Третій вимір Прип’яті

 

Це було в ті давні часи, коли ще не існувало сайту «Однокласники». Саме тоді, вісім років тому, троє друзів, які ще у 1982–му році закінчили 10-А клас Прип’ятської школи №1, зустрілися й поїхали в рідне місто. Одне з кількох безлюдних міст на земній кулі. Місто-свідок катастрофи, місто – пам’ятник «мирному атомові», місто-музей радянського буття 80-х років. Наступного дня Іван Давидчук, Владислав Витвицький та Андрій Слюта зареєстрували домен pripyat.com і потроху почали, у вільний від роботи час, вибудовувати віртуальну Прип’ять. Усе просто: знайшов свою вулицю, будинок, зайшов у колишню квартиру, залишив свої нові координати, фотографії – і йдеш по сусідах, дивитися, кого куди занесла доля. Інтерактивна надає інформацію, яку свого часу ніхто не знав – точну відстань до труби 4-го енергоблоку ЧАЕС.

 

Саме у прип’ятців особливе тяжіння до міста своєї молодості та дитинства – вони виїжджали з нього, починаючи з 14 години дня 27 квітня 1986–го «на кілька діб», а виявилося – назавжди. І ніколи нікому вже не повернутися до цих бетонних багатоповерхівок, крізь стіни яких проросли клени та берези: в іншому кліматичному поясі місто вже б поглинули джунглі. Тому уточнення під оголошенням про пошук знайомих напис: «дитячих фотографій немає» – мало не в кожного. П’ять тисяч відвідувачів сайту за день – це при тому, що жило в Прип’яті п’ятдесят тисяч. Особливе таке було місто, з найнижчою в Україні смертністю та найвищою народжуваністю. А чом би й ні – середній вік жителів – 26 років, енергетик атомної станції – почесна та високооплачувана професія.

 

Сьогодні цих людей розкидало по всьому світові. Так сталося, таке було лихо чорнобильської катастрофи, й щоквітня всі ми змушені згадувати про те, що на карті країни існує досі безлюдна пляма 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. Цікава деталь –Міжнародна громадська організація «Центр ПРИП’ЯТЬ.ком», яка виросла з того самого сайту, таким собі побратимом Прип’яті вважає порожнє місто-острів Ганкаджима в Тихому океані: 1860-го року, коли всі корисні копалини було видобуто, від острова відплив останній корабель з мешканцями, а будинки, вулиці, церкви залишилися…

 

 

Але тим-таки й відрізняється покинуте місто в джунглях від такого в центрі України, що до останнього все ж таки можна завітати. Тому головний редактор прип’ятського сайту Олександр Сирота, якого вивезли з міста в 10 років, сьогодні не просто регулярно відвідує власну «готельку» в будинку №3 на вулиці Дружби народів у цому місті, а й виконує прохання гостей віртуальної Прип’яті – сфотографувати саме їхню квартиру, школу, дитсадок, улюблений скверик, спортивний майданчик, навіть телефон-автомат, де колись батьки вже дорослих дітей уперше поцілувалися…

 

Лише кілька цитат з відгуків людей, котрі замовляли фотографії: кількість виконаних замовлень рахують уже на сотні. «Мої відчуття від побаченого… Щемить серце, звичайно. Побачивши фото кухні, де плита й мийка, я одразу згадала чомусь, як бабуся вчила мене робити ліниві вареники з сиром… Звичайне життя звичайних людей… Порожня квартирка з облупленими стінами… І як контраст – зелень, яка розрослася так, що затуляє вигляд з балкона… Природа живе, незважаючи ні на що. Змішані почуття…».

 

 «У цій «Кулінарії», яку ви сфотографували на моє прохання, були еклери по 22 коп, пісочні кільця з горіхами та «Пепсі-кола», що прижилася після олімпіади, в пляшках по 0,33 л. Коштувала вона, здається, 45 коп. Чомусь розридалася, побачивши фотографії».

 

 «Ми цю квартиру чекали три роки, жили з дітьми в «хазяїв» і в Кошарівці, і в Ст. Шепеличах, і в баракові Копачів, і в гуртожитку №15 м. Прип’яті. Можете уявити, яка була радість одержати свій «дах над головою»! Перед Великоднем зробили ремонт, купили нові меблі, паласи. Життя тільки починалося, і от… 26 квітня».

