Чітка відмова від членства в НАТО й водночас незламна воля до членства в Євросоюзі. Україна надалі балансує на перехресті назад-вперед між Заходом та Сходом. Твердження американського держсекретаря Гілларі Клінтон під час її візиту до України про те, що не можна змушувати Україну обирати між Росією та Заходом, не є хибним. Але тільки щодо слова «змушувати». Від України все ще очікують рішення, але вона має зробити вибір самостійно.
Зона нагляду
Альтернативи зрозумілі: з одного боку, зона вільної торгівлі з ЄС – найбільшим ринком світу із сукупним населенням 500 млн осіб та з ВВП $18,4 трлн (для порівняння: у 2009 році населення США становило приблизно 300 млн осіб, а ВВП – $14,3 трлн). Фактично це передумова входження до ЄС. З іншого боку, членство у слабкому Євразійському економічному співтоваристві (ЄврАзЕС), де домінує Росія. Мовою спорту – це вибір між участю у Лізі чемпіонів та віце-чемпіонством у третьому футбольному дивізіоні. Як ще можна назвати митний та в майбутньому економічний союз, члени-засновники якого не можуть узгодити тарифи навіть на основні товарні групи?
Для України членство в ЄврАзЕС означатиме відкат назад, у глухий кут. Члени цього союзу неконкурентоспроможні на світовій арені. Найбільший із них – Росія – визначає політичні параметри, але слабші члени не стають від цього сильнішими.
Угода про Митний союз, яку підписали Росія, Білорусь і Казахстан у листопаді 2009-го, мала набрати чинності частково 1 січня цього року, а повністю – 1 липня. До 2012-го його учасники планували створити Спільний ринок. Насправді ж Митний союз набрав чинності лише 6 липня, тому що Білорусь не ратифіковувала угоди про його створення. Причиною цієї затримки був газовий конфлікт Росії та Білорусі. Між країнами все ще залишаються серйозні розбіжності щодо тарифів на нафту, нафтопродукти та потримані авто. Тому Митний союз фактично є тільки на папері, і його краще назвати зоною митного нагляду. Це повніше схарактеризує роль Росії.
Схоже, що Україна це розуміє, бо Москва роками закликала Київ до участі в союзі, але дотепер безуспішно. Наприкінці червня український віце-прем’єр Сергій Тігіпко пояснив на 14-му інвестиційному саміті в Москві, що Росія та Україна повернуться до переговорів про Митний союз, тільки коли Росія стане членом СОТ, а Україна успішно укладе угоду про вільну торгівлю з ЄС. Але в цьому разі подальші перемовини щодо членства в ЄврАзЕс Україні потрібні як п’яте колесо до воза. За своїми формою та змістом зону вільної торгівлі не порівняти з Митним союзом, бо в останньому випадку йдеться про делегування частини суверенітету. Одночасно перебувати в Митному союзі з Росією та мати угоду про вільну торгівлю з ЄС неможливо. Тому Україна має обрати одне з двох.
Фальшивий оптимізм
Не всі провідні українські політики з цим згодні. 17 червня голова Верховної Ради Володимир Литвин під час візиту до Німеччини відповів на запитання журналістів про альтернативу між Європою та Росією. Литвин не погодився, що між ними є якийсь антагонізм, та підкреслив, що «без України Європа є незавершеною. Вона має бути частиною ЄС».
Чудовий зразок самовпевненості продемонстрував у червні також прем’єр-міністр Микола Азаров під час прес-конференції в Люксембургу. Говорячи про перемовини щодо зони вільної торгівлі, він заявив: «У деяких пунктах підемо на поступки ми, у деяких інших – ЄС». Про незмінність курсу на Європу заявляв під час своїх першого і другого візитів до Брюсселя й президент Янукович.
Попри весь оптимізм українських політиків, європейсько-українські відносини та переговори щодо зони вільної торгівлі мають тривалу й мінливу історію. Допомога Україні з боку ЄС почалася з інструменту європейського сусідства та партнерства, який був спрямований на підтримку реформ в Україні у межах підписаної у квітні 1998 року Угоди про партнерство та співробітництво і Плану дій Україна – ЄС (2005 рік). Національна індикативна програма на 2007–2010 роки визначила три пріоритетні сфери підтримки: розвиток якісного урядування, регуляторна реформа та розбудова адміністративних інституцій, розвиток інфраструктури.
