печерного міста Петри, яке все ж варто оглядати пішки.

 

Це місто згадується в Старому Заповіті. Тут перетиналися торговельні шляхи купців Месопотамії, Єгипту, Іудеї, Ізраїлю, Сирії. Петра – оаза, де каравани могли перепочити. Можливо, саме тут зробили зупинку й волхви, коли прямували до Віфлеєма, аби вшанувати народження Божого дитятка.

 

Як називали свою 2000-літню столицю її першобудівники, плем’я набатейців, – наразі невідомо. Греки дали містові ім’я Петра (скеля), араби ж користуються словосполученням «Червона троянда пустелі». Бо потрапити сюди можна лише пройшовши через тріщину, кілометрову завдов­ж­ки й двохсотметрову заввишки, в суцільній багряно-червоній скелі. А  сам вхід у місто такий вузенький – метрів зо два, не більше! – що відразу розумієш, чому воно загубилося в темному середньовіччі. Лише 1812 року швейцарський мандрівник Йоган Людвіг Буркхардт повернув світові печерну Петру.

 

Марна справа описувати тутешні висічені в червоних, брунастих, рожевих і білих скелях палаци, горельєфи, храми й амфітеатри. Це – містичний симбіоз природи й людської творчості. Видовище спантеличує, чіпляє, розбурхує фантазію, щоб потім повертатись у снах. Не вірте, коли кажуть, що то був некрополь, – у місті мертвих не може бути таких кам’яних цистерн для збирання води, таких вигадливих керамічних водогонів. Петра – місто живих. Це стверджують і археологи, бо, попри багаторічні розкопки, жодних людських решток тут не знайшли.

 

Після чотиригодинної мандрівки захекані, змучені та щасливі повертаємося до входу-виходу. Ми й думати кинули про красеня-бедуїна, однак він досі чатує на нас.

 

Раніше місцеві бедуїни жили тут-таки в печерах Петри, яку вважають своєю власністю. Та після того, як місто стало чи не найпринаднішим туристичним об’єктом Йорданії, таки перебралися неподалік, у сучасне селище, яке збудували для них милістю короля. Згодилися за умови, що лише вони тут торгуватимуть сувенірами, частуватимуть відвідувачів прохолодними напоями, чаєм або кавою, возитимуть туристів на віслюках, верблюдах та конях.

 

Наш вершник Алі Хасан аль Шаралі добре володіє англійською, користується мобільним телефоном, на його візитівці – електронна адреса. Але зізнається: як і в давнину, інколи він повертається в пустелю, розбиває серед пісків намет і живе місяць чи два. Лише тепер на його наметі – супутникова тарілка.

 

Скажу відверто – боязкувато було сідати на його баского коника. Та все ж зважилась. От і стали в пригоді уроки верхової їзди на іподромі. В нагороду мені дісталася давно омріяна троянда пустелі. Що це? Тендітна жовто-рожева квітка-кристал, котра якимось дивом сама собою народжується в пустелях під багатометровим шаром піску. Полювала я на неї в Єгипті, Ізраїлі, Марокко, Іспанії, навіть у Києві по бутиках напитувала – ніде не траплялась. А от Алі десь дістав і подарував. За мою мужність, відвагу і $10.