 

Як розповідає Олександр Сирота, «прип’ятці відділилися в окрему націю ще тоді, коли всіх дітей називали «чорнобильськими їжачками» ( «Колобок, Колобок, я тебе з’їм! – Не їж мене, Вовче, тому що я не Колобок, а їжачок із-під Чорнобиля», – анекдот 22-річної давності).

 

Більше того – до віртуальної Прип’яті тягнуться ті, хто ніколи не жив у реальній. І, якщо колишні жителі розселяються у віртуальному місті за адресами колишньої прописки, то для нових ентузіастів довелося збудувати Веб-таун. Він з’явився на правому березі річки Прип’ять, там, де свого часу планували район новобудов. Там поки що три вулиці й лише кілька будинків. Але квартири швидко розходяться, по кілька щодня. Це нове містечко вже тривимірне, тому віртуальні старожили-прип’ятці, напевне, також захочуть поліпшити свої життєві умови.

 

 

Що ж до вимірів Прип’яті в реальному житті, їх – так збіглося – також три. Про перший з них, місто-батьківщину, ви вже знаєте. Найближчим часом ентузіасти встановлять над КПП при в’їзді до міста веб-камеру, й будь-який користувач Інтернету матиме змогу цілодобово розглядати порожні вулиці, якими іноді бігають дикі кабани, лисиці, лосі, коні Пржевальського й інші мешканці зони відчуження. Й згадувати, як саме жилося йому тоді, коли гасло в славу мирного атома ще світилося вечорами над містом, а не було звалене під висотним будинком купою іржавих літер.

 

Другий – це все-таки закрите місто, яке охороняють від випадкових гостей найсуворіше з усієї 30-кілометрової зони. Тут постійно чергують три міліціонери, вони ж латають численні дірки в колючому дроті навколо міста, риють ями – пастки, закривають проїзди зламаними деревами: досі шукачі металобрухту тягають звідси те, що лишилося від їхніх попередників. Місяць тому адміністрація зони видала наказ, який не дозволяє фотографувати квартири на прохання екс-прип’ятців – заходити в будинки віднині заборонено. Певний сенс у цьому є – від старості, дощів, вітру та покинутості вже зруйнувалося приміщення школи №1. До того ж, такий документ потрібний і для третього з вимірів міста. Місто-привид, «капсула часу» й «територія згадок», як іменують Прип’ять численні екскурсоводи, що за ці роки провели по місту більше людей, аніж у ньому жило, мало б стати музеєм. Така мрія єднає вже дуже багатьох. Та й без цього статусу турфірми привозять сюди екскурсантів із усього світу. До речі, найбільше приїздить японців – їх після Хіросіми тягне до друзів по нещастю. Екстремали ходять вулицями з лічильником Гейгера, що невпинно стрекоче, й фотографують товстелезні стовбури дерев, котрі вилазять із каналізаційних люків – кришки, напевне, вкрали ще в перші роки по аварії… Але ті, хто приїздить із цікавості, так і не розуміє, як саме наша держава ставиться до такої своєї території – чи то не доходять руки, щоб зруйнувати вщент будівлі, чи, навпаки, чекає на спонсора зі світової спільноти, щоб додати екстремальних розваг візитерам.

 

Але ж вже рік ентузіасти Міжнародної громадської організації ведуть збір підписів під таким листом: «Ми звертаємося до ООН і ЮНЕСКО, і, насамперед, до глав найбільш постраждалих від Чорнобиля країн – України, Росії й Білорусі, з ініціативою надання місту Прип’яті міжнародного статусу Міста-Музею, а зоні відчуження – статус історико-екологічного заповідника, пам’ятника найбільшій техногенній катастрофі планети. Такий статус дозволить захистити місто Прип’ять не тільки від мародерів і вандалів, але й від надмірних руйнувань, щоб воно ще багато років продовжувало бути Нагадуванням і Попередженням – для запобігання нових подібних катастроф. І дай Боже, щоб такий пам’ятник був першим і останнім на Землі!».

 

Підписів зібрано вже кілька тисяч, питання начебто обговорюється на рівні Міністерства з надзвичайних ситуацій. Але жодних зрушень поки що немає. Лише будівлі старіють і руйнуються.