Тріада Юрія Шевельова

У дні, коли в СРСР помпез­­но відзначали «300-річчя возз’єднання України з Росією», професор Юрій Шевельов написав у Бостоні статтю «Москва, Маросєйка», в якій сформулював кілька важливих уроків Переяслава-1654. Власне, йшлося не тільки про Переяслав. Юрій Шевельов міркував про «історію великої і ще не закінченої війни» – саме так він назвав «історію культурних зв’язків між Україною та Росією». Уявні перемоги українців у цій війні не раз виявлялися реальними поразками, тож у 1954-му автор статті «Москва, Маросєйка» шукав відповідь на сакраментальне запитання «Чому?». Його висновок вартий цитувань і нагадувань: «Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини». Усі вони, писав Шевельов, «живуть і сьогодні»; «запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава».

 

За півстоліття після того, як було написано ці слова, чергового ювілею Переяслава в Україні вже не відзначали. Його осмислювали. Статтю Шевельова кілька разів передруковували. Як на мене, тріаду Шевельова взагалі варто повторювати як український «Отче наш».

 

 

Пострадянську Росію мучить синдром втраченої величі, й це небезпечно для інших, передусім для її сусідів. Фантомні болі, що не дають спокою Москві, породжують агресивність. Росія хоче обов’язково бути великою, чомусь вважаючи, що великий – це той, кого бояться.

 

Проте від того, кого бояться, втікають. Принаймні намагаються тримати дистанцію. Частина російського політикуму це розуміє, і вже навіть починає говорити про те, що рано чи пізно й Росії доведеться вступати до ЄС і НАТО. Уявляєте: Росія – у НАТО! Це з її нинішніми істериками щодо перспектив розширення Альянсу…

 

Від Росії втікають, а вона поки що нічого не може вдіяти з власною агресивністю. Взяла й надала собі право вводити війська на території інших країн під приводом, який дуже легко створити штучно. Тепер утікатимуть ще дужче. Навіть ті, хто втікати начебто й не збирався (наприклад, білоруський «бацька»).

 

Виникає цілком логічне запитання: а чи можлива взагалі Росія – НЕ-ІМПЕРІЯ? Моя відповідь: ні, неможлива. Адже від самого початку свого існування Московія тільки тим і займалася, що збирала землі. У російській свідомості ці слова – «собирание земель» – викликають нечувану гордість і пафос. Хоча йдеться про завоювання, підкорення, поглинання.

 

Любов до «собирания» в крові, у глибинах національної ментальності, й куди з цим подінешся? Демократія такій ментальності чужа. Сергій Семенович Уваров, міністр освіти часів Олександра І, придумав 1832 року геніальну формулу: «православие, самодержавие, народность». Вона й тепер чинна – у пошуках «нової» ідентичності нинішня Росія фактично повернулася до уваровської тріади.

 

Тому і їздить патріарх Кирил землями, які він уважає «канонічною територією», тому й звітує про «проделанную работу» перед російським президентом. Аякже, церква з часів Петра була в Росії частиною держави. Тому й стає наріжним каменем внутрішньої та зовнішньої політики «русская идея» (себто те, що Уваров називав «народностью»). Тому слово «президент» у Росії практично перетворилося на синонім слова «цар»…

 

Нинішні російські ліберали мають ілюзії щодо перспектив демократизації Росії. Згадаймо історію ХІХ–ХХ століть: лібералізація Росії завжди оберталася її розпадом. Невдовзі після смерті Миколи І, у час олександрівських реформ, заворушилася Польща. І навіть «німа» Україна раптом зайнялася своїми національно-культурними справами! У 1917 році від Росії відійшли Польща й Фінляндія. Решту більшовики втримали багнетами. Що сталося в 1991-му, в часи «пєрєстройкі», всім відомо.

 

Я розумію історика Ігоря Чубайса, коли він повторює: «Що швидше Україна ставатиме на ноги, то легше буде Росії». Щось подібне говорив Збіґнєв Бжезінський: «Без України демократична Росія можлива». Проте в Росії тих, хто думає так, як Чубайс, мало, критично мало. Значно активніше звучать голоси всяких маркових, які сплять і бачать Україну частиною Росії. Їм давай новий Переяслав!

 

Проте справа ще й у іншому: з Україною чи без України демократична Росія навряд чи можлива. Адже демократія – це смерть Росії. Це відмова від самої її суті як держави.

 

Зрештою, Україна має навчитися жити своїм життям поруч із такою Росією, якою вона є. Як сказав поет: «У своїй хаті своя правда». Або як сказав уже інший поет: «Нам своє робить…»

 

 

Генеральний суддя Василь Кочубей у 1708 році написав донос на гетьмана Івана Мазепу, сподіваючись, що за допомогою Москви вирішить про­­блему власного політичного апетиту. Закінчилося це тим, що за кілька місяців голова Кочубея покотилася в борщагівську пилюгу.

 

І на те була санкція Москви! Потім Москва реабілітувала Кочубея, але голови на його плечах уже не було. Може, її взагалі в нього не було. Бо інакше навіщо було писати донос?!

 

Оце і є, за Шевельовим, комплекс Кочубеївщини: «різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти внутрішніх ворогів» і не думаючи про наслідки. Хоча головним є якраз наслідки. А вони щоразу виявлялися плачевними і для Кочубеїв, і для їхніх «внутрішніх ворогів». Програвали всі, крім Москви. Професор Шевельов має рацію: «Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї».

 

Втягування Москви в Україну для вирішення власних політичних завдань – досить поширена практика багатьох наших політиків. Але бувають моменти, коли прогинання перед Кремлем виглядає просто огидно. Пригадуєте, в серпні 2009-го, коли президент Дмітрій Мєдвєдєв оприлюднив свого гнівного листа до президента Віктора Ющенка, деякі «флагмани» українського політикуму, як по команді, зайняли непристойні пози? А слідом за ними поспішили засвідчити свою вірнопідданість усяка дрібнота, нікчемні кочубейчики: ми теж, ми теж осуджуємо свого!

 

А ще згадалася Ніно Бурджанадзе: за рік перед тим, у розпал російсько-грузинської війни, до неї звернулися за коментарем українські тележурналісти. Знаючи, що Бурджанадзе – жорсткий критик Міхаіла Саакашвілі, журналісти, природно, поцікавилися, як вона оцінює дії президента Грузії. «Я маю багато запитань до президента, – сказала тоді Ніно Бурджанадзе, – але зараз не стану його критикувати, бо то наші внутрішні справи. Розберемося».

 

Господи, це ж усе так просто і зрозуміло! Політичне підлабузництво бридке; нормальна реакція на нього – почуття огиди. І навпаки, гідність підкорює.

Загалом українським політикам слід час від часу влаштовувати екскурсію до Борщагівки Володарського району. Це те місце, куди, пишучи донос, генеральний суддя Кочубей зовсім не сподівався потрапити.                                                                

 

 

Про третього ворога української державності – провінціалізм – найболісніше думається на Новий рік. Саме у ці святкові дні мало не всі телеканали України демонструють мільйонній аудиторії глядачів second hand. Свого продукту – мінімум. А поміж того мінімуму хіба що концерти Поплавського («золотий голос» України!). Або ще ось «Перший Національний» показав на різдвяні свята убогий мультфільм, у якому Баран веде отару до волі; отара не дуже тієї волі й хоче; у відчаї Баран ладен пожертвувати собою і кинутися в пащу Вовку; розганяється – і Вовк падає, травмований крутими рогами овечого ватажка… Звучить мелодія пісні Тараса Петриненка про Україну…

 

Графоманський віршований текст, жахлива, покалічена мова, псевдопафос, примітивний сюжет. Й ім’я Павла Мовчана у титрах. Я натрапив на сьому (!) частину цієї пародії на мультфільм (студія «Фрески», 2007 рік). Виявляється, було ще шість?! Чи, може, й сьома – то не кінець?

 

Оце і є провінціалізм: втішання чужим second hand’ом або ж демонстрація власної убогості.

 

І так щороку: настають свята – починається новорічне Берестечко…

 

«А що ви хочете – постгеноцидна нація, – скаже якийсь мрійливий український історик. – Травмований генофонд. Несформованість еліт».

 

«Ну і що з того? – заперечу у відповідь. – По-іншому вже ніколи не буде. Нація, звісно, «недовиліплена», але ніхто її, крім нас самих, не доліпить. І досить скиглити. Бо так можна й звикнути до свого провінційного стану».

 

Провінціалами Європи ми справді виглядаємо часто, але зациклюватися на самоїдстві також не варто. «Усе міняється, оновлюється й рветься», – писав поет, тож треба «оновлюватися й рватися». Ми так любимо власні поразки, що увічнюємо їх меморіалами. Частіше згадуймо про перемоги (почали й згадувати: Корсунь, Конотоп; книжки про «великих українців»…). Адже переможний дух – альтернатива провінціалізму. Переможний же дух живиться усвідомленням того, що українське не має права бути поганим.

 

Не ідеалізую нинішньої нашої молоді, але з ким іще пов’язувати надії, як не з нею? Не з тими ж 70-річними професійними патріотами, які намертво вчепилися в парламентські крісла – і не підходь…

 

Одна студентка, коли журналісти запитали її щось про перспективи вступу України до ЄС, сказала здивовано-зухвало: «То ви ще сперечаєтеся, а ми вже давно в ЄС». Ми – це молодь.

 

То що, неофіційний «вступ» української молоді до Європейського Союзу – пролог? Можливо. Але за умови, що і в політикумі відбудеться якісна зміна поколінь.

 

Старий за віком, але молодий духом професор Юрій Шевельов не втомлювався повторювати: «Карфаген українського провінціалізму має бути зруйнований». Має. Але не КОЛИСЬ. Тепер..