Платівка, крім того що десята і ювілейна, є ще першим релізом на власному лейблі музиканта. Альбом вводить у транс своєю монотонністю, гіпнотизує повторами основного мотиву, «фірмовим» шепотом Tricky й чуттєвими жіночими голосами. Сам Едріан Тоус (справжнє ім’я музиканта) назвав «False Idols» своєю найсильнішою роботою за останній час, спробою знову знайти себе. Можна констатувати, що йому це вдалося, адже Tricky зміг повернутися «до джерел» – до рівня дебютного альбому 1995 року «Maxinquaye». Концентрованість і лаконічність звучання підкреслюють, що поворот на початкову дистанцію – це саме те, що треба. Відчуття таке, ніби в попередніх альбомах трип-хопер хитався з боку в бік, щоб тепер нарешті рівно стати на землю обома ногами.
Tricky називають одним із трьох «стовпів», на яких постав трип-хоп, зародившись у британському місті Бристоль. Саме звідти походять музиканти, які мають титул засновників цього стилю: Massive Attack, Portishead і власне наш герой. Їхні ранні альбоми, що побачили світ у 1990-х, вважають класикою жанру: «Blue Lines» Massive Attack, «Dummy» Portishead, «Maxinquaye» Tricky і «Who Can You Trust» лондонського гурту Morcheeba (чимало музичних критиків схиляються до думки, що значний вплив на цей стиль мали шотландці Cocteau Twins, які почали грати наприкінці 1970-х). Трип-хоп є сумішшю елементів багатьох інших стилів: ейсид-джазу, дабу, хіп-хопу, фанку, соул-музики, для нього характерні семпли зі старих кінофільмів, вініловий звук. Він передає настрій пригніченості та безкінечної туги, тому тут часто використовують жіночі голоси, особливо високі, чи спокійний речитатив та шепіт. Через стильову розмитість спершу дістав назву «бристольська хвиля» та «бристольський саунд». Термін «трип-хоп» вперше використали в журналі Mixmag у 1994-му щодо тогочасної британської електроніки, яка не підходила для танцполу, адже була надто повільною – 120 ударів на хвилину.
У 2000-х хвиля трип-хопу поступово стала спадати. «Класичні» представники жанру почали експериментувати із саундом, здебільшого невдало. Останній студійний альбом від Portishead вийшов у 2008 році, й там вони звучать то як The Doors, то як індастріал-рок-гурт, то раптом вокалістка слабким голосом співає під укулеле. Morcheeba, починаючи з «Fragments of Freedom» 1999-го, із кожним альбомом помітно віддаляється від трип-хоп-табору в оптимістичніший бік. Єдині з культових, про яких можна сказати, що вони намагаються тримати лінію і досі, – Massive Attack і Tricky. Нині елементи трип-хопу знаходять і в музикантів, що не є типовими представниками жанру, як ті самі Goldfrapp, Jay-Jay Johanson, IAMX, Garbage, UNKLE, God is and Astronaut та Blue Foundation. Від початку агресивно-депресивний трип-хоп відігравав роль подразника, щоб викликати найпохмуріші емоції напівсну з привидами. Якщо не зіштовхнути в прірву, то підштовхнути до неї. Тепер трип-хоп не так давить на свіжу рану, що болить, як влаштовує слухачеві подорож (звідки й слово «трип»), хоч і похмурішу, ніж це зробив би дрим-поп, але все ж не настільки, як міг би влаштувати готик-рок. Містичну піднесену подорож, де основа – це роздільне звучання.