25 лютого, в четверту річницю інавгурації Віктора Януковича, парламент зробив першу перерву в демонтажі вибудуваного ним за ці роки режиму. Доки тривають консультації щодо формування урядової коаліції та складу уряду, можемо підбити перші підсумки «парламентської революції», яка відбулася під тиском Майдану, й зафіксувати тенденції, що дедалі чіткіше викристалізовуються.
Перші кроки
Наразі в активі у депутатів – зупинення силового сценарію придушення Майдану, повернення до парламентсько-президентської республіки, усунення з посад Януковича й ряду одіозних керівників міністерств та відомств (Пшонки, Захарченка, Якименка, Ільїна, Табачника, Кожари, Богатирьової та ін.), скасування судової «реформи» Януковича та інших ухвалених під його абсолютизм законопроектів, призначення нового керівництва силових структур (МВС, ГПУ, СБУ) із представників опозиції, ініціювання ними слідства щодо кількох десятків відповідальних за застосування сили проти мітингувальників. ВР відправила у відставку суддів КСУ, які свого часу скасували на догоду Януковичу Основний Закон 2004 року.
Так само конституційна більшість парламенту, яка одностайно голосувала за низку ключових рішень, виступила важливим антисепаратистським фактором. Її вже визнало легітимним органом влади місцеве керівництво усіх регіонів України.
На часі внесення змін до виборчого й тендерного законодавств, а також денонсація Харківських угод. У квітні 2010 року саме їх ратифікація разом із першим протягуванням у вигляді «кота в мішку» держбюджету символізувала переламування Януковичем парламенту й заклала перші передумови до протистояння вже на Майдані (тоді в залі парламенту під час жорстокої бійки вперше було серйозно травмовано депутатів і використано димові шашки). Розслідування тогочасних подій є не менш важливим сьогодні, аніж покарання суддів КСУ, руками яких учинили конституційний переворот.
Важливим досягненням стала потужна хвиля дерадянізації в Центрі й на Півдні, яка, схоже, матиме продовження. У десятках населених пунктів було демонтовано пам’ятники Лєніну та іншим більшовицьким діячам, розпочалося перейменування названих на їхню честь вулиць у містах і селах. Спроби комуністів та російського МЗС стати на захист більшовицької спадщини наразі жодних наслідків не мали.
Щеплення на майбутнє
Досить оперативно були звільнені з-під варти політв’язні та учасники акцій протесту. Однак виконання іншої складової вимог мітингувальників – виявлення і притягнення до відповідальності винних у злочинах проти народу силовиків та представників донедавна правлячої партії – пробуксовує. Це дає змогу припустити існування домовленостей між учорашніми опозиціонерами та окремими групами у владі. Можливо, відіграє свою роль і тиск Заходу. 22 лютого єврокомісар з питань розширення та політики сусідства Штефан Фюле закликав «знайти баланс між потребою в справедливості й духом компромісу». За кілька днів з аналогічним закликом звернулася вже канцлер ФРН Анґела Меркель. А голова комітету Європарламенту із закордонних справ Ельмар Брок зажадав не допустити «полювання на відьом».
Відтак частина «яструбів» із правлячої партії втекли із країни чи зачаїлися. Інші (Нестор Шуфрич, Андрій Клюєв, Геннадій Кернес, Михайло Добкін, Олег Царьов, Олена Бондаренко) повернулися до країни, а то й до Верховної Ради. ГПУ обмежилася висуненням підозри про вчинення умисного вбивства 74 громадян України лише півсотні осіб. Кільком силовикам оголошено підозру в справі про зафіксоване на відео знущання з добровольця козацької сотні Самооборони Михайла Гаврилюка. МВС відкрило провадження проти лідера харківського «Оплоту» й ліквідувало «Беркут».
Про притягнення до відповідальності тих працівників силових структур, які вдавалися до жорстокого побиття активістів, медиків та журналістів, перешкоджали діяльності ЗМІ, вели прицільну стрільбу по лікарях і медійниках із травматичної зброї, залякували й тероризували активістів, били автомобілі, викрадали поранених із лікарень задля дальшого їх ув’язнення, поки не чути. Як і про десятки суддів та прокурорів, які залякували активістів, фабрикуючи справи й виносячи за ними неадекватні вироки.
Звісно, переслідування сімей чи помста силовикам просто на підставі їхньої належності до тих чи тих структур зайві. Однак поступки перед злочинцями в погонах, які виконували антилюдські накази або і з власної ініціативи вдавалися до кримінальних діянь проти мітингувальників, стануть украй небезпечним сигналом на майбутнє. Дуже важливо, щоб усе, що коїлося за останні чотири роки й особливо три місяці, більше ніколи не повторилося. Потрібно продемонструвати «невідворотність покарання за злочини проти мирного протесту». Колись, після Помаранчевої революції, бандити, попри обіцянки, не опинилися в тюрмах. Нині ж деякі силовики казали, що бояться виявити непокору Януковичу і К°, але сумніваються щодо розплати в разі їх повалення, бо 2005 року відбулися легким переляком, а то й узагалі залишилися при своєму.
Тому притягнення до відповідальності замовників, публічних підбурювачів (таких як Шуфрич, Царьов, Добкін, Бондаренко) та виконавців злочинів проти народу – це не питання політрепресій, на які вони вже покликаються, а виключно щеплення на майбутнє від рецидиву злочину. Інакше за наступну зміну влади доведеться платити дорожче, ніж за нинішню.
Новий ландшафт
Теперішні зміни політичного ландшафту викликають дедалі більше дежавю на тлі перших місяців після Помаранчевої революції. Знову до конституційної більшості депутатів увійшли з півтори сотні тих, хто вчора підпирав режим. Вони повертаються до влади вже у складі нової правлячої коаліції. Не тільки ті, хто вийшов із ПР, а й керівництво партії «ввімкнули дурника» й перекладають відповідальність за всі злочини на Януковича.
Так ніби не вони будували диктатуру всі ці роки, грабували державу, використовували корупційні схеми розкрадання бюджетних коштів. Ніби не вони й, зокрема, не Олександр Єфремов та Володимир Рибак, блокували 28–29 січня всі ті зміни в парламенті, що були ухвалені 21–25 лютого. Саме Єфремов ультимативно вимагав від регіоналів залишити будівлю Верховної Ради навіть увечері 20 лютого. Зберегли і, схоже, розраховують значно посилити свої позиції основні олігархи Януковича Фірташ та Ахметов, які до останнього залишалися на його боці, аж доки не постали перед загрозою західних санкцій та формування парламентської більшості без голосів контрольованих ними депутатів.
Політичний ландшафт ніби кардинально змінився, але опозиція в новій коаліції матиме лише незначну кількісну перевагу. Вже створено дві численні депутатські групи з колишніх представників владного конгломерату, які готуються ввійти до коаліції спільно з опозиційними силами й узяти участь у розподілі державних посад. Нехай не міністерських, але фінансово привабливих. До «Соборної європейської України», яку формує Ігор Єремеєв, увійшли люди, близькі до Володимира Литвина, Петра Порошенка, Ігоря Коломойського, Дмитра Фірташа. Формально очолити її нібито має Олесь Доній. Водночас Анатолій Кінах формує групу «Економічний розвиток», його заступником став Віталій Хомутиннік.
Уже зараз зрозуміло, що кожна із цих груп за чисельністю буде принаймні зіставна з такими парламентськими фракціями, як УДАР чи «Свобода». Цілком очевидно, що колишні регіонали переймаються ніяк не реформуванням чи перезавантаженням країни, а виключно доступом до фінансових потоків та преференцій. Чимало питань і до кулуарних принципів розподілу ключових посад серед самих колишніх опозиціонерів. Схоже, основним спонсорам вирішили «віддячити». МВС очолив мільярдер (поки що гривневий) Арсен Аваков, серйозні апетити щодо паливно-енергетичного блоку має Микола Мартиненко (активи якого так само оцінюють у кілька мільярдів гривень).
Громадські активісти в соцмережах та блогосфері демонструють завищені очікування від перехідного уряду. Триває пошук механізмів впливу, пропонують варіанти контролю, тиску. Однак за нинішнього складу парламенту покладати особливі сподівання на тимчасовий Кабмін означає заздалегідь програмувати глибоке розчарування в суспільстві, як це вже було після Помаранчевої революції.
Уряд та проурядову коаліцію, які зараз будуть сформовані, не можна розглядати як реформаторські чи здатні на кардинальне перезавантаження країни. За своєю природою, принципами формування та персональним складом вони можуть бути лише перехідними й стабілізуючими. Варто пам’ятати, що нинішній склад парламенту вже в момент свого обрання не відображав настроїв виборців і був результатом масштабних маніпуляцій та відвертих фальсифікацій режиму. Три опозиційні сили здобули 50% голосів проти 43% у ПР та КПУ, однак наразі мають ледь більше третини місць у ВР. Та й сама опозиція виявилася далекою від суспільних очікувань. Отже, кардинальних перетворень навіть під тиском Майдану нинішній парламент не здійснить.
В умовах парламентсько-президентської республіки навіть обрання нового глави держави нічого не змінить без переобрання Верховної Ради. Аналогічну ситуацію Україна вже мала в парламенті І та IV скликань (1990–1994 і 2002–2006 років відповідно). В обох випадках ключовою помилкою була відмова від дострокових парламентських виборів, які б привели склад депутатського корпусу у відповідність до суспільних настроїв не спотворених зловживаннями попередніх (комуністичного та кучмістського відповідно) режимів. Це, до речі, відрізняло Україну від успішних країн Центральної Європи, які після повалення комуністичних режимів, що відбувалося в різний спосіб, невідкладно провели дострокові вибори до парламенту.
Вибори до ВР мають відбутися якомога швидше, доки суспільство не охоплене розчаруванням, а ПР та інші сили, які ще вчора були у складі владного конгломерату, не оговталися. Переобрання потребує і місцева влада в регіонах, особливо у Центрі, а також на Південному Сході, де склад рад усіх рівнів, обраних у 2010 році, суттєво відрізняється від нинішніх електоральних настроїв мешканців.
До перевиборів рад усіх рівнів, включно з парламентом, громадянському суспільству так само потрібно готуватися самостійно. Воно має стати активним суб’єктом політичної боротьби: висунути власних кандидатів у депутати в складі нинішніх парламентських політичних сил або новостворених власних, сформувати альтернативні механізми фінансування своїх виборчих кампаній без залежності від окремих великих спонсорів та на основі залучення ресурсів власних активістів і малого та середнього бізнесу. Відчайдушна боротьба на Майдані має дістати продовження в нових формах, інакше жодна безстрашність у поваленні режиму і смерті сотень героїв ані цього разу, ані в майбутньому не здатні будуть змінити систему, в межах якої існує абсолютна більшість парламентських політичних сил. Незалежно від того, у владі чи в опозиції вони перебували за режиму Януковича.