Спільнота цінностей
Отже, згадані вище політики, мабуть, забули, що ЄС – це не тільки економічний союз, а також і спільнота цінностей. Як у будь-якому клубі, у ЄС є правила, які потенційні члени можуть прийняти чи ні. Але тоді вони не можуть вступити до нього. Йдеться не лише про основні принципи спільного ринку – вільний рух товарів, людей та капіталів. Дотепер ЄС приймав тільки вільний рух українського капіталу до Лондона, Люксембургу чи Кіпру. А ось до вільного руху людей і товарів ставлення в Європі було менш привітне. Україна натомість скасувала для європейців візовий режим, а зі вступом до СОТ у травні 2008 року відкрила свої ринки для імпорту з ЄС.
Йдеться про той обсяг європейського законодавства (так званий acquis communautaire), який повинні імплементувати всі члени, включно з асоційованими. До цих норм, звісно, належать і такі базові принципи, як свобода ЗМІ.
Саме з цієї причини переговори між Києвом та Брюсселем тривають із лютого 2008-го. Український уряд, зі свого боку, ухвалив 19 травня цього року резолюцію про пріоритетні заходи інтеграції України до ЄС на 2010 рік. У ній ідеться про пріоритетні дії на підтримку процесів політичної асоціації та економічної інтеграції. Обидві сторони також погодилися проводити постійні зустрічі у другій половині року, щоб сприяти розвитку двосторонньої співпраці. Порядок денний взаємодії України та ЄС тепер має на меті підготовку та імплементацію угоди про асоціацію. Після ухвалення Порядку денного в листопаді 2009-го було створено спільний комітет високопосадовців. Під час його першої зустрічі в січні 2010-го було складено перелік із 78 пріоритетів на 2010 рік.
Однак наразі реалізовано з них тільки 11, і в цьому полягає справжня дилема. Яка користь від усіх цих угод і договорів, якщо на практиці переговори відбуваються в зовсім іншому руслі? Документи залишаються сумною теорією. Та все ж у перспективі альтернативи цьому шляху немає – ані для політиків, ані для великого бізнесу.
Українська непослідовність
Політика й великий бізнес перебувають в Україні в одному човні, а це означає, що саме підприємці тримають стерно. У Західній Європі Верховну Раду України називають клубом мільярдерів, оскільки депутати обстоюють інтереси великих компаній. У 2007 році 399 із 450 парламентаріїв проголосували за початок переговорів про нову угоду з ЄС, але відтоді всі політичні табори почали маневрувати між Брюсселем та Москвою. У квітні 2009-го уряд Тимошенко підтримав кілька тарифів на імпорт, які суперечили членству в СОТ і були скасовані лише за наполяганням ЄС. Колишній президент Ющенко у 2006-му ветував новий закон про акціонерні товариства, що відповідав європейським та міжнародним стандартам. Двоїстою є й поведінка Партії регіонів. Тільки Комуністична партія, яка тепер належить до владної коаліції, послідовно виступає проти будь-яких угод із ЄС.
Чому ж є непослідовною поведінка політичних сил? Вартість узгодження українського законодавства з європейським величезна. Головною проблемою є те, що такі витрати може виправдати тільки чітка перспектива членства. І це основний недогляд ЄС разом із небажанням досягти компромісу щодо сільського господарства та харчової промисловості, що забезпечують понад 10% українського ВВП та більше ніж 20% робочих місць. На додаток до митного європейського агропротекціонізму є ще й високі гігієнічні та санітарні стандарти, особливо для м’ясних та молочних продуктів. Це означає, що для того аби вийти на європейський ринок, потрібні великі інвестиції, тож українським компаніям, як правило, вигідніше експортувати до Росії. Російське населення, як і українське, схоже, стійкіше до низьких гігієнічних стандартів.
Позиція великих корпорацій теж є двоїстою. Найпозитивніше до євроінтеграції ставляться експортоорієнтовані підприємства металургії та важкої промисловості. Сергій Тарута та Рінат Ахметов публічно підтримували членство в СОТ. У квітні 2009 року директор із міжнародних зв’язків та відносин з інвесторами SCM Джок Мендоза-Вілсон заявив на круглому столі, присвяченому угоді про вільну торгівлю між Україною та ЄС, що важливим завданням є наближення української регуляторної бази (включно із законодавством і стандартами) до європейської. «Ми – бізнес та уряд – маємо розбудовувати структури, які були б здатні імплементувати ці зміни у регулюванні та законодавстві. Зона вільної торгівлі є справжньою нагодою побудувати глибокі та тривалі зв’язки з найбільшим та найбагатшим ринком світу», – зазначив він, і тут нічого додати.
За останні десять років перед фінансовою кризою частка українського експорту до ЄС зросла з 20% до майже 30%. Та промислові магнати зацікавлені не лише в експорті, їм потрібні й закордонні кредитори, вони хочуть провести ІРО (первинне публічне розміщення акцій) на іноземних біржах. А це означає більше прозорості у питаннях власності та захисту міноритарних акціонерів.
Але… У 2008 році в інтерв’ю «Українській правді» Ігор Коломойський на запитання про те, чи відкриєте ви структуру власності групи «Приват» згідно з новим європейським законом про акціонерні товариства, відповів: «Прозорість – це менше прибутків». Інші магнати теж не схвалюють чітко угоди про вільну торгівлю, особливо в тих галузях, де можна очікувати подальшого зростання конкуренції. Це, наприклад, автомобільна та фармацевтична промисловість, що (після газової промисловості та енергетики) отримують найбільше державної допомоги та податкових пільг. Є в Україні також чимало неефективних сільськогосподарських підприємств та машинобудівних заводів, які матимуть проблеми з європейською грантовою політикою.
Отже, навіть в одній бізнес-групі, що має інвестиції в різних секторах економіки та зацікавлена водночас у державній допомозі та збільшенні експорту до ЄС, часто буває конфлікт інтересів. Компромісом може стати, по-перше, вибіркова імплементація acquis communautaire, а по-друге, триваліший перехідний період. Велика приватизація може допомогти змінити ставлення до європейського законодавства. Ті, хто отримав шматок пирога, найбільше зацікавлені в тому, щоб його зберегти. А це можливо тільки в разі застосування європейських, а не російських законів. Про правовий захист власності в Росії своїм українським колегам багато цікавого можуть розповісти російські олігархи.
Втрата привілеїв
Щоб утілити в життя перехідне законодавство, у ньому має бути зацікавлена бюрократія, яка, однак, ставиться до нього, м’яко кажучи, стримано. Там, де йдеться про втрати привілеїв, неминуче буде опозиція. Наприклад, у галузі технічної стандартизації та споживання ексклюзивні права має Держстандарт України. Натомість законодавство ЄС сегментує відповідальність за цю сферу між кількома державними установами та приватними організаціями. Офіційно – щоб попередити конфлікт інтересів, а неофіційно – щоб уникнути корупції. Як засвідчило опи110тування Міжнародної фінансової корпорації (складова Світового банку), у 2007 році 72% опитаних компаній в Україні використовували «неформальні методи», щоб уникнути тривалих перевірок Держстандартом.
Але є ще одна група інтересів – українські громадяни. У середній перспективі саме вони справді виграють від угоди про вільну торгівлю, а згодом – і від членства в ЄС. Дотепер усі нові члени: від Іспанії та Португалії до Греції та країн Балтії – відчували значне зростання добробуту. Це саме стосується й російських меншин у цих країнах. Українські громадяни теж це відчують. Тому альтернативою членства України в ЄС є не Росія, а голосування ногами. Багато українців уже покинули свою країну в останні роки, а угода про асоціацію, що включатиме і зону вільної торгівлі, і зниження візових вимог, але без перспективи членства в ЄС, здійме ще більшу хвилю еміграції.
Основною відмінністю ЄС від ЄврАзЕС є те, що Євросоюз – це не лише економічний союз, а й спільнота цінностей. А щоб стати сильнішим, треба шукати сильних, а не слабких партнерів